Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2018 року

м. Київ

Справа №917/771/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Хорольська"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.10.2017 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Медуниця О.Є., судді Білецька А.М., Гребенюк Н.В.) та на рішення Господарського суду Полтавської області від 27.06.2017 (суддя Бунякіна Г.І.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Хорольська"

до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області

про визнання додаткової угоди укладеною

за участю:

позивача: Анніна К.К. (договір від 02.01.2018),

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю Агрофірма "Хорольська" (далі-позивач), просило суд визнати укладеною між ним та Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (далі - відповідач) додаткову угоду про поновлення договору оренди землі № 122 від 01.06.2011 (далі - додаткова угода), зареєстрованого у відділі Держкомзему у Хорольському районі Полтавської області від 18.01.2012 за № 532480004001665 (далі - договір), на умовах запропонованих позивачем, а саме: поновити договір терміном на 5 років з визначенням орендної плати у розмірі 4% від нормативної грошової оцінки 1 гектара ріллі, визначеної за матеріалами нормативної грошової оцінки земель 1995-1997 років з урахуванням індексації.

Позовні вимоги обґрунтовані положеннями частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" з посиланням та те, що позивач після закінчення терміну дії договору оренди землі продовжував користуватися земельною ділянкою, у зв'язку з чим направив відповідачу лист від 22.03.2017 № 703 про поновлення договору на тих саме умовах і на той самий строк, до якого було додано проект додаткової угоди. Проте відповідач її не підписав та надіслав відповідний лист лише через три місяці після закінчення дії договору оренди без будь-яких заперечень щодо його поновлення. Позивач вважає, що його право порушене, тому воно підлягає захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 27.06.2017, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 04.10.2017, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказані судові рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що всупереч частини 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" відповідач не направив позивачу листа-повідомлення із запереченнями про поновлення договору, а тому суди помилково не врахували, що укладення додаткової угоди про поновлення договору є обов'язковим в силу пункту 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, за умовами договору оренди землі №122 від 01.06.2011, який набув чинності після його державної реєстрації 18.01.2012 за №532480004001665, сторони погодили строк дії договору - 5 років, тобто до 18.01.2017, орендну плату у розмірі 4% нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить в рік 7913,05грн., та визначили, що після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Суди встановили, що між сторонами упродовж травня-грудня 2016 року тривало листування, згідно якого позивач на підставі частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" і умов договору, звернувся до відповідача з листом - повідомленням від 17.05.2016 № 886, долучивши проект додаткової угоди у якій запропонував поновити термін дії договору на 10-ть років.

Відповідач листом від 23.06.2016 № 27-16-7777.3-4906/2-16 запропонував визначити термін дії договору на 7 років, та орендну плату у розмірі 10 % від нормативної грошової оцінки, та запропонував позивачу провести нормативну грошову оцінку земельної ділянки за власний рахунок. Крім цього повідомив про необхідність надання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, оскільки відповідно до чинного земельного законодавства зміни в договори оренди землі вносяться виключно по сформованим земельним ділянкам.

Позивач із вимогами відповідача погодився листом № 1740 від 23.09.2016, до якого додав витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ -5304613012016 від 21.09.2016.

Однак додаткова угода щодо продовження дії договору оренди земельної ділянки укладена не була.

Також судами встановлено, що в подальшому відповідачем пропонувалися позивачу інші умови для продовження договору оренди землі, докази прийняття яких судам надано не було.

При цьому встановлено, що після закінчення терміну дії договору, позивач посилаючись на частину 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" листом від 22.03.2017 № 700 направив відповідачу проект додаткової угоди про поновлення договору на тих саме умовах і на той самий строк, які не узгоджувалися з вимогами, які були викладені відповідачем у відповідних листах.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції послався на те, що сторони знаходяться в договірних відносинах шляхом узгодження інших умов подальшої оренди земельної ділянки площею 18,6207га, кадастровий №5324885400000470057, які запропоновані відповідачем листом від 23.06.2016 №27-16-7777.3-4906/2-16, а саме: плата за землю становить 10% від нормативної грошової оцінки землі, а термін дії договору - 7 років до 18.01.2024, що погоджено позивачем у листі від 23.09.2016 №1740. За таких обставин суд дійшов висновку про безпідставність вимог позивача, викладених у позові.

Однак, залишаючи без змін вказане рішення суду, апеляційний суд не погодився з мотивами суду першої інстанції, з посиланням на те, що оскільки додаткова угода до договору оренди землі між сторонами укладена не була, тому місцевий господарський суд при прийнятті рішення невірно застосував спеціальні норми матеріально права, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про те, що сторонами погоджено умови для продовження орендних відносин.

Підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні з огляду на наступне.

За змістом статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 24.11.2015, що діяла з 20.12.2015 і була чинною станом на час спірних правовідносин), по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі) (частина 1).

Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина 2).

До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина 3).

При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина 4).

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5).

У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина 6).

Керівник органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який уповноважений підписувати додаткову угоду до договору оренди землі щодо земельної ділянки державної або комунальної власності, визначається рішенням цього органу (частина 7).

Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов'язковому порядку (частина 8).

Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина 9).

У разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди (частина 10).

Отже вказана стаття об'єднує два випадки пролонгації договору оренди, а саме: визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди на підставі частин 1- 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі"; та поновлення договору оренди землі у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, тобто за привалами частини 6 цієї ж статті.

У справі, що переглядається у касаційному порядку сторони дійшли згоди щодо зміни умов договору оренди земельної ділянки в частині строку дії договору - з 5 на 7 років, та орендної плати - з 4 до 10 % від нормативної грошової оцінки, однак додаткову угоду укладено не було.

Відповідно до приписів статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписами статей 641 - 642 вказаного кодексу визначено порядок пропозиції до укладення договору (оферта) та її прийняття (акцепт). Так, пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. А відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

За приписами статті 1 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній на час звернення з позовом та розгляду спору судом першої інстанції, правом на звернення до суду за захистом наділена кожна особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав чи інтересів.

Згідно частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частиною першою статті 16 цього Кодексу визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Отже, указані норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

Таким чином виходячи із встановлених судами обставин справи та вимог наведених норм права, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у даному спорі права позивача були порушені у тій частині, що дійшовши згоди щодо зміни умов договору оренди земельної ділянки в частині строку дії договору - з 5 на 7 років, та орендної плати - з 4 до 10 % від нормативної грошової оцінки, відповідач у подальшому ухилився від укладення додаткової угоди щодо продовження дії договору оренди земельної ділянки на нових погоджених умовах, і продовжував висувати нові умови для продовження орендних відносин, оскільки за положеннями частини 4 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 24.11.2015, що діяла з 20.12.2015 і була чинною станом на час спірних правовідносин), при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін, а у разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору, переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

За вказаних обставин відсутні правові підстави вважати, що у позивача виникло право на позов на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" з посиланням та те, що позивач після закінчення терміну дії договору оренди землі продовжив користуватися земельною ділянкою за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, оскільки за досягнення між сторонами згоди щодо зміни умов договору оренди земельної ділянки в частині строку дії договору та орендної плати, виходячи із наведених вище положень чинного законодавства у позивача таке право не виникло.

Європейський суд з прав людини, зокрема у справі Белеш та інші проти Чеської Республіки, неодноразово зазначав, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 § 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов'язків.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відтак, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що позивачем вибрано не правильний спосіб захисту, що має наслідком відмову у даному позові з заявлених підстав та за заявленими вимогами, однак дана обставина не звільняє відповідача від обов'язковості укладання додаткової угоди з позивачем на погоджених ними умовах відповідно до вимог частини 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі № 917/776/17, від 20.02.2018 у справі №917/774/17, від 21.02.2018 у справах №917/770/17, № 917/772/17, № 917/773/17, від 07.03.2018 у справах №917/775/17, № 917/769/17.

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з правовими позиціями, які викладені у зазначених постановах Верховного Суду, та не вбачає правових підстав відступати від них.

Згідно приписів частини 2 статі 309 Господарського процесуального кодексу України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин за результатами розгляду касаційної скарги постанову апеляційної інстанції належить залишити без змін з мотивів, викладених у мотивувальній частині даної постанови суду касаційної інстанції.

Не є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції посилання позивача на правові висновки Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі №6-219цс14, від 13.04.2016 у справі №6-2027цс15, від 25.05.2016 у справі №911/1707/15, а також на постанови Вищого господарського суду України від 15.11.2016 у справі № 910/20974/15, від 01.12.2016 у справі № 908/500/16, оскільки у цих справах встановлено інші фактичні обставини, що є відмінними від справи, яка переглядається.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності судових рішень.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини 1 пункту 3 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за подання касаційної скарги належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "Хорольська" залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 04.10.2017 у справі №917/771/17, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов