Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 759/142/20

провадження № 51-932км22

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_2.,

суддів ОСОБА_3 ОСОБА_4

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_5.,

прокурора ОСОБА_6.,

захисника ОСОБА_7

представника потерпілої

сторони ОСОБА_8

перекладача ОСОБА_9

в режимі відеоконференції

засудженого ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника

ОСОБА_10. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Київського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за

№ 12019100000000939 за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина Республіки Узбекистану, уродженця Самаркандської області Республіки Узбекистану, зареєстрованого та проживаючого у

АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286 КК України.

Вступ

ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 20 серпня 2019 року приблизно

о 01:08, керуючи автомобілем по проспекту Палладіна у м. Києві зі швидкістю руху не менш ніж 208,16 км/год, допустив порушення Правил дорожнього руху України та скоїв наїзд на потерпілу.

Крім того, після вчинення вказаної дорожньо-транспортної пригоди, засуджений завідомо залишив потерпілу без допомоги на місці дорожньо-транспортної пригоди в небезпечному для її життя стані, яку він сам поставив в небезпечний для життя стан і втік з місця дорожньо-транспортної пригоди.

Смерть потерпілої настала від множинних травматичних ампутацій тіла, переломів кісток скелета з ушкодженням внутрішніх органів.

Суд першої інстанції засудив ОСОБА_1 за: ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286, ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки та звільнив його від відбування призначеного покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Апеляційний суд, задовольнив скаргу прокурора, скасував вирок районного суду в частині призначення ОСОБА_1 покарання та ухвалив свій вирок, яким засудив його за: ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 286, ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки. В решті вирок суду першої інстанції залишив без змін.

Не погоджуючись з таким рішенням апеляційного суду, захисник подав касаційну скаргу в якій просить скасувати вирок апеляційного суду щодо

засудженого у зв`язку з суворістю призначеного йому покарання та призначити новий розгляд кримінального провадження у цьому суді.

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду, в порядку касаційного розгляду, має відповісти на питання про справедливість призначеного апеляційним судом покарання, яке засуджений має відбувати реально без подальшого звільнення від його відбування з випробуванням.

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Святошинського районного суду м. Києва від 03 лютого 2021 року ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі за:

- ч. 1 ст. 135 КК України - строком на 2 роки;

- ч. 2 ст. 286 КК України - строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням із іспитовим строком тривалістю 3 роки, з покладенням певних обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 20 серпня

2019 року приблизно о 01:08, керуючи автомобілем, рухався по проспекту Палладіна у м. Києві на зелений сигналу світлофору, свідомо обрав швидкість руху не менш ніж 208,16 км/год, що значно перевищувала максимально дозволену в населеному пункті 50 км/год, внаслідок чого під час руху допустив порушення вимог пунктів 1.5, 2.3 підпункт «б», 12.1, 12.3, 12.4 та 12.9 підпункт «б» Правил дорожнього руху України: наражаючи своїми діями на небезпеку інших учасників дорожнього руху, будучи зобов`язаним бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою та відповідно реагувати на її зміни, в момент виникнення небезпеки для руху, яким для нього виявилась поява на проїзній частині пішохода, яка наближалась до його смуги руху і яку він об`єктивно спроможний був своєчасно виявити, не вжив негайних заходів для зменшення швидкості керованого ним автомобіля аж до його зупинки, внаслідок чого, скоїв наїзд на потерпілу. Смерть останньої настала від множинних травматичних ампутацій тіла, переломів кісток скелета з ушкодженням внутрішніх органів.

Порушення засудженим вимог пунктів 1.5, 2.3 підпункт «б», 12.1, 12.3, 12.4 та 12.9 - підпункт «б» Правил дорожнього руху України перебувають у прямому причинному зв`язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідків.

Крім того, після вчинення вказаної дорожньо-транспортної пригоди, засуджений допустив порушення вимог п. 2.10 підпункти «а», «б», «г», «д», «е» Правил дорожнього руху України, та маючи об`єктивну змогу усвідомити, що стан потерпілої потребує негайної медичної допомоги, що потерпіла опинилась в небезпечному для життя стані, позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадності, будучи зобов`язаним і маючи можливість надати потерпілій необхідну допомогу, викликати швидку медичну допомогу, звернутися за допомогою до сторонніх осіб, а також врахувати, що дорожньо-транспортна пригода відбулась у темну пору доби, в час з невисокою вірогідністю появи сторонніх осіб, які могли б надати допомогу потерпілій, передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків для потерпілої, маючи суспільний обов`язок попіклуватися про неї, незалежно від настання позитивних наслідків або без таких, ухилився від покладених на нього обов`язків та умисно завідомо залишив потерпілу без допомоги на місці дорожньо-транспортної пригоди в небезпечному для її життя стані, яку він сам поставив в небезпечний для життя стан та втік з місця дорожньо-транспортної пригоди.

Вироком Київського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року рішення районного суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання скасовано.

Постановлено свій вирок, яким ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі за:

- ч. 1 ст. 135 КК України - строком на 2 роки;

- ч. 2 ст. 286 КК України - строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.

В решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, зокрема не застосування положень ст. 75 КК України, що призвело до невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінальних правопорушень і особі засудженого через суворість.

Не оспорюючи фактичних обставин справи та правової кваліфікації дій засудженого, захисник стверджує, що апеляційний суд порушив загальні засади призначення покарання, внаслідок чого визначив засудженому занадто суворе покарання. Свої доводи мотивує тим, що суд не врахував конкретних обставин кримінального провадження, даних про особу засудженого, обставин, які пом`якшують йому покарання, що в сукупності давало суду підстави застосувати ст. 75 КК України при призначенні засудженому покарання.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників судового провадження заперечення на касаційну скаргу

захисника не подавалися.

У судовому засіданні засуджений, його захисник та представник потерпілої сторони, підтримали подану касаційну скаргу, а прокурор заперечував проти її задоволення.

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Відповідно до ст. 413 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: 1) незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування закону, який не підлягає застосуванню;

3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту;

4) призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

В свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 349 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

Відповідно до положень статей 370 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Частиною 1 статті 65 КК України установлено, що суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Нормами ст. 12 КК України передбачена класифікація кримінальних правопорушень:

1. Кримінальні правопорушення поділяються на кримінальні проступки і злочини.

2. Кримінальним проступком є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або інше покарання, не пов'язане з позбавленням волі.

3. Злочини поділяються на нетяжкі, тяжкі та особливо тяжкі.

Нетяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є передбачене цим Кодексом діяння (дія чи бездіяльність), за вчинення якого передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п`яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Пунктом 1 частини 1 статті 66 КК України встановлено обставини, які пом`якшують покарання, зокрема щире каяття.

Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Мотиви Суду

Заслухавши суддю-доповідача, думку засудженого, його захисника, представника потерпілої сторони та прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга захисника не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про винуватість ОСОБА_1 та кваліфікація його дій у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень в касаційній скарзі не оспорюються, судовий розгляд кримінального провадження проведений у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого

(ч. 1 ст. 50 КК України). Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК України).

Слід зазначити, що у правовій державі покарання передусім є виправним та превентивним засобом, в якій має використовуватись не надмірні, а лише необхідні і зумовлені метою заходи.

На реалізацію принципу, встановленого частиною другою статті 61 Конституції України, згідно з яким юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, спрямовані положення статті 65 КК України. Зазначений принцип, зокрема, конкретизовано у положеннях Кримінального кодексу України щодо системи покарань, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, у тому числі призначення більш суворого покарання.

Керуючись загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України), суд має призначати покарання конкретній особі за конкретний злочин, максимально індивідуалізуючи покарання.

Призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки кримінального правопорушення, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину та передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину.

Виходячи з мети покарання й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Тобто, кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, яке застосоване до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, тобто таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості злочинця.

Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд повинен виходити з їх класифікації, що передбачена нормами ст. 12 КК України, а також із особливостей конкретного кримінального правопорушення й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо кримінальне правопорушення вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).

Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.

З огляду на викладене, справедливість розглядається як рівновага між злочином і наслідками для особи, що вчинила це діяння, тобто між поганим вчинком і покаранням.

Таким чином, на несправедливість покарання має вказувати істотна (очевидна) диспропорція (порушення рівноваги) між визначеним судом видом та розміром покарання, і видом та розміром покарання, яке б мало бути призначено, з урахуванням усіх обставин, що повинні враховуватись при призначенні покарання.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину.

Що стосується обставин даного кримінального провадження, слід зазначити, що відповідно до Основного Закону України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

Так, як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України, тобто керуючи транспортним засобом він порушив правила безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілої, яке відповідно до положень ст. 12 КК України є тяжким кримінальним правопорушенням. При цьому хоча по відношенню до наслідків вина засудженого є необережною, проте об`єктом посягання являється життя іншої людини та наслідком вчинення якого є смерть людини.

