Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 травня 2018 року

Київ

справа №813/885/16

провадження №К/9901/11768/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Смоковича М.І.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу № 813/885/16

за позовом ОСОБА_2 до Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Головного територіального управління юстиції у Львівській області на постанову Львівського окружного адміністративного суду, прийняту 4 квітня 2016 року у складі судді Мартинюка В.Я., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду, постановлену 14 липня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Затолочного В.С., суддів: Кузьмича С.М., Матковської З.М.,

в с т а н о в и в :

У березні 2016 року ОСОБА_2 (далі також - позивач) звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного територіального управління юстиції у Львівській області (далі також - відповідач), в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ від 11 березня 2016 року за №483/К «Про звільнення ОСОБА_2.»;

змінити формулювання причини звільнення на статтю 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (за власним бажанням) з 03 березня 2016 року та зобов'язання внести відповідний запис у трудову книжку.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що трудовий договір між сторонами було розірвано на підставі п.1 статті 38 КЗпП України з 03 березня 2016 року, однак, відповідач звільнив позивача 11 березня 2016 року на підстав п.4 статті 40 КЗпП України.

З метою належного захисту своїх порушених трудових прав позивач просить змінити формулювання і вказати причину звільнення - п.1 статті 38 КЗпП України за власним бажанням з 03 березня 2016 року.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 4 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2016 року, позов задовольнив частково.

Визнав протиправним та скасував наказ Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 11 березня 2016 року за №483/К «Про звільнення ОСОБА_2.» в частині причини звільнення ОСОБА_2, головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції.

Змінив причину звільнення ОСОБА_2, головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції, на статтю 38 Кодексу законів про працю України.

Зобов'язав Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, внести запис в трудову книжку ОСОБА_2 про причину звільнення - статтю 38 Кодексу законів про працю України.

В іншій частині в задоволенні адміністративного позову відмовив.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування касаційної скарги вказує, що позивач не передала по акту матеріальних цінностей та реєстраційних справ, а тому не могла бути звільнена по закінченню двотижневого строку з часу написання заяви про звільнення з роботи за власним бажанням. Внаслідок цього та у зв'язку з невиходом позивача на роботу був документально зафіксований здійснений нею прогул. Отже підстави для зміни формулювання про причину звільнення ОСОБА_2 відсутні.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 18 лютого 2016 року звернулась до начальника Головного територіального управління юстиції у Львівській області із заявою, в якій просила звільнити її за власним бажанням згідно статті 38 КЗпП України.

У зв'язку із закінченням двотижневого строку попередження про звільнення за власним бажанням, згідно з наданої та зареєстрованої заяви від 18 лютого 2016 року, позивач звернулась до відповідача із заявою від 03 березня 2016 року, в якій просила ознайомити її з наказом про звільнення за власним бажанням, видати трудову книжку та провести повний розрахунок.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Львівській області від 11 березня 2016 року за №483/к «Про звільнення ОСОБА_2.», у зв'язку з систематичною відсутністю на робочому місці головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Львівського міського управління юстиції ОСОБА_2 та не виконання своїх посадових обов'язків, що підтверджується актом від 10 березня 2016 року, останню звільнено з 11 березня 2016 року за прогул (п.4 статті 40 КЗпП України).

Вважаючи, що трудовий договір між сторонами було розірвано на підставі п.1 статті 38 КЗпП України з 03 березня 2016 року, однак, відповідач звільнив позивача 11 березня 2016 року на підстав п.4 статті 40 КЗпП України, з метою належного захисту своїх порушених трудових прав позивач просить змінити формулювання і вказати причину звільнення - п.1 статті 38 КЗпП України за власним бажанням з 03 березня 2016 року.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення ОСОБА_3 за прогул на підставі п.4 статті 40 КЗпП України є протиправним, а тому наказ про звільнення позивача підлягає скасуванню в частині зазначення підстав звільнення на статтю 38 КЗпП України.

Зазначена позиція була підтримана і Львівським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.

Верховний Суд висновки судів попередніх інстанцій вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Суди встановили, що позивач скористалась своїм правом на розірвання трудового договору, попередивши про це роботодавця у визначений законодавством строк, а також не виявила бажання продовжувати роботу на займаній посаді після закінчення даного строку, що підтверджується наявними в матеріалах справи заявами позивача від 18 лютого 2016 року та від 03 березня 2016 року.

Тому, вірними є висновки судів попередніх інстанцій, що відповідач повинен був звільнити позивача після закінчення двотижневого строку з дня подання заяви від 18 лютого 2016 року про звільнення за власним бажанням, тобто 03 березня 2016 року.

Проте, як вбачається з наказу від 11 березня 2016 року за №483/к, відповідач всупереч вищенаведених норм трудового законодавства звільнив позивача за прогул з 05 березня 2016 року по 10 березня 2016 року на підставі п.4 статті 40 КЗпП України.

Однак, з врахуванням поданих позивачем заяв, трудові відносини з відповідачем були фактично припинені з 03 березня 2016 року, а тому в неї не було обов'язку перебувати на робочому місці з 05 березня 2016 року по 10 березня 2016 року, що в свою чергу виключає можливість звільнення за прогул.

Крім того, судами вірно зазначено, що з 05 березня 2016 року по 08 березня 2016 року включно були святковим, вихідним та неробочим днями.

Частиною третьою статті 235 КЗпП України, у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Доводи скаржника про те, що позивач не оформила акт приймання-передачі справ та матеріальних цінностей, у зв'язку з чим вона не могла бути звільнена, а тому її відсутність на робочому місці кваліфікована як прогул, Верховним судом відхиляються, оскільки законом чітко передбачений порядок та строки звільнення працівника після написання ним заяви про звільнення за власним бажанням.

З огляду на встановлені судами обставини справи Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що звільнення ОСОБА_2 за прогул на підставі п.4 статті 40 КЗпП України є протиправним і що необхідно скасувати наказ відповідача від 11 березня 2016 року за № 483/к в частині зазначення підстави звільнення ОСОБА_2 та змінити формулювання причини звільнення на статтю 38 Кодексу законів про працю України.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Львівській області залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 4 квітня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець