Історія справи

Ухвала КАС ВП від 27.05.2020 року у справі №813/1676/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 травня 2020 року

Київ

справа №813/1676/16

адміністративне провадження №К/9901/21696/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/1676/16

за позовом заступника Генерального прокурора України

до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України

третя особа головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Артемчук Тарас Володимирович

про визнання протиправною і скасування постанови,

за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді Кравців О.Р., суддів Братичак У.В., Кузан Р.І.)

і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Гулида Р.М., суддів Кузьмича С.М., Улицького В.З.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року заступник Генерального прокурора України звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною і скасувати постанову головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Артемчука Т.В. від 26 квітня 2016 року у виконавчому провадженні №49912554 про накладення на Генеральну прокуратуру України штрафу в сумі: 680,00 грн за невиконання рішення суду про зобов`язання боржника вчинити дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що державний виконавець вийшов за межі своїх повноважень, оскільки, отримавши документальне підтвердження виконання Генеральною прокуратурою України постанови Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року, він безпідставно надав оцінку відповіді Генеральної прокуратури України на звернення ОСОБА_1 (стягувача), перебравши на себе функції і повноваження, які йому не належали.

Водночас, позивач наголосив на тому, що ОСОБА_1 не оскаржив відповідь Генеральної прокуратури України на виконання зазначеного рішення суду від 22 березня 2016 року №19-32417-16 у встановленому законом порядку.

Крім того, на думку позивача, рішення суду за виконавчим листом виконано ним належно і своєчасно. Тому за відсутності факту невиконання рішення суду про зобов`язання боржника вчинити дії оскаржувана постанова про накладення на Генеральну прокуратуру України штрафу є протиправною і такою, яку належить скасувати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року, у задоволенні адміністративного позову заступника Генерального прокурора України відмовлено.

Приймаючи зазначені рішення суди попередніх інстанцій виходили з того, що у зв`язку зі спливом строку, передбаченого для добровільного виконання рішення суду і відсутністю у державного виконавця на момент винесення постанови про накладення штрафу інформації про вчинення позивачем дій, спрямованих на його повне виконання згідно з виконавчим документом, державний виконавець діяв правомірно, відповідно до вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Водночас суди попередніх інстанцій зазначили, що проаналізувавши відповідь Генеральної прокуратури України на звернення ОСОБА_1 , державний виконавець встановив неповне виконання Генеральною прокуратурою України постанови Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року. А саме: боржник неправомірно відмовився виконувати вимоги статті 15 Закону України «Про звернення громадян» в частині відмови у наданні стягувачу копій документів і обґрунтування цієї відмови; боржник не підтвердив і не спростував належність запитуваних копій документів стягувачем до документів для службового користування з наданням відповідних доказів; боржник не надав можливості стягувачу бути присутнім при розгляді його звернення відповідно до вимог статті 18 Закону України «Про звернення громадян»; боржник надав відповідь не на всі питання, які були порушені стягувачем у своєму зверненні.

Крім зазначеного, суди зауважили, що прокурор Ю. Симоненко не уповноважений надавати відповідь стягувачу на виконання рішення суду за відповідним виконавчим листом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Зокрема, скаржник зазначає, що рішення судів попередніх інстанцій є необґрунтованими, прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неправильним застосуванням норм матеріального права, а також без повного і всебічного з`ясування обставин справи. В обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на те, що судами попередніх інстанцій не вірно з`ясовані істотні для вирішення спору обставини цієї справи. Зазначене порушення полягає в тому, що суди залишили поза увагою той факт, що ані в оскаржуваній постанові, ані у вимозі державного виконавця не вказано вичерпний перелік питань і клопотань, які боржник не розглянув і не надав відповідь, що стало підставою для висновку державного виконавця про неповне виконання рішення суду.

Крім того, скаржник вказує, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що прокурор Ю. Симоненко не уповноважений розглядати звернення стягувача і надавати відповідь за результатами такого розгляду. Адже пунктом 7.4 Інструкції про порядок розгляду звернень та особистого прийому в органах прокуратури України, затвердженої наказом Генерального прокурора України від 27 грудня 2014 року №9гн, передбачено таке право прокурора як розгляд звернень громадян і надання відповіді за результатами такого розгляду.

Відповідач та інші учасники справи заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надали.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що постановою Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2012 року у справі №2а-7517/12/1370 позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправними дії Генерального прокурора України під час розгляду звернення ОСОБА_1 від 9 липня 2012 року і зобов`язано Генерального прокурора України надати відповідь по суті звернення. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Відповідно до постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2014 року апеляційну скаргу Генерального прокурора України задоволено; апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2012 року у справі №2а-7517/12/1370 в частині задоволення позову ОСОБА_1 скасовано і прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року у справі №К/800/9957/14 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 січня 2014 року скасовано в частині відмови в задоволенні позову. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2012 року змінено: визнано протиправними дії Генеральної прокуратури України, допущені під час розгляду звернення ОСОБА_1 від 9 липня 2012 року, і зобов`язано Генеральну прокуратуру України розглянути звернення позивача з прийняттям рішення і повідомленням останнього. В решті рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.

26 листопада 2015 року Львівським окружним адміністративним судом видано виконавчий лист №2а-7517/12/1370 про примусове виконання рішення суду в частині визнання протиправними дій Генеральної прокуратури України, допущених під час розгляду звернення ОСОБА_1 від 9 липня 2012 року, і зобов`язання Генеральної прокуратури України розглянути звернення позивача з прийняттям рішення і повідомленням останнього.

За заявою ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа, постановою державного виконавця від 25 січня 2016 року відкрито виконавче провадження №49912554.

Відповідно до вимоги державного виконавця від 19 лютого 2016 року №20.1-332/14 зобов`язано Генеральну прокуратуру України у строк до 5 днів з моменту одержання вимоги виконати вимоги виконавчого листа, розглянути звернення стягувача з прийняттям рішення і повідомленням останнього. У разі невиконання зазначених вимог у той же строк надати письмове пояснення про причини невиконання. Документи направити до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України.

Крім цього, боржника у виконавчому провадженні попереджено, що у разі невиконання зазначених вимог без поважних причин на нього буде накладено штраф відповідно до статті 89 Закону України «Про виконавче провадження», а також, що за умисне невиконання рішення суду, яке набрало законної сили, винні особи несуть кримінальну відповідальність згідно зі статтею 382 Кримінального кодексу України.

Відповідно до повідомлення про вручення поштового відправлення вказана вимога одержана боржником 25 лютого 2016 року.

Генеральна прокуратура України своїм листом від 29 лютого 2016 року №19-28234вих-16 повідомила державного виконавця, що Генеральною прокуратурою України організовано виконання постанови про відкриття виконавчого провадження, але виконати виконавчий документ у строк до семи днів з моменту винесення постанови з об`єктивних причин виявилось неможливим, оскільки проведення перевірки і прийняття рішень по суті звернення стягувача від 9 липня 2012 року потребує витребування матеріалів наглядових проваджень підпорядкованих прокуратур і проведення інших дій, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення.

10 березня 2016 року державний виконавець повторно скерував вимогу Генеральній прокуратурі України, відповідно до якої зобов`язано боржника терміново повідомити про заходи, що вжиті/вживаються ним з метою виконання рішення суду щодо розгляду звернення стягувача з прийняттям рішення і повідомленням останнього.

Боржник своїм листом від 22 березня 2016 року №19-32417-16 повідомив державного виконавця про те, що на виконання виконавчого документу ним розглянуто звернення ОСОБА_1 від 9 липня 2012 року з прийняттям рішення по суті і повідомленням стягувача про прийняте рішення.

Проаналізувавши лист позивача від 22 березня 2016 року №19-32417-16, адресований ОСОБА_1 , державний виконавець зробив висновок, що боржником рішення суду не виконано у спосіб і в порядку, визначеному виконавчим листом, оскільки відповідь боржника не містить відповідей на усі поставлені заявником питання і клопотання.

Відтак, державний виконавець 26 квітня 2016 року виніс постанову про накладення штрафу ВП № 49912554, відповідно до якої за невиконання рішення суду на Генеральну прокуратуру України (боржника) накладено штраф у розмірі: 680,00 грн.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

На момент прийняття оскаржуваної постанови умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначав Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV.

Згідно з частинами першою, другою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом України "Про державну виконавчу службу" (далі - «державні виконавці»).

Частиною першою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.

Частиною другою статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.

Згідно з частинами першою, другою статті 75 Закону України «Про виконавче провадження» після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов`язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і не пізніше п`яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.

Положеннями статті 89 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов`язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб - від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника - юридичну особу - від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання. У разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - «КАС України»), зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга позивача у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Аналізуючи наведені у попередньому розділі положення законодавства, Верховний Суд дійшов висновку про те, що накладення штрафу за невиконання рішення, що зобов`язує боржника до вчинення певних дій, є видом юридичної відповідальності боржника за невиконання покладеного на нього зобов`язання.

Застосування такого заходу реагування є обов`язком державного виконавця і направлено на забезпечення реалізації мети виконавчого провадження як завершальної стадії судового провадження.

Умовою для накладення на боржника у виконавчому проваджені штрафу є невиконання ним виконавчого документа (судового рішення) без поважних причин. У залежності від характеру правовідносин і змісту зобов`язання, примусове виконання якого відбувається у межах виконавчого провадження, поважними причинами можуть визнаватися такі обставини, які створили об`єктивні перешкоди для невиконання зобов`язання, і подолання яких для боржника було неможливим або ускладненим.

В той же час, притягуючи боржника до відповідальності за невиконання рішення у виконавчому провадженні і накладаючи на нього штраф, державний виконавець зобов`язаний ретельно дослідити всі обставини справи, зокрема, належним чином перевірити факт невиконання боржником його обов`язків і встановити причини їх невиконання або неналежного виконання.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що проаналізувавши відповідь Генеральної прокуратури України на звернення ОСОБА_1 , державний виконавець встановив неповне виконання Генеральною прокуратурою України постанови Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року. А саме: боржник неправомірно відмовився виконувати вимоги статті 15 Закону України «Про звернення громадян» в частині відмови у наданні стягувачу копій документів і обґрунтування цієї відмови; боржник не підтвердив і не спростував належність запитуваних копій документів стягувачем до документів для службового користування з наданням відповідних доказів; боржник не надав можливості стягувачу бути присутнім при розгляді його звернення відповідно до вимог статті 18 Закону України «Про звернення громадян»; боржник надав відповідь не на всі питання, які були порушені стягувачем у своєму зверненні.

Водночас суди зауважили, що прокурор Ю. Симоненко не уповноважений надавати відповідь на виконання рішення суду за відповідним виконавчим листом стягувачу.

Крім того, суд першої інстанції встановив, що стягувач 25 квітня 2016 року (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 4 травня 2016 року) і 16 травня 2016 року (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 19 травня 2016 року) надіслав державному виконавцю звернення щодо невиконання боржником рішення Вищого адміністративного суду України від 21 січня 2015 року.

Отже, за такого правового регулювання і обставин справи Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач мав усі правові підстави для накладення штрафу, а тому діяв на підставі, межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним на час виникнення спірних правовідносин законодавством.

Як встановили суди першої й апеляційної інстанцій, позивач не надав державному виконавцю доказів належного виконання вимог виконавчого листа Львівського окружного адміністративного суду у справі №2а-7517/12/1370 станом на дату винесення оскаржуваної постанови про накладення штрафу. Відтак відповідач не допустив протиправних дій чи бездіяльності, на які вказує позивач.

Крім того, 17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - «Конвенція») людини питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на повно встановлених обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка, з правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів зазначає, що доводи наведені у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків судів першої й апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на результат касаційного перегляду справи судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, не розподіляються.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника Генерального прокурора України залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2016 року і ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 лютого 2017 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

…………………………….

…………………………….

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду