Історія справи

Ухвала КАС ВП від 16.01.2020 року у справі №420/4829/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 березня 2020 року

м. Київ

справа № 420/4829/19

адміністративне провадження № К/9901/3995/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Яковенка М. М.,

суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 420/4829/19

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування наказу та зобов`язання прийняти рішення,

за касаційною скаргою Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: А. В. Крусян, Ю. М. Градовський, О. В. Яковлєв) від 11 грудня 2019 року,

УСТАНОВИВ:

І. РУХ СПРАВИ

1. У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач або ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просив:

- визнати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 149 від 07 серпня 2019 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що позивач є громадянином Таджикистану, у передбаченому законом порядку звернувся до міграційної служби з метою отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту через переслідування його родини зі сторони представників органів державної влади країни громадянської належності у зв`язку зі своєю політичною діяльністю та свого батька. Однак, йому було в цьому безпідставно відмовлено, оскільки міграційною службою не взято до уваги реальні побоювання за власне життя та інші обставини вказані ним в заяві, зокрема, не було належним чином досліджено інформації по країні походження, що привело до прийняття неправомірного рішення.

3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

4. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року скасовано рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року та ухвалено нову постанову, якою визнано протиправним та скасований наказ № 149 від 07 серпня 2019 року Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В іншій частині позову відмовлено.

5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 11 лютого 2020 року відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних відмовити повністю.

6. Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2020 року клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 420/4829/19 задоволено; поновлено Головному управлінню Державної міграційної служби України в Одеській області строк на касаційне оскарження постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 420/4829/19; відкрито касаційне провадження; установлено строк для подачі відзиву.

7. Ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд у порядку письмового провадження.

8. Станом на 31 березня 2020 року письмового відзиву на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило, що не перешкоджає її розгляду по суті.

IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Таджикистану відповідно до паспорту громадянина Таджикістану НОМЕР_1 .

10. З 2008 року позивач перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 та має двох неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянки Таджикистану; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянки Таджикистану.

11. 06 листопада 2018 року, ОСОБА_1 прибув в Україну залізничним сполученням Москва (Російська Федерація) - Харків (Україна) на підставі паспорту громадянина Таджикистану НОМЕР_1.

12. 22 липня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши що він виїхав з Таджикистану через наявність проблем з правоохоронними органами країни громадянської належності у зв`язку з членством в «Партії ісламського відродження Таджикистану».

13. 22 липня 2019 року ОСОБА_1 отримав довідку про звернення за захистом в Україні № 009821.

14. Наказом Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 07 серпня 2019 року №149, на підставі висновку від 07 серпня 2019 року, відповідно до статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу та його неповнолітнім дітям відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15. Відповідно до зазначеного висновку Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 07 серпня 2019 року по справі №2019ОD0141 міграційною службою за результатами аналізу матеріалів особової справи заявника було встановлена відсутність чіткої та обґрунтованої інформації стосовно можливості застосування по відношенню до заявника смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження, у випадку його повернення на територію країни громадянської належності, а тому, за відсутності умов, зазначених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на підставі пункту 6 статті 8 вказаного Закону доцільним є прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно заявника та його неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , гр . Таджикистану, ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , гр. Таджикистану , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

16. 09 серпня 2019 року ОСОБА_1 вручено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 серпня 2019 року № 5/1-251.

17. Не погоджуючись з наказом ГУ ДМС України в Одеській області № 149 від 07 серпня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з цим адміністративним позовом до суду.

IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили з того, що у спірних правовідносинах відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством.

19. Одеський окружний адміністративний суд, серед іншого, дійшов висновку, що позивач як шукач захисту не надав як до ГУ ДМС в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до країну походження, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань. Твердження позивача стосовно можливого переслідування є суперечливими та неправдоподібними. Так, позивач прибув в Україну в 06 листопада 2018 році, а за наданням міжнародного захисту звернувся до ГУ ДМС в Одеській області 22 липня 2019 року. При цьому, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

20. Водночас, суд першої інстанції звернув увагу ну ту обставину, що 16 серпня 2018 року позивач разом з дружиною на установчі дані ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , доньками на установчі дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану. В м. Москва (Російська Федерація) шукач захисту перебував протягом приблизно однієї доби, в подальшому разом з іншими членами родини вирушив до Білорусі потягом Москва (Російська Федерація) - Брест (Білорусь). На території Білорусі позивач перебував протягом приблизно 70 діб, де проживав в готелі, з заявою про надання міжнародного захисту на території Білорусі позивач не звертався. З урахуванням зазначених обставин суд зазначив, що у випадку реальності існування загрози для себе на території країни громадянської належності, позивач мав можливість звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації, Білорусь додатково приймаючи до уваги, наявність належних засобів для адаптації та подальшого належного проживання, наявність та доступність відповідних процедур та враховуючи приєднання Російської Федерації до Конвенції 1951 року та Протоколу про біженців 1967 року суд вважає, що у разі наявності обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань біженець звертається за захистом в першій країні потрапляння.

21. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив з того, що участь позивача у Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ) підтверджена зібраними матеріалами справи та не заперечується міграційним органом та як вбачається з загальновідомої інформації наявної в мережі Інтернет члени Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ) зазнавали переслідувань з боку органів державної влади Таджикистану, зокрема, і батько позивача ОСОБА_8 , як один з її засновників. (ІНФОРМАЦІЯ_5; ІНФОРМАЦІЯ_6; ІНФОРМАЦІЯ_7; ІНФОРМАЦІЯ_8 ).

22. Разом з тим, суд апеляційної інстанції, відмовляючи позивачу у оформлення документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються країни походження позивача, та переслідувань позивача і його родини за членство в Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ).

23. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не є елементом зловживання процедурою набуття міжнародного захисту, оскільки під час перебування в країні громадянської належності, заявник може зазнавати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у випадку повернення до країни громадянської належності.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

24. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягає скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.

25. Відповідач наводить доводи аналогічні доводам висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відзиву на адміністративний позов та апеляційну скаргу, здійснює виклад обставин та надає їм відповідну оцінку, цитую норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваним судовим рішенням.

26. Зокрема, скаржник зазначив, що до прибуття на територію України позивач перебував на території Російської Федерації, де міг звернутися до міграційних органів РФ за отриманням захисту. РФ може бути визнана третьою безпечною країною, так як нею ратифіковані Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримається міжнародних принципів стосовно захисту біженців передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статус біженців 1967 року. Також, просить звернути увагу на те, що позивач потрапив в Україну 06 листопада 2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся разом із дружиною зі зволіканням 22 липня 2019 року, чим порушив вимоги частини другої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». При цьому відповідач зазначив, що позивачем не доведено наявність об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, так як позивачем не надано жодного доказу того, що такі побоювання є реальними.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

27. Враховуючи положення пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 460-ІХ, а також те, що касаційна скарга на судові рішення у цій справі була подана до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає цю справу у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.

28. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить з такого.

29. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

30. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).

31. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

32. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

33. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

34. Відповідно до частин першої-другої та п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

35. Згідно з частинами першої, сьомої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

36. За змістом частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

37. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

38. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

39. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

40. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

41. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

42. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

43. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

44. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

45. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

46. Як убачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту на наявність проблем з правоохоронними органами Таджикистану у зв`язку з членством позивача та членством його батька в «Партії ісламського відродження Таджикистану».

47. Однак, як було обґрунтовано зазначено судом першої інстанції, що з аналізу анкети позивача, протоколу співбесіди та додаткового протоколу співбесіди твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, оскільки, позивач не надав ані до ГУДМС України в Одеській області, ані до суду жодного доказу, який би підтверджував пряму загрозу життю, безпеці та свободі у разі повернення на батьківщину, що не відповідає вимогам частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

48. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять дійсно загальний характер і не підтверджують реального, а не уявного існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

49. Також, слід зазначити, що 16 серпня 2018 року позивач разом з дружиною на установчі дані ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , доньками на установчі дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 вибув за межі країни громадянської належності авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Москва (Російська Федерація), легально, на підставі паспортного документа гр. Таджикистану. В м. Москва (Російська Федерація) шукач захисту перебував протягом приблизно однієї доби, в подальшому разом з іншими членами родини вирушив до Білорусі потягом Москва (Російська Федерація) - Брест (Білорусь). На території Білорусі позивач перебував протягом приблизно 70 діб, де проживав в готелі.

50. Відповідно до частини 22 статті 1 Закону № 3671-VI передбачено, що третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

51. Проте, як встановлено судом першої інстанції, позивач не звертався до органів влади Російської Федерації, Білорусії з приводу отримання відповідного статусу.

52. Також, як вірно зазначено судом першої інстанції та враховано, що позивач потрапив в Україну 06 листопада 2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся разом із дружиною зі зволіканням лише 22 липня 2019 року, тобто аж через вісім місяців після прибуття в Україну та коли постало питання щодо законності перебування такої особи разом із сім`єю на відповідній території України. Як правильно зауважено, що дійсний шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні, а не змінює місце перебування та відшукує для себе країни з м`яким режимом набуття статусу біженця або особи, що потребує відповідного статусу. Дії позивача в межах встановлених судами обставин та які були оцінені відповідачем за наслідками проведеної перевірки, в тому числі і поданої заяви дружини позивача, які мали суттєві протиріччя не вказують на те, що позивач дійсно мав намір на отримання такого статусу.

53. Цим самим позивач порушив вимоги частини другої статті 5 Закону № 3671-VI, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

54. Унаслідок цього, наявні підстави для висновку, що зволікання зі зверненням за захистом та подальша незаінтересованість в його результатах свідчить про незацікавленість особи в питанні отримання міжнародної форми захисту, а наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону № 3671-VI. Отже, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні та відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

55. При цьому, суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції вказав, що відмовляючи позивачу у оформлення документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються країни походження позивача, та переслідувань позивача і його родини за членство в Партії ісламського відродження Таджикистану (ПІВТ).

56. Проте, такі твердження Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки, судом першої інстанції було належним чином досліджено анкету, висновок, протокол співбесіди та додатковий протокол співбесіди, інформацію по країні походження позивача. Відповідно до тексту рішення суду першої інстанції, були досліджені всі докази у їх належній сукупності на підставі яких суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог. При цьому, як правильно зазначено судом першої інстанції у своєму рішенні, що інформація по країні походження сама по собі не може бути безумовною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

57. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком ГУ ДМС України в Одеській області про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.

58. За таких обставин Суд вважає, що наказ № 149 від 07 серпня 2019 року щодо відмови йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

59. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

60. Натомість, громадянином Республіки Таджикистан ОСОБА_1 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні походження.

61. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження.

62. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції, про правомірність наказу № 149 від 07 серпня 2019 року щодо відмови йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на що позовні вимоги громадянина Таджикістану ОСОБА_1 задоволенню не підлягають

63. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції надано вірну оцінку спірним правовідносинам, щодо відсутності підстав для задоволення позову.

64. Доводи ГУ ДМС України в Одеській області викладені у касаційній скарзі знайшли своє підтвердження під час розгляду цієї справи у касаційному провадженні.

65. Отже, П`ятий апеляційний адміністративний суд скасовуючи рішення Одеського окружного адміністративного суду, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, дійшов хибного висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.

66. Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

67. З огляду на викладене, постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року підлягає скасуванню, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року залишенню в силі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області задовольнити.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року скасувати.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 вересня 2019 року у справі № 420/4829/19 залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. М. Яковенко

Судді І. В. Дашутін

О. О. Шишов