До того ж, ОСОБА_1 скоїв кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 135 КК України, а саме: завідомо залишив без допомоги потерпілу, яка перебувала в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження в результаті безпорадного стану, яку він сам поставив у небезпечний для життя стан (втік з місця дорожньо-транспортної пригоди), що відповідно до положень ст. 12 КК України є нетяжким злочином.

З матеріалів даного провадження слідує те, що апеляційний суд, за результатами розгляду скарги прокурора, обґрунтовуючи висновок щодо виду й розміру покарання засудженому, та ухвалюючи рішення про необхідність скасування вироку районного суду в частині визначеного покарання та призначення покарання, яке останній має відбувати реально, правильно врахував ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, дані про його особу, який до кримінальної відповідальності притягується вперше, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, має на утриманні двох неповнолітніх дітей, думку потерпілої сторони щодо визначення засудженому покарання, відсутність у зазначеної сторони кримінального провадження

будь-яких претензій до засудженого, конкретні обставини вчинених кримінальних правопорушень. При цьому суд зважив на наявність обставини, що пом`якшує покарання - щире каяття та відсутність обставин, що його обтяжують.

На підставі наведених даних апеляційний суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_1 покарання без застосування положень ст. 75 КК України, яке він має відбувати реально.

При цьому апеляційним судом правильно враховано характер та наслідки скоєних кримінальних правопорушень, а саме те, що дорожньо-транспортна пригода сталася внаслідок грубого порушення ним Правил дорожнього руху України, оскільки засуджений рухався із швидкістю не менш ніж 208,16 км/год, яка значно перевищувала максимально дозволену на відповідній ділянці дороги швидкість в 50 км/год, те, що після вчинення дорожньо-транспортної пригоди, засуджений зник з місця її вчинення. Крім цього, судом апеляційної інстанції обґрунтовано взято до уваги те, що засуджений неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортними засобами, втім належних висновків для себе не зробив. При цьому, суд зважив на те, що в результаті вчинення засудженим інкримінованих йому кримінальних правопорушень настали негативні та незворотні наслідки - смерть людини, яка була позбавлена життя у молодому віці.

Врахувавши всі зазначені обставини в сукупності, тяжкість кримінальних правопорушень, дані про особу засудженого, конкретні обставини вчинення кримінальних правопорушень, характер дій засудженого, наслідки діяння, апеляційний суд обґрунтовано призначив засудженому покарання, яке він має відбувати реально. Висновок суду про необхідність обрання засудженому покарання у виді реального позбавлення волі належно вмотивований.

З рішенням суду апеляційної інстанції про призначення засудженому покарання, яке він має відбувати реально без подальшого звільнення від його відбування з випробуванням погоджується і колегія суддів.

З урахуванням наведеного, звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку не буде відповідати принципам справедливості, індивідуалізації призначення покарання та не сприятиме виправленню засудженого й попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень та не буде таким, що відповідатиме вимогам статті 65 КК України.

Слід зазначити, що не знижує тяжкості й небезпечності кримінальних правопорушень, вчиненого засудженим за наведених обставин, його характеристика у загальносоціальному плані, а також те, що він є єдиним годувальником у сім`ї.

Також колегія суддів враховує, що засуджений своїми злочинними діями довів факт того, що не вважав життя людини найвищою цінністю, оскільки рухаючись дорогою столиці України із швидкістю більш ніж 200 км/год збив молоду жінку, яка у результаті дорожньо-транспортної пригоди отримала множинні травматичні ампутації тіла, переломи кісток скелета з ушкодженням внутрішніх органів і перебувала у безпорадному стані та потребувала допомоги, однак засуджений нехтуючи загальнолюдськими цінностями, втік з місця ДТП. Наведене свідчить, що засуджений є небезпечним для суспільства, а будь-яке інше покарання окрім реального його відбування не забезпечить виправлення засудженого та запобігання вчинення нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

До того ж, звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку за обставин з наслідками, які були встановлені судами у даному кримінальному провадженні, не вплине на формування думки інших осіб про неприпустимість грубого порушення Правил дорожнього руху України та чітке розуміння того, що особа буде нести невідворотне та справедливе покарання за такі дії.

Таким чином, відсутні підстави вважати призначене покарання несправедливим через суворість.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З урахування наведеного, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про необхідність призначення засудженому покарання, яке він має відбувати реально.

Призначене засудженому ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам

ст. ст. 50 65 70 КК України. Таке покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

Вирок апеляційного суду належним чином мотивований і відповідає вимогам статей 370 420 КПК України.

Врахувавши зазначене, касаційну скаргу захисника слід залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 КПК України, Суд

ухвалив:

Вирок Київського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_10. в інтересах засудженого ОСОБА_1 - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4