Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 922/4561/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Россолов В.В., судді Гетьман Р.А., Тихий П.В.) та на рішення Господарського суду Харківської області від 08.11.2017 (суддя Аюпова Р.М.)

за позовом Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради

до Харківського приватного навчально-виховного комплексу "Благовіст" Харківської області та Управління освіти адміністрації Московського району Харківської міської ради

про розірвання договору, виселення та стягнення коштів,

за участю:

позивача: Воронова Ю.В. (довіреність від 04.01.18);

відповідача-1: Охрімчук Т.В. (довіреність від 09.07.18),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - позивач) просило розірвати договір оренди нежитлового приміщення від 22.08.2012 № 4950 разом з додатковими угодами, які укладені між позивачем та Харківським приватним навчально-виховним комплексом "Благовіст" Харківської області (далі-відповідач-1), виселити відповідача-1 з нежитлового приміщення, загальною площею 1456,43 кв.м, яке розташоване за адресою: м.Харків, вул.Академіка Павлова, 146-В та передати його позивачу, також з урахуванням уточнених позовних вимог (т.1 а.с.68) просило стягнути з відповідача-1 заборгованість у розмірі 221 839,68 грн. за період з квітня 2016 року по жовтень 2016 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач-1 неналежним чином виконував договірні зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати оренди, у зв'язку з чим наявні підстави для розірвання договору, виселення відповідача-1 із займаного приміщення та стягнення з нього відповідної суми заборгованості.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 08.11.2017, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2018, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі, зазначаючи, що просить стягнути заборгованість за вказаним договором оренди у розмірі 245379, 52 грн., тобто суму, яка була заявлена у первісному позові, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суди залишили поза увагою рішення Господарського суду Харківської області від 19.04.2016 у справі № 922/382/16, яке набрало законної сили та яким було стягнуто з відповідача-1 заборгованість по орендній платі за період, який передує спірному періоду у справі, що переглядається. При цьому скаржник вказує на те, що період стягнення був визначений квітень-жовтень 2016 року, в той час як суди вказали інший період, а саме з грудня 2015 року по жовтень 2016 року, що не відповідає дійсності.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 22.08.2012 між позивачем (орендодавець) та відповідачем-1 (орендар), було укладено договір оренди нежитлового приміщення (будівлі) №4950, за умовами якого орендодавець надав, а орендар прийняв, згідно відповідного акту, в строкове платне користування нежитлові приміщення, загальною площею 1456,43 кв.м, яке належить до комунальної власності територіальної громади м.Харкова, яке розташоване за адресою: м.Харків, вул.Академіка Павлова, 146-в та знаходиться на балансі відповідача-2, строком до 22.07.2018 згідно додаткової угоди до договору, яка набрала чинності 22.08.2015.

Згідно пункту 3.2 договору, у редакції додаткової угоди, яка набула чинності 22.08.2015, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно, що знаходиться в комунальній власності територіальної громади м.Харкова та пропорції її розподілу, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6-го скликання від 23.12.2011 № 566/11. Орендна плата за базовий місяць - липень 2015 року становить 8168,93 грн. без ПДВ. Ставка орендної плати складає 10 %, 5 %, 1%.

Пунктами 3.5, 3.7 договору визначено, що орендна плата за орендоване майно сплачується орендарем щомісяця протягом 15-ти календарних днів наступного місяця. Орендна плата перераховується у розмірі 30 % на поточний рахунок відповідача-2, а 70% до міського бюджету.

Пунктом 7.2 договору встановлено, що орендодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків, у разі внесення орендарем 3-х орендних платежів не в повному обсязі.

У разі припинення або розірвання договору, орендар зобов'язаний повернути орендодавцю орендоване майно в належному стані, не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати орендодавцю збитки в разі погіршення стану орендованого майна чи його втрати (повної або часткової) з вини орендаря (п.4.13 договору).

Також встановлено, що сторонами до договору укладалася низка додаткових угод, одна з яких від 13.09.2012 № 1 була визнана недійсною рішенням Господарського суду Харківської області від 09.06.2015 у справі № 922/1772/15, залишеним в силі постановою Вищого господарського суду України від 05.11.2015.

Судами встановлено, що за спірний період сума орендної плати складала 61 597,48 грн., яку відповідач-1 оплатив з квітня 2016 року у сумі 145 789,14 грн., що свідчить про відсутність у нього заборгованості.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено наявності заборгованості у відповідача-1 з орендної плати, яка б давала підстави для розірвання договору оренди та виселення відповідача-1 із займаного ним приміщення, відтак права позивача не порушені.

Підстави для скасування судових рішень відсутні виходячи із наступного.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що орендоване відповідачем-1 нерухоме майно є комунальним майном, а тому до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального закону, а саме Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Частиною третьою статті 18 цього Закону України встановлено, що орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.

Відповідно до приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 762 наведеного Кодексу за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Згідно статті 651 вказаного Кодексу, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1). Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (ч.2).

Відповідно до статті 610 зазначеного Кодексу порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною третьою статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Згідно частини першої статті 27 наведеного Закону, у разі розірвання договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Як встановлено судами попередніх інстанцій майно передано в оренду, з метою розміщення приватного навчального закладу, на підставі Акту прийому-передачі нежитлового приміщення (будівлі) від 22.08.2012.

Згідно додаткової угоди б/н до вищевказаного договору оренди № 4950, яка набула чинності з 22.08.2015, вартість об'єкту оренди за станом на 18.08.2015 складає 5967810,00 грн. Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за майно, що знаходиться в комунальній власності територіальної громади м. Харкова та пропорції її розподілу, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011р. № 566/11 (далі - Методика № 566/11).

У відповідності до Методики № 566/11 спочатку визначається розмір річної орендної плати. На основі розміру річної орендної плати встановлюється розмір орендної плати за базовий місяць розрахунку орендної плати - останній місяць, за який визначено індекс інфляції, яка фіксується у договорі оренди.

Як вбачається із матеріалів справи звернувшись у суд з даним позовом у даній справі позивач просив, зокрема, з урахуванням уточнених позовних вимог (т.1 а.с.68) стягнути з відповідача-1 заборгованість у розмірі 221 839,68 грн. за період з квітня 2016 року по жовтень 2016 року.

Зменшуючи розмір стягнення позивач зазначав, що згідно відомостей оплат за договором оренди станом на 03.03.2017 відповідачем сплачена заборгованість у таких розмірах: 8000 грн., 3796, 92 грн., 5884, 96 грн., та 5884, 96 грн., несплаченою залишилася заборгованість у розмірі 221 839,68 грн. (т.1 а.с.68) і ці позовні вимоги прийняті та розглянуті судом (т.3 а.с.172-180).

Звернувшись із касаційною скаргою позивач просив, зокрема, за наслідками її задоволення стягнути заборгованість за вказаним договором оренди у розмірі 245379, 52 грн., тобто суму, яка була заявлена у первісному позові, і яка у касаційній скарзі позивачем визначена станом на 01.11.2016.

При цьому із вказаних уточнених позовних вимог позивача вбачається, що несплаченою залишилася заборгованість станом на 03.03.2017 у розмірі 221 839,68 грн. (т.1 а.с.68).

Відповідно до приписів 3 статті 300 Господарського процесуального кодексу України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Отже суд касаційної інстанції не вправі розглядати вимоги про стягнення заборгованості у розмірі 245379, 52 грн., тобто суму, яка була заявлена у первісному позові, але у подальшому у зв'язку із уточненням позивачем позовних вимог судом розглянуто спір про стягнення з відповідача-1 заборгованості у розмірі 221 839,68 грн., отже такі доводи не дають правових підстав для скасування судових рішень.

Судом першої інстанції встановлено, що наданий позивачем розрахунок у частині визначення базової ставки оренди за липень 2015р. не відповідає умовам укладеного сторонами договору оренди з урахуванням додаткової угоди від 22.08.2015, через що не може бути визнаний обґрунтованим.

У касаційній скарзі позивач посилається на те, що оскільки у господарській справі 922/1771/15 було визнано недійсною додаткову угоду №1 від 13.09.2012 до договору оренди №4950, і це рішення суду було залишено у силі касаційною інстанцією, договір оренди №4950 діє у редакції від 22.08.2012.

Водночас спростовуючи доводи позивача у частині визначення базової ставки оренди за липень 2015р., як вбачається із вище викладеного, суд першої інстанції виходив із умов іншої додаткової угоди - від 22.08.2015.

У касаційній скарзі ці обставини не спростовані, а доводи, викладені у ній, зводяться до переоцінки судом касаційної інстанції доказів у справі, що відповідно до приписів статі 300 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається, а сама лише необхідність додатково дослідити докази, які вже були досліджені судами, не є підставою, яка б була передбачена процесуальним законом для скасування судових рішень.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу для її задоволення позивач посилається на наявність заборгованості із орендної плати, встановлену судовими рішеннями у господарських справах №922/382/16, №922/4682/16, разом з тим, із наведених у касаційній скарзі доводів вбачається, що судовими рішеннями у вказаних справах було постановлено стягнути із відповідача-1 заборгованість із орендної плати, однак не вбачається, що така заборгованість залишалась не стягнутою чи не погашеною на час звернення у суд із позовом у даній справі, яка переглядається у касаційному порядку, і правові підстави вважати, що така заборгованість мала місце на час звернення у суд із позовом у даній справі, відсутні, судами ж встановлено, що заборгованість у відповідача-1 відсутня.

Суд касаційної інстанції зазначає, що статтею 38 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час прийняття рішення місцевим господарським судом, суду першої інстанції не надано повноважень на витребування доказів, якщо про це не подано клопотання, відтак, відповідно до вимог статті 33 зазначеного кодексу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до приписів статті 269 частини 3 Господарського процесуального кодексу України, у редакції, чинній на час перегляду судового рішення у апеляційному порядку, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

За вказаних обставин з урахуванням наведених норм права відсутні правові підстави вважати, що на час звернення у суд із позовом у даній справі, яка переглядається у касаційному порядку, у відповідача-1 мала місце заборгованість з орендних платежів, отже правових підстав вважати, що позов у цій частині підлягав задоволенню, немає.

Оскільки вимоги позивача розірвати договір оренди нежитлового приміщення разом з додатковими угодами, та про виселення відповідача-1 з нежитлового приміщення з передачею його позивачу є похідними від вимог про стягнення заборгованості із орендних платежів, правових підстав вважати, що позов у цій частині підлягав задоволенню, немає.

Наведеним вище у сукупності спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності судових рішень.

За приписами статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови немає.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 3 пункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 29.01.2018 у справі Господарського суду Харківської області №922/4561/16, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов