Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 923/695/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

за участю секретаря судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду державного майна України

на постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Мишкіна М.А., судді Таран С.В., Філінюк І.Г.)

за позовом Фонду державного майна України

до Дочірнього підприємства "Санаторій "Гопри" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Приватне акціонерне товариство Лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"

про усунення перешкод у користуванні державним майном шляхом виселення

за участю:

позивача: Бабій А.Б. (довіреність від 02.01.2019)

третьої особи: Гоцуленко С.В. (адвокат)

ВСТАНОВИВ:

Звернувшись у суд з даним позовом, Фонд державного майна України (далі-позивач), просив виселити Дочірнє підприємство "Санаторій "Гопри" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі-відповідач) з незаконно займаного об`єкта нерухомого майна, а саме: грязелікувальниці, А; поліклініки, Б; столової, В; корпусів 1,2,7,8; будинку культури, Є; адмінбудівлі, Ж; червоного куточка, К; корпусу лікувальної фізкультури, Л; котельної, М; гаражу, П,Т; складу О,У,Х,Ш; трансформаторної, Р; столярного цеху, С; огорожі 1,2,3, що знаходиться за адресою: Херсонська область, м.Гола Пристань, вул .Леніна (Санаторна), 72 , (далі-нерухоме майно).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач без достатніх правових підстав займає нерухоме майно чим порушує права позивача, які підлягають захисту в судовому порядку.

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 27.11.2018 (суддя Литвинова В.В.), позов задоволено повністю.

Оскарженою постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2019, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вище вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

В обґрунтування доводів касаційної скарги позивач посилався на те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивач обрав неправильний спосіб захисту порушених прав власника, оскільки це суперечить правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах від 17.10.2018 у справі № 920/19/18, від 01.03.2018 № 910/2280/17. При цьому позивач вказує на те, що відповідач безпідставно використовує нерухоме майно, чим порушує права позивача, як власника цього майна.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Із встановлених судами обставин справи вбачається, що позивач є власником нерухомого майна, що підтверджується відповідним Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Судом першої інстанції встановлено, що нерухоме майно займає відповідач без правовстановлюючих документів, що підтверджується актом обстеження державного майна від 21.06.2018 та доданими до нього фотографіями.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходив з того, що оскільки власником нерухомого майна є позивач, а у відповідача відсутні документи, які б дозволяли користуватися та займати його, тому він чинить перешкоди позивачу у його користуванні.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове, про відмову в позові, апеляційний суд свій висновок мотивував, тим, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушених прав власника, що виключає задоволення позову на підставі статті 391 Цивільного кодексу України.

Проте погодитися з такими висновками апеляційного суду не можна з огляду на наступне.

Згідно із частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядженням своїм майном.

У відповідності до статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. У разі порушення своїх прав власник згідно зі статтею 391 ЦК України має право, зокрема, вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

При цьому положення статті 391 вказаного Кодексу підлягають застосуванню лише в тих випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.

Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 27.05.2015 у справі № 6-92цс15, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення іншою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Подібна правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/23/17, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

Разом з тим слід зазначити, що частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, до числа яких належать: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

За призначенням способи захисту можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

З урахуванням наведеного завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд з прав людини наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, наявності якого вимагає ця стаття, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).

Таким чином, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з урахуванням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції.

Порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України, який має бути ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Отже, суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та вимоги частин 2-5 статті 13 Цивільного кодексу України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити реальне поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Подібна правова позиція викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.05.2018 у справі № 927/522/17, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

Встановивши у даній справі що відповідач без правових підстав займає належне позивачу нерухоме майно чим порушує права останнього, вбачається, що обраний позивачем спосіб захисту є ефективним, вимога на захист цивільного права відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечує реальне поновлення порушеного права позивача.

Розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Софійський» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 у справі №910/73/17 Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу залишила без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року та рішення Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року залишила без змін.

Цими судовими рішеннями, а саме рішенням Господарського суду міста Києва від 10 квітня 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26 грудня 2017 року, прийнятих за подібних правовідносин, у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Витребувано у відповідача нежилі приміщення на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «БФ Груп», зобов`язано виселити Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Софійський» із нежилих приміщень.

Приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - Суд) як джерело права.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" заява № 52854/99).

Не можна розглядати перегляд, як замасковану апеляцію. Відступи від цього принципу виправдані лише тоді, коли вони необхідні за обставин суттєвого та неспростовного характеру.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Враховуючи встановлені судами фактичні обставини у даній справі, що переглядається у касаційному порядку, наведені норми права та зазначену постанову Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції зазначає, що висновки апеляційного суду про те, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права, є помилковими, оскільки встановлені судами обставини свідчать про неправомірне використання та займання відповідачем нерухомого майна, яке є власністю позивача, що вказувало на наявність правових підстав для застосування судом до спірних правовідносин обраного позивачем способу захисту права, який є ефективним, відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечує реальне поновлення порушеного права позивача.

Суд апеляційної інстанції цих висновків місцевого господарського суду не спростував.

Судом першої інстанції встановлено, що подані позивачем докази свідчать, що нерухоме майно займає відповідач за відсутності будь-яких правовстановлюючих документів.

За вказаних обставин місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про те, що відповідач безпідставно займає нерухоме майно, оскільки у нього відсутні будь-які документи, які б дозволяли йому ним користуватися.

Отже доводи, викладені у касаційній скарзі, знайшли своє підтвердження.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства і мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин для виправлення фундаментальних порушень, які допустив суд апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції вважає за необхідне скасувати постанову апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати у справі належить покласти на відповідача.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити.

Постанову Південно-Західного апеляційного господарського суду від 11.03.2019 у справі Господарського суду Херсонської області №923/695/18, скасувати, а рішення Господарського суду Херсонської області від 27.11.2018, залишити в силі.

Стягнути з Дочірнього підприємства "Санаторій "Гопри" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" на користь Фонду державного майна України 3 524 (три тисячі п`ятсот двадцять чотири гривні) 00 копійок судового збору з касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов