Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.06.2019 року у справі №156/1176/18

Постанова

Іменем України

18 вересня 2019 року

м. Київ

справа № 156/1176/18

провадження № 61-10928св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 08 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді

Мушкета О. О., та постанову Волинського апеляційного суду від 14 травня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А.,

Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2014 року він уклав з ОСОБА_5 договір позики, за умовами якого надав останньому позику в розмірі 8 000 доларів США, а позичальник ОСОБА_5 зобов'язався повернути ці грошові кошти через 6 місяців з моменту підписання договору.

Договір позики укладено у присутності свідка ОСОБА_6 і дружини позичальника ОСОБА_2. На договорі вказані особисті дані цих осіб та містить їх підписи.

Позивач зазначав, що в подальшому шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було розірвано, після чого відповідач написала розписку про те, що зобов'язується повернути половину суми боргу в розмірі 4 000 доларів США після продажу будинку. Проте борг в розмірі 4 000 доларів США ОСОБА_2 не повертає.

За таких обставин позивач просив стягнути з ОСОБА_2 борг в розмірі 109 820 грн, що за курсом Національного банку України еквівалентно

4 000 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Іваничівського районного суду Волинської області

від 08 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 000 доларів США, що станом на 28 грудня 2018 року за курсом НБУ складає 109 820 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до написаної відповідачем ОСОБА_2 розписки остання зобов'язалася повернути позикодавцю ОСОБА_1 половину суми боргу в розмірі 4 000 доларів США, однак свої зобов'язання не виконала.

Ухвалою Іваничівського районного суду Волинської області від 18 березня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення від 08 лютого 2019 року відмовлено.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 14 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а заочне рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 08 лютого 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову та зазначив, що позика в розмірі 8 000
доларів США надавалася подружжю ОСОБА_5 та

ОСОБА_2 і в присутності останньої.

Також апеляційний суд врахував, що в договорі позики, укладеному між позивачем та ОСОБА_5 міститься підпис відповідача і, крім того,

ОСОБА_2 написала розписку, в якій зобов'язалася повернути позикодавцю ОСОБА_1 половину боргу в розмірі 4 000 доларів США.

Короткий зміст вимог касаційної скарг

У касаційній скарзі, поданій у червні 2019 року до Верховного Суду,

ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення Іваничівського районного суду Волинської області від 08 лютого 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 14 травня 2019 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі № 156/1176/18 та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У червні 2019 року справу передано до Верховного Суду.

06 червня 2019 року на підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду справу № 156/1176/18 передано судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2019 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована неврахуванням судами того, що вона не укладала із ОСОБА_1 жодного договору позики та грошових коштів від нього не отримувала.

Судом першої інстанції її не повідомлено належним чином про час і місце розгляду справи, що позбавило можливості подати заперечення на позов та заяву про застосування позовної давності. В апеляційній скарзі вона зазначала про пропуск позовної давності, однак апеляційний суд не надав належної оцінки її заяві та безпідставно не застосував наслідки спливу цього строку.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 17 червня 2014 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 укладено письмовий договір позики (поворотної фінансової допомоги), за умовами якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_5 позику в розмірі 8 000 доларів США, а останній зобов'язався повернути позику через 6 місяців з моменту підписання договору.

Із пункту 3.1 договору суди встановили, що позикодавець надав позику при двох незалежних свідках та в присутності дружини позичальника. Договір позики підписаний позикодавцем ОСОБА_1, позичальником ОСОБА_5, дружиною позичальника ОСОБА_2 та свідком ОСОБА_6.

Також суди встановили, що 10 жовтня 2018 року ОСОБА_2 написала розписку про те, що зобов'язується повернути ОСОБА_1 половину боргу в сумі 4 000 доларів США після продажу будинку по

АДРЕСА_1, однак свої зобов'язання по поверненню ОСОБА_1 половину боргу в розмірі 4 000 доларів США не виконала.

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною 1 статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною 2 статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходили із наявності правових підстав для стягнення із ОСОБА_2 боргу за договором позики.

Проте із вказаним висновком судів попередніх інстанцій в повному обсязі погодитись не можна, виходячи з наступного.

Під час перегляду справи в апеляційному суді ОСОБА_2 подала заяву про застосування позовної давності, в якій зазначила, що позивач довідався про порушення своїх прав 18 грудня 2014 року, після закінчення строку дії договору позики укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1, а із розглядуваним позовом до суду звернувся лише у грудні 2018 року, тобто з пропуском позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3 статті 267 ЦК України).

У заяві про перегляд заочного рішення суду першої інстанції відповідач посилалась на неналежне її повідомлення про час і місце розгляду справи судом та неможливість у зв'язку з цим захистити свої права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Такий правовий висновок наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18).

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони може бути порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд залишив поза увагою заяву ОСОБА_2 про застосування позовної давності. Мотивів прийняття чи відхилення доводів щодо пропуску позовної давності апеляційний суд в оскаржуваному рішення не навів та не дав їм належної правової оцінки, що не відповідає основним засадам цивільного судочинства.

За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги вказують на існування підстав для скасування судового рішення апеляційного суду.

Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази.

З урахуванням викладеного касаційний суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України.

Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене, об'єктивно дослідити наявні у справі докази, встановивши дату укладення договору позики борг за яким просить стягнути ОСОБА_1, строк і порядок повернення позики та, у разі обґрунтованості позовних вимог, дати оцінку заяві відповідача про застосування позовної давності.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Волинської області від 14 травня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В.

Шипович