Постанова

Іменем України

06 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 205/8202/15-ц

провадження № 61-11480св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2016 року у складі судді: Басової Н. В. та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Макарова М. О., Максюти Ж.І., Прозорової М. Л.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 01 червня 2009 року між ним та відповідачем було укладено договір позики, згідно якого він надав відповідачу грошові кошти у розмірі 500 000 доларів США, підтвердженням чого є власноруч написана відповідачем розписка. Згідно розписки ОСОБА_3 повинен був повернути позичену суму до 31 серпня 2009 року, проте у встановлений строк і до теперішнього часу зазначене зобов`язання відповідачем не виконано, у зв'язку з чим вважає, що його права порушені,

Позивач просив стягнути з відповідача частково заборгованість згідно розписки від 01 червня 2009 року в розмірі 6 100 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем пропущена позовна давність, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2016 року змінено у частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач звертаючись до суду із позовом просив стягнути суму боргу частково та обґрунтовував свої вимоги тим, що він не має можливості сплатити суму судового збору в повному обсязі, а лише із суми позовних вимог, проте без пред'явлення позовних вимог про стягнення відповідної суми за договором позики стягнення судових витрат не може бути застосовано. Тобто, такого способу захисту цивільного права, як стягнення судових витрат за позовні вимоги в майбутньому чинним законодавством не передбачено.

Аргументи учасників справи

У грудні 2016 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2016 року та рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2016 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики частково у розмірі 6 100 грн, а не суму судового збору. Вказує, що позовна давність перервалася у зв'язку із частковим погашенням відповідачем боргу за договором позики у 2012 та 2013 роках і це підтверджується записами на зворотній стороні розписки, які здійснені позивачем, тому позовна заява пред'явлена у межах позовної давності. Крім того представник відповідача підтвердив часткове погашення боргу. Вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував статтю 264 ЦК України.

У лютому 2017 року ОСОБА_3 через представника ОСОБА_6 надав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить касаційну скаргу відхилити, а оскаржені рішення залишити без змін.

Заперечення мотивовані тим, що записи на зворотній стороні розписки, які здійснені позивачем, не можуть свідчити про переривання позовної давності, оскільки саме позичальник має засвідчувати факт отримання та повернення коштів.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Тлумачення частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суди встановили, що 01 червня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір позики, згідно умов якого відповідач отримав від позивача грошові кошти у борг у розмірі 500 000 доларів США, з кінцевим поверненням 31 серпня 2009 року, про що відповідачем була написана розписка.

При відмові у задоволенні позову суд першої інстанції зробив висновок, що позивачем пропущена позовна давність, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач.

При зміні у частині правового обґрунтування відмови в задоволенні позову апеляційний суд зробив висновок, що позивач звертаючись до суду із позовом просив стягнути суму боргу частково та обґрунтовував свої вимоги тим, що він не має можливості сплатити суму судового збору в повному обсязі, а лише із суми позовних вимог, проте без пред'явлення позовних вимог про стягнення відповідної суми за договором позики стягнення судових витрат не може бути застосовано. Тобто, такого способу захисту цивільного права, як стягнення судових витрат за позовні вимоги в майбутньому чинним законодавством не передбачено.

Колегія суддів не погоджується із цим висновком апеляційного суду з таких підстав.

ОСОБА_2 просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість на підставі розписки від 01 червня 2009 року частково у розмірі 6 100 грн.

З позовом до суду ОСОБА_2 звернувся 17 листопада 2015 року.

Встановивши, що розписка від 01 червня 2009 року підтверджує не лише укладення договору позики, а й отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів із кінцевим поверненням 31 серпня 2009 року, звернення позивача до суду із позовом 17 листопада 2015 року, суд першої інстанції зробив правильний висновок про пропуск позивачем позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач та відмову у задоволенні позову.

Твердження у касаційній скарзі про те, що позовна давність перервалася у зв'язку із частковим погашенням відповідачем боргу за договором позики у 2012 та 2013 роках і це підтверджується записами на зворотній стороні розписки, які здійснені позивачем, тому позовна заява пред'явлена у межах позовної давності, колегія суддів відхиляє.

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року).

Згідно частини першої статті 264 ЦК перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. З тлумачення цієї норми слідує, що вона пов'язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов'язаного суб'єкта (боржника), що свідчать про визнання боргу. До таких може відноситися лист, зміст якого свідчить, що боржник визнає існування боргу і бажає відновити погашення боргу.

Такий же висновок зроблений і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 вказано, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що записи на зворотній стороні розписки, які здійснені позивачем, про часткове погашення відповідачем боргу за договором позики у 2012 та 2013 роках не підтверджують перевивання позовної давності.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що оскаржене рішення апеляційного суду ухвалене без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене рішення апеляційного суду скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2016 року скасувати.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 серпня 2016 року залишити в силі.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 листопада 2016 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило