Історія справи

Ухвала КГС ВП від 02.09.2019 року у справі №910/3976/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 910/3976/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І. В. (головуючий), Бенедисюка І. М. і Львова Б. Ю.

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця"

на ухвалу господарського суду міста Києва від 21.01.2020 (головуючий суддя Турчин С. О.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2020 (головуючий Попікова О. В., судді: Євсіков О. О. і Корсак В. А.), прийняті за наслідками розгляду скарги акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" на дії та бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві

у справі № 910/3976/19

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Лемтранс" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі-Залізниця)

про стягнення 36 187,20 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Залізниці про стягнення збитків у розмірі 36 187,20 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 28.05.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2019, позовні вимоги задоволено повністю.

07.08.2019 на виконання рішення господарського суду міста Києва від 28.05.2019 у справі № 910/3976/19 видано відповідний наказ.

14.01.2020 від Залізниці надійшла скарга на дії та бездіяльність державного виконавця Печерського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві Коваль Л. І. (далі - ДВС), в якій просила визнати неправомірними дії ДВС у частині винесення постанови у виконавчому провадженні № 60680729 про відкриття виконавчого провадження від 22.11.2019 та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження.

Скарга обґрунтована тим, що винесення ДВС постанови про відкриття виконавчого провадження суперечать вимогам Закону України від 02.10.2019 № 145-IX "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (далі - ~law17~).

Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.01.2020, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2020, відмовлено у задоволенні скарги Залізниці на дії та бездіяльність ДВС.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що Залізницею не доведено наявність правових підстав для задоволення скарги на дії ДВС.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Залізниця звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані рішення та прийняти нове рішення, яким задовольнити скаргу Залізниці на дії та бездіяльність ДВС у повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- 20.10.2019 набрав чинності ~law18~;

- відповідно до пункту 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law19~ забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об'єктів права державної власності, які на день набрання чинності Закону України "Про виконавче провадження" були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

- суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували пряму норму ~law24~ про заборону вчинення виконавчих дій.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення

Від ДВС відзив на касаційну скаргу не надходив.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 15.09.2020 № 29.3-02/2124 у зв'язку з відпусткою судді Селіваненка В. П. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/3976/19, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І. В. (головуючий), Бенедисюка І. М. і Львова Б. Ю.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.09.2020 зупинено касаційне провадження у справі № 910/3976/19 до прийняття відповідного рішення об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 910/12809/19.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.12.2020 касаційне провадження у справі № 910/3976/19 поновлено.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 21.11.2019 стягувач звернувся до ДВС із заявою про примусове виконання рішення.

Постановою ДВС від 22.11.2019 відкрито виконавче провадження № 60680729.

Згідно з пунктом 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law25~ заборонено вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об'єктів права державної власності, які на день набрання чинності Закону України "Про виконавче провадження" були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

До додатку 2 "Переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані" до Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" станом на
20.10.2019 включено Залізницю (код 40075815).

З урахуванням заборони, встановленої пунктом 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", у комплексі з іншими заборонами та мораторіями на звернення стягнення на майно боржників - державних підприємств, встановленими на момент прийняття ~law32~, законодавцем в основу положення, визначеного пунктом 3 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" ~law33~, було покладено як принцип обов'язковості виконання рішень, закріплений Конституцією України, так і необхідність збереження об'єктів права державної власності, які були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", у зв'язку з їх стратегічним значенням для української економіки та національної безпеки з метою запобігти безконтрольному відчуженню майна, що складає єдиний майновий комплекс, у тому числі через застосування позаприватизаційних процедур.

Винятком із зазначеної заборони є стягнення грошових коштів, а також товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами. Тобто вказаною нормою Закону з усього складу майна підприємства, призначеного для його діяльності, яким також може бути нерухоме майно (будівлі, споруди, земельні ділянки тощо), передбачено можливість звернення стягнення лише на конкретні види майна цього підприємства, зокрема грошові кошти.

Крім того, відповідно до частин 1 , 5 статті 74 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії, бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення та дії виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із статтею 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.

Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Частиною 1 статті 18 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

Відповідно до частини 1 статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 у справі № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 у справі № 11-рп/2012).

Отже, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Тривале невиконання або несвоєчасне виконання національних судових рішень, за виконання яких Україна несе відповідальність, є структурною та системною проблемою, яку визначено в пілотному рішенні Європейського суду з прав людини, і запровадження ефективних засобів юридичного захисту стосовно відповідних порушень є прямим обов'язком держави.

Враховуючи усталену практику Європейського суду з прав людини, держава відповідальна за виконання рішення, ухваленого на користь стягувача у цій справі. Тривале невиконання рішення та відсутність засобів захисту прав стягувача на національному рівні спричиняє порушення пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи викладене, рішення господарського суду міста Києва від 28.05.2019 у справі № 910/3976/19, яке набрало законної сили, є обов'язковим до виконання та має бути виконане.

Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 33 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що відповідно до Частиною 1 статті 33 Закону України "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень.

Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених частини 1 статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження".

Статтею 10 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами;

2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника;

3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні;

4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем;

5) інші заходи примусового характеру, передбачені Статтею 10 Закону України "Про виконавче провадження".

При Статтею 10 Закону України "Про виконавче провадження" України "Про виконавче провадження" є спеціальним законом, який регулює порядок вчинення виконавчих дій, при цьому детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 № 512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від
29.09.2016 № 2832/5; далі - Інструкція), яка визначає окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню.

Відповідно пункти 4 та 5 розділу ІІІ цієї Інструкції регламентують дії державного виконавця, які передують відкриттю виконавчого провадження, а саме:

- виконавчий документ повертається без прийняття до виконання у випадках, передбачених частиною четвертою статті 4 Закону, про що орган державної виконавчої служби або приватний виконавець надсилає стягувачу повідомлення протягом трьох робочих днів з дня пред'явлення виконавчого документа;

- у разі відсутності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття його до виконання виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

При цьому судами встановлено, що матеріалами справи не доведено наявність підстав для повернення виконавчого документа, передбачених Законом України "Про виконавче провадження" та Інструкцією, а тому з огляду на наведені правові норми суди дійшли висновку, що ДВС при винесенні постанови про відкриття виконавчого провадження, діяло відповідно до норм чинного законодавства.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/12809/19.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до частини 3 статті 304 ГПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанції розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Згідно із статтею 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених Статтею 309 ГПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами попередніх інстанцій було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.

У зв'язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129, 304, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Придніпровська залізниця" акціонерного товариства "Українська залізниця" залишити без задоволення, а ухвалу господарського суду міста Києва від 21.01.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2020 у справі № 910/3976/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Б. Львов