Історія справи

Постанова КГС ВП від 01.02.2023 року у справі №922/3732/20
Постанова КГС ВП від 01.02.2023 року у справі №922/3732/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 922/3732/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Сухового В. Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О. В.,

Фізичної особи-підприємця Куцина Андрія Васильовича - Саніна А. О.,

Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області - не з`явився,

Малоданилівської селищної ради Харківської області - не з`явився,

Харківської обласної державної адміністрації - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 (у складі колегії суддів: Зубченко І. В. (головуючий), Радіонова О. О., Чернота Л. Ф.)

та рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 (суддя Аріт К. В.)

у справі № 922/3732/20

за позовом Фізичної особи-підприємця Куцина Андрія Васильовича

до Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Малоданилівської селищної ради Харківської області, Харківської обласної державної адміністрації,

про визнання права користування,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року Фізична особа-підприємець Куцин Андрій Васильович (далі - ФОП Куцин А. В.) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Дергачівської районної державної адміністрації про визнання права користування на умовах оренди (у тому числі права на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою площею 0,6319 га для обслуговування оздоровчої воднолижної бази, яка знаходиться на території Малоданилівської селищної ради, за межами населеного пункту.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 позов задоволено. Визнано за ФОП Куциним А. В. право користування на умовах оренди (в тому числі право на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою площею 0,6319 га для обслуговування оздоровчої воднолижної бази, яка знаходиться на території Малоданилівської селищної ради, за межами населеного пункту.

У січні 2022 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури, який не брав участі у справі № 922/3732/20, в інтересах держави в особі Малоданилівської селищної ради, Харківської обласної державної адміністрації, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 01.09.2022 залучено до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Малоданилівську селищну раду та Харківську обласну державну адміністрацію.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги ФОП Куцина А. В. задоволено. Визнано за ФОП Куциним А. В. право користування на умовах оренди (у тому числі право на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою площею 0,6319 га для обслуговування оздоровчої воднолижної бази, яка знаходиться на території Малоданилівської селищної ради, за межами населеного пункту.

Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у листопаді 2022 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.10.2022, рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.12.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 922/3732/20 за касаційною скаргою Заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 та рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.02.2023.

ФОП Куцин А. В. у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Малоданилівська селищна рада звернулась до Верховного Суду із заявою, у якій просить розглянути касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури без участі її представника та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Дергачівська районна державна адміністрація, Малоданилівська селищна рада, Харківська обласна державна адміністрація в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, заяву Малоданилівська селищна рада про розгляд справи без участі її представника та те, що інші учасники справи не зверталися до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представників зазначених учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників Офісу Генерального прокурора, ФОП Куцина А. В., дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, розпорядженням Дергачівської районної державної адміністрації від 26.07.2004 № 260 «Про передачу земельної ділянки в оренду приватному підприємцю Куцину А. В.» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки приватному підприємцю Куцину А. В. та передано приватному підприємцю Куцину А.В. в оренду терміном на 49 років земельну ділянку площею 1,8014 га, яка знаходиться на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту, для розташування оздоровчої воднолижної бази.

03.09.2004 між Дергачівською районною державною адміністрацією (орендодавець) та приватним підприємцем Куциним А. В. укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розташування оздоровчої воднолижної бази, яка знаходиться на території Малоданилівської селищної ради за межами населеного пункту.

Відповідно до пункту 2 договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 1,8014 га.

Договір укладено на 49 років (пункт 8 договору).

Договір оренди земельної ділянки зареєстровано в Харківській регіональній філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 06.09.2004 за № 18.

Згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки від 06.09.2004 Дергачівська районна державна адміністрація передала, а приватний підприємець Куцин А. В. прийняв земельну ділянку загальною площею 1,8014 га, яка розміщена на території Малоданилівської селищної ради Дергачівського району Харківської області за межами населеного пункту для розташування оздоровчої воднолижної бази.

У подальшому земельна ділянка площею 1,8014 га була поділена на дві земельні ділянки площею 1,1695 га та площею 0,6319 га.

На підставі розпорядженням голови Дергачівської районної державної адміністрації від 05.03.2005 № 97 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення суб`єкту підприємницької діяльності-фізичній особі Куцину А. В.» 11.03.2005 між Дергачівською районною державною адміністрацією та суб`єктом підприємницької діяльності-фізичною особою Куциним А. В. укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 1,1695 га, розташованої за межами населеного пункту на території Малоданилівської селищної ради для розташування оздоровчої воднолижної бази.

07.06.2005 позивачу видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 1,1695 (серія ЯА № 453656).

Сформованій земельній ділянці площею 1,1695 га присвоєно кадастровий номер 6322055900:10:000:0019.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до довідки Дергачівського районного відділу земельних ресурсів земельній ділянці площею 0,6319 га було присвоєно кадастровий номер 6322055900.10.000.0021, про що зроблено запис у книзі реєстрації за №3-1093 від 08.06.2005.

У 2005 році на замовлення ФОП Куциним А.В. була розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та підготовки документів для складання додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, розташованої на території Малоданилівської селищної ради.

Зазначена технічна документація була погоджена висновком Дергачівського районного відділу земельних ресурсів від 23.06.2005.

Листом від 01.07.2005 Дергачівська районна державна адміністрація повідомила позивача про надання дозволу на укладення додаткової угоди до договору оренди землі від 03.09.2004 на земельну ділянку площею 0,6319 га рекреаційного призначення на території Малоданилівської склищної ради та повідомила про необхідність надати на розгляд до адміністрації відповідні документи.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що 12.10.2020 ФОП Куцин А. В. звернувся до Дергачівської районної державної адміністрації з листом про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для обслуговування оздоровчої воднолижної бази, розташованої на території Малоданилівської селищної ради.

16.10.2020 Дергачівська районна державна адміністрація усно повідомила ФОП Куцина А. В. про відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою та про те, що письмова відповідь буде направлена йому у місячний строк.

ФОП Куцин А. В., звертаючись до суду з вимогами про визнання права користування на умовах оренди (у тому числі права на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою, в обґрунтування послався на те, що на підставі договору оренди землі від 03.09.2004 має право на користування земельною ділянкою площею 0,6319 га, оскільки у зв`язку із поділом земельної ділянки площею 1,8014 га зазначений договір не припинив свою дію, а продовжує діяти на зменшену площу земельної ділянки, однак таке право не визнається відповідачем.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що починаючи з 08.06.2005 істотна умова договору оренди землі від 03.09.2004 щодо об`єкту оренди - земельної ділянки площею 1,8014 га, після її поділу змінилася лише в частині меж та площі земельної ділянки, інші істотні умови договору залишилися без змін, а тому умови договору оренди продовжують діяти на земельну ділянку зі зменшеною площею 0,6319 га. Також, враховуючи те, що позивачу було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, суд першої інстанції дійшов висновку, що право на оформлення документації із землеустрою є складовою права користування земельної ділянкою та похідним від такого права, тому в разі визнання судом права користування земельною ділянкою позивач автоматично набуде і право на оформлення документації із землеустрою. Крім того судом першої інстанції зазначено, що відмова у задоволенні позовних вимог призведе до порушення прав позивача на мирне володіння спірним майном (на умовах оренди).

Суд апеляційної інстанції, скасував рішення суду першої інстанції та залучив до участі у справі третіх осіб. Встановивши наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави, погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову.

У поданій касаційній скарзі Заступник керівника Харківської обласної прокуратури послався на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано положення статей 1 13 14 41 50 Конституції України, статей 11 16 627 631 638 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 116 124 125 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 13,18, 20 Закону України «Про оренду землі» та не враховано висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 322/1178/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 12.02.2019 у справі № 826/7380/15, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі № 812/778/17, від 20.06.2018 у справі № 915/825/17, від 16.09.2019 у справі № 922/2209/18, від 01.07.2020 у справі № 910/9028/19, від 14.03.2019 у справі № 915/182/17, від 26.11.2019 у справі № 925/1285/18, від 05.02.2020 у справі № 923/200/19, від 22.01.2020 у справі № 927/409/19.

Підставою касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Згідно зі статтею статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом статті 45 ГПК України сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачем у судовому процесі є особа, якій пред`явлено позовну вимогу.

Отже, належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача належить іншій особі - належному відповідачеві.

Так, належним відповідачем є особа, яка дійсно є суб`єктом відповідного матеріального правовідношення (подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27.02.2020 у справі № Б-39/02-09).

Тож визначення позивачем у справі складу сторін має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Згідно з положеннями статті 48 ГПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ГПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, постановах Верховного суду від 26.11.19 у справі № 905/386/18, від 31.08.21 у справі № 921/273/20).

Право користування земельними ділянками державної і комунальної власності набувається та реалізується на підставах, визначених Конституцією України ЗК України, а також іншими законами, що видаються відповідно до них.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, спірна земельна ділянка розташована за межами населеного пункту.

Враховуючи те, що спірні правовідносини у даному випадку є триваючими, разом зі змінами в земельному законодавстві неодноразово змінювались і органи, уповноважені здійснювати розпорядження земельними ділянками державної і комунальної власності.

Так, на час укладання договору оренди землі від 06.09.2004 та формування зменшеної земельної ділянки площею 0,6319 га, розпорядником цієї земельної ділянки була Дергачівська районна державна адміністрація на підставі статей 123-125 ЗК України та пункту розділу Х ЗК України.

З 01.01.2013 власником і розпорядником спірної земельної ділянки площею 0,6319 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Малоданилівської селищної ради, відповідно до статті 122 ЗК України є Харківська обласна державна адміністрація.

З 27.05.2021 відповідно до пункту 24 розділу Х Перехідних положень ЗК України розпорядникам спірної земельної ділянки стала Малоданилівська селищна рада.

У справі, що розглядається, позивач клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.

При цьому, в порушення наведених вище висновків Великої Палати Верховного суду та Верховного Суду, ні суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про задоволення позову, ні суд апеляційної інстанції, ухвалюючи своє рішення, не перевірили та не встановили, чи є належним відповідачем у справі Дергачівська районна державна адміністрація.

Разом з цим, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права.

Відповідно до частини 2 статті 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Так, предметом розгляду у справі, що розглядається, є вимоги ФОП Куцина А. В. про визнання права користування на умовах оренди (у тому числі права на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою площею 0,6319 га.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 03.09.2004 між Дергачівською районною державною адміністрацією (орендодавець) та приватним підприємцем Куциним А. В. укладено договір оренди землі площею 1,8014 га, строком на 49 років.

У подальшому зазначена земельна ділянка була поділена на дві земельні ділянки площею 1,1695 га та площею 0,6319 га.

На підставі розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації від 05.03.2005 № 97 «Про продаж земельної ділянки несільськогосподарського призначення суб`єкту підприємницької діяльності-фізичній особі Куцину А. В.» земельна ділянка площею 1,1695 (кадастровий номер 6322055900:10:000:0019) була викуплена Куциним А. В. за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 11.03.2005.

З метою укладення додаткової угоди до договору оренди землі від 03.09.2004 у зв`язку зі зміною площі земельної ділянки (0,6319 га) на замовлення позивача було виготовлено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та присвоєно їй кадастровий номер 6322055900:10:000:0021, про що зроблено запис в книзі реєстрації від 08.05.20205 за № 3-1093.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, за інформацією Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 11.06.20221 № 10-29-14-4640/0/19-21 земельна ділянка площею 0,6319 га з кадастровим номером 6322055900:10:000:0021 перенесена до архівного шару Державного земельного кадастру 28.07.2017 у зв`язку з тим, що на цю земельну ділянку не було зареєстровано правовстановлюючих документів.

Частиною 1 статті 79-1 ЗК України передбачено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Відповідно до підпункту 2 абзацу 1 пункту 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру (далі - Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051, який відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 12.07.2017 № 509 застосовується з 01.10.2017, державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, - на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до зазначеного Реєстру.

Абзацом 6 пункту 114 Порядку передбачено, що відомості про земельну ділянку у разі скасування її державної реєстрації: набувають статусу архівних за рішенням Державного кадастрового реєстратора; відображаються на кадастровій карті в архівному шарі даних геоінформаційної системи; зберігаються в Державному земельному кадастрі постійно разом з відомостями про відповідного Державного кадастрового реєстратора, дату та час набуття статусу архівних такими відомостями.

Однак у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанції, дійшовши висновку про задоволення позовних вимог, не надали правову оцінку обставинам скасування державної реєстрації і набуття спірною земельною ділянкою статусу архівної, та враховуючи зазначене не дослідили, чи обраний позивачем спосіб захисту буде ефективним, чи задоволення таких позовних вимог призведе до поновлення порушених прав позивача, чи не призведе задоволення позову у справі, що розглядається, до необхідності звернення позивача до суду з іншим позовом з метою поновлення свої прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 , від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 № 916/3156/17, на які посилається скаржник у касаційній скарзі).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).

Наведене також підтверджує підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Разом з цим, вирішуючи спір у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій з урахуванням положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція), дійшли висновку, що відмова у задоволенні позовних вимог призведе до порушення прав ФОП Куцина А. В. на мирне володіння спірним майном (на умовах оренди).

Так, відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені.

Частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до неї, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Надаючи оцінку критеріям втручання держави у мирне володіння позивачем спірним майном, суди попередніх інстанцій узагальнено послались на оцінку зазначених критеріїв у рішеннях ЄСПЛ, та дійшли висновку про те, що відмова у задоволенні позовних вимог призведе до порушення прав позивача на мирне володіння спірним майном, без надання будь-якої оцінки критерію законності втручання з урахуванням вимог статті 116 124 134 ЗК України, а також критеріям суспільного інтересу, пропорційності з урахуванням обставин справи.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Тому суди, застосовуючи критерії сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями вказаної статті, повинні, зокрема, оцінити законність такого втручання та наявність суспільного інтересу.

Подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на які посилається скаржник у касаційній скарзі на підтвердження підстави касаційного оскарження.

Однак, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги та зазначаючи про наявність втручання у право позивача на мирне володіння майном у разі відмови у задоволенні позовних вимог, зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду не врахували, та застосовуючи три критерії втручання у право на мирне володіння майном, не надали оцінки критеріям такого втручання з огляду на обставини належності спірної земельної ділянки до земель рекреаційного призначення.

Наведене у сукупності свідчить, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про задоволення позовних вимог про визнання права користування на умовах оренди (у тому числі права на оформлення технічної документації із землеустрою) земельною ділянкою площею 0,6319 га.

Таким чином, при розгляді касаційної скарги Заступника керівника Харківської обласної прокуратури підтвердилась підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частиною 2 статті 287 ГПК України, що є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень судів попередніх інстанцій.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 86 236 ГПК України визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Оскільки наведеним вимогам оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції не відповідають, їх не можна визнати законним і обґрунтованим.

Вищевказане свідчить про порушення судами першої та апеляційної інстанції наведених норм процесуального права, які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК України).

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 308 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина 4 статті 310 ГПК України).

Ураховуючи викладене, касаційна скарга Заступника керівника Харківської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню, а постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат не здійснюється (частина 14 статті 129 ГПК України).

Питання щодо розподілу судових витрат у справі, що розглядається, має бути вирішено за результатами її нового розгляду.

Керуючись статтями 300 301 308 310 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури задовольнити частково.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 та рішення Господарського суду Харківської області від 26.01.2021 у справі № 922/3732/20 скасувати.

3. Справу № 922/3732/20 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

В. Г. Суховий