ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2020 року

м. Київ

справа № 813/540/17

адміністративне провадження № К/9901/20800/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2017 року (суддя Братичак У.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року (судді Яворський І.О., Кухтей Р.В., Нос С.П.) у справі № 813/540/17 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області (яке є правонаступником Дрогобицької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У лютому 2017 року позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Дрогобицької об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області (по тексту - Дрогобицька ОДПІ ГУДФС у Львівській області; відповідач), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 04 січня 2017 року № 2-О «Про звільнення»;

- поновити його на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податку на прибуток, місцевих податків, екологічного податку та рентної плати управління податків і зборів з юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області;

- стягнути з Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

ОСОБА_1 позов мотивував тим, що наказом відповідача від 04 січня 2017 року

№ 2-О його було звільнено з посади на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у зв`язку зі скороченням штатної чисельності працівників. Вказував, що спірний наказ є протиправним, а він підлягає поновленню на роботі, оскільки йому було запропоновано тимчасову (декретну) посаду та не запропоновано жодних інших вакантних посад в інших відділах податкової інспекції, які відповідали рівню його кваліфікації та професійної підготовки. Крім того, відповідачем не було враховано переважне право позивача на залишення на роботі, визначене статтею 42 КЗпП України, а саме: висока кваліфікація, спеціальна освіта, продуктивність праці, тривалий безперервний стаж роботи в органах податкової інспекції. ОСОБА_1 стверджував, що фактично в Дрогобицькій ОДПІ ГУДФС у Львівській області відбулась лише зміна назви відділу, в якому він працював.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 11 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року, в задоволенні адміністративного позову відмовив.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції дійшов висновку про дотримання відповідачем процедури звільнення позивача з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Зокрема, суд установив факт вчасного попередження позивача про майбутнє вивільнення, пропозиції про зайняття вакантної посади та її відхилення позивачем, а також факт відсутності у позивача переважного права на залишення на посаді.

Львівський апеляційний адміністративний суд погодився з позицією суду першої інстанції та зазначив, що в даному випадку мало місце скорочення штату працівників Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області. За правилами статті 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Водночас, норми КЗпП України не містять вимог щодо кількості таких пропозицій та не зобов`язують роботодавця ураховувати побажання працівника. Позивачу було запропоновано відповідно до його кваліфікації наявну тимчасово вакантну посаду в тому ж відділі, в якому він працював, однак від цієї пропозиції ОСОБА_1 відмовився. До того ж, у порівнянні з іншими працівниками відділу податку на прибуток, місцевих, ресурсних, рентних та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області у позивача найменший стаж роботи, заохочень за успіхи у роботі у нього не має.

За таких мотивів суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність підстав для скасування наказу про звільнення позивача та поновлення його на роботі.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

На постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог ОСОБА_1 посилається на правову позицію Верховного Суду України в даній категорії спорів, згідно з якою роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є на підприємстві (установі, організації). Проте, відповідач не запропонував позивачу всі наявні посади, які були вакантні станом на 04 листопада 2016 року. Натомість, позивачу було запропоновану посаду тимчасово відсутнього працівника - ОСОБА_2 , яка 05 грудня 2016 року вийшла на роботу з відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років і була переведена у Трускавецьке відділення. Крім того, позивачу не була запропонована посада заступника начальника Бориславського відділення, яку він міг займати відповідно до своєї кваліфікації.

Також скаржник зазначає про те, що не відповідають дійсним обставинам твердження судів попередніх інстанцій про те, що порівняно з іншими працівниками позивач має найменший стаж роботи у відділі податку на прибуток, місцевих, ресурсних, рентних та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області. ОСОБА_1 стверджує, що станом на момент його звільнення - 04 січня 2017 року, в структурі податкової інспекції були працівники з меншим, ніж у нього, стажем роботи.

Позивач вважає, що пропонування йому тимчасової посади не є підтвердженням належного виконання відповідачем свого обов`язку щодо працевлаштування працівника.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 31 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

У запереченнях на касаційну скаргу представник Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області просить скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року - залишити без змін. Свою позицію відповідач обґрунтовує додержанням законодавчо визначеної процедури вивільнення працівника, а саме:

- 04 листопада 2015 року позивача було ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення з одночасним пропонуванням заміщення посади головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податку на прибуток, місцевих податків, екологічного податку та рентної плати управління податків і зборів з юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області на час декретної відпустки основного працівника ОСОБА_2 . Від запропонованої посади ОСОБА_1 відмовився;

- посада заступника начальника - начальника Бориславського відділення позивачу не пропонувалася, оскільки відповідач не є суб`єктом призначення на цю посаду; призначення на вказану посаду здійснюється Головою ДФС України;

- наявність здобутої позивачем освіти в Національному університеті державної податкової служби України не свідчить про високий рівень його кваліфікації.

Представник відповідача зазначив про безпідставність тверджень позивача про те, що його було поновлено на попередній посаді , яка мала безстроковий характер, оскільки 16 грудня 2015 року ОСОБА_1 переведено на тимчасову посаду, до виходу з відпустки по догляду за дитиною основного працівника ОСОБА_3 . З приводу доводів скаржника про те, що станом на момент його звільнення в структурі податкової інспекції були працівники з меншим, ніж у нього, стажем роботи, представник відповідача зазначив, що працівники - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 обіймали тимчасові посади на час декрету основного працівника.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

На підставі підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII зазначену касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Бевзенко В.М. (суддя-доповідач), Шарапа В.М., Данилевич Н.А.

24 квітня 2020 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 24 квітня 2020 року № 659/0/78-20, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Бевзенка В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 16 квітня 2020 року № 5), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Загороднюк А.Г., Калашнікова О.В.

Ухвалою від 25 червня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. замінив відповідача у справі -Дрогобицьку ОДПІ ГУДФС у Львівській області її правонаступником - ГУДФС у Львівській області, провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні на 26 червня 2020 року

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

На підставі наказу від 01 лютого 2016 року № 67 «Про введення в дію структури Дрогобицької ОДПІ Головного управління ДФС у Львівській області та затвердження переліку індексів структурних підрозділів» та від 02 лютого 2016 року № 69 «Про введення в дію штатного розпису Дрогобицької ОДПІ ГУ ДФС у Львівській області», відповідачем було проведено процедуру скорочення (зменшення) штатної чисельності працівників.

04 листопада 2016 року наказом Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області № 78-О на виконання постанови Львівського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2016 року № 813/1602/16, ОСОБА_1 поновлено на посаді головного державного ревізора-інспектора відділу податку на прибуток, місцевих, ресурсних, рентних та неподаткових платежів управління оподаткування юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області.

Того ж дня ОСОБА_1 попереджено про наступне вивільнення із займаної посади з 04 січня 2017 року згідно з пунктом1 статті 40 КЗпП України та запропоновано посаду головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податку на прибуток, місцевих податків, екологічного податку та рентної плати управління податків і зборів з юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області, тимчасово на час відпустки по догляду за дитиною до трьох років основного працівника ОСОБА_2 .

Від запропонованої посади позивач відмовився, що підтверджується його особистим підписом на пропозиції.

Наказом Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області від 04 січня 2017 року № 2-О «Про звільнення» позивача звільнено згідно з пунктом 4 частини першої статті 83, пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», пункту 1 статті 40 КЗпП України (скорочення штатної чисельності). Підстава: попередження про наступне вивільнення від 04 листопада 2016 року.

Вважаючи своє звільнення незаконним і таким, що суперечить вимогам чинного законодавства, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Положеннями частини третьої статті 3 КАС України визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить з наступного.

При вирішенні справи Суд враховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною третьою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на час прийняття судами оскаржуваних рішень), в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадянам згідно статті 43 Конституції України гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII; тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

Згідно з частиною третьою статті 87 даного Закону, процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Положеннями статті 49-2 КЗпП України визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Системний аналіз наведених законодавчих положень дає підстави для висновку, що однією з найважливіших гарантій для працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Виходячи з нормативного тлумачення пункту 1 частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Відповідно до роз`яснень, викладених в пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудовий спір, пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суд має з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема: ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці; про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Судами першої та апеляційної інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, реорганізація установи, скорочення чисельності або штату працівників, які в подальшому зумовили звільнення позивача.

Суди встановили, що позивачу було запропоновано відповідно до його кваліфікації наявну тимчасово вакантну посаду головного державного ревізора-інспектора відділу адміністрування податку на прибуток, місцевих податків, екологічного податку та рентної плати управління податків і зборів з юридичних осіб Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області. Проте позивач відмовився від цієї пропозиції.

При цьому, згідно нового штатного розпису та інформації щодо працівників податкової інспекції інших вакантних місць, які б відповідали кваліфікації позивача не було.

За таких обставин, висновок судів попередніх інстанцій про те, що звільнення позивача з роботи проведене відповідачем з дотримання установленого порядку - є правильним. Верховний Суд погоджується з тим, що відповідач виконав покладений законом обов`язок з вжиття вичерпних заходів щодо можливого працевлаштування працівника, посада якого підлягала скороченню.

Суд вважає такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, посилання скаржника на те, що в разі прийняття ним пропозиції відповідача на зайняття тимчасової посади він був би звільнений з роботи в грудні 2016 року у зв`язку з виходом на роботу основного працівника. Такі твердження позивача є лише припущеннями про можливе порушення його прав у майбутньому, а тому не можуть слугувати аргументом при вирішенні позовних вимог, заявлених у даному адміністративному позові.

Більше того, згідно з роз`ясненнями, викладеними в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», трудовий договір може бути розірваний на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України з особою, що приймалась для заміщення відсутнього працівника та пропрацювала більше чотирьох місяців, при поверненні цього працівника на роботу, якщо відсутня можливість переведення з її згоди на іншу роботу.

Також є необґрунтованими доводи скаржника стосовно не запропонування йому вакантної посади заступника начальника Бориславського відділення Дрогобицької ОДПІ ГУДФС у Львівській області, позаяк відповідач не є суб`єктом призначення на цю посаду.

Що стосується тверджень ОСОБА_1 про наявність у нього переважного права на залишення на роботі, то такі в ході розгляду справи спростовані як судами попередніх інстанцій, так і відповідачем, і підстав для висновку про протилежне - не встановлено.

Ураховуючи встановлені судами обставини та правове регулювання спірних правовідносин, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про дотримання Дрогобицькою ОДПІ ГУДФС у Львівській області законодавчо установленого порядку звільнення ОСОБА_1 з посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, законності наказу від 04 січня 2017 року № 2-О «Про звільнення» і, відповідно, відсутності правових підстав для поновлення позивача на посаді.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Суд констатує, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Доводи скаржника не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин. Отже, підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 11 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 05 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк О.В. Калашнікова