ПОСТАНОВА

Іменем України

23 березня 2020 року

Київ

справа №260/1119/18

адміністративне провадження №К/9901/35521/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2019 року (суддя Дору Ю.Ю.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року (судді Коваль Р.Й., Гуляк В.В., Довгополов О.М.) у справі № 260/1119/18 за позовом ОСОБА_1 до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області про визнання дій неправомірними та визнання протиправним і скасування наказу,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Ужгородського міськрайонного суду (далі - відповідач), в якому просив:

- визнати неправомірними дії голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данко Віктора Йосиповича щодо винесення наказу від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09»;

- визнати протиправним і скасувати наказ голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данко Віктора Йосиповича від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09».

В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначав, що наказ відповідача № 366/02-09 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки законом передбачено лише два випадки позбавлення працівника відпустки у визначений графіком та наказом строк - це перенесення відпустки на іншу дату на підставі статті 11 Закону України «Про відпустки» та відкликання з відпустки на підставі статті 12 цього Закону. При цьому, в обох випадках зміна періоду відпустки відбувається виключно за згоди працівника, яку, в даному випадку, позивач не надавав. Позивач вважає, що голова Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данко В.Й. неправомірно, всупереч вимогам Закону України «Про відпустки», визнав таким, що втратив чинність, наказ про щорічну оплачувану відпустку позивача, що не передбачено чинним законодавством.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано наказ голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данка Віктора Йосиповича від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09». У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

При прийнятті означеного рішення суд першої інстанції виходив з того, що на підставі заяви, погодженої в установленому законом порядку в.о. голови Ужгородського міськрайонного суду, наказом від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 позивачу надано частину щорічної оплачуваної відпустки з 01 по 22 жовтня 2018 року. Разом з тим, у разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання установлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом; бажання одного працівника чи власника або уповноваженого ним органу не достатньо. Проте, відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів належними доказами правомірності свого рішення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання неправомірними дій голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данка В.Й. щодо видання оскаржуваного наказу, суд першої інстанції вказав, що відповідач не вчиняв дій, які б мали ознаки протиправності, видання та скасування кадрових наказів належить до компетенції голови суду.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2019 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновком Закарпатського окружного адміністративного суду про необхідність задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним і скасування наказу голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09». Однак, апеляційний суд змінив мотиви суду першої інстанції в частині позовних вимог, в яких було відмовлено, та зазначив, що позовна вимога про визнання протиправними дій голови суду щодо видання оскаржуваного наказу немає характеру самостійної (окремої), спрямованої на захист та відновлення порушеного права. Тобто, дії окремо від наказу не оскаржуються.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

На рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині позовних вимог, які задоволені, та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову в задоволенні позовних вимог.

На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог скаржник зазначає, що однією з обов`язкових умов надання працівникові відпустки не у строки, передбачені графіком відпусток, є дотримання процедури узгодження її терміну з роботодавцем та врахування інтересів виробництва. Разом із тим, у матеріалах справи відсутні відомості про проведення між головою суду чи іншими його посадовими особами та ОСОБА_1 процедури узгодження перенесення невикористаних днів відпустки. Таким чином, надання позивачу відпустки поза межами графіку відпусток можливе лише в разі внесення змін до такого графіку, що в даному випадку зроблено не було. При цьому, у судді Придачука О.А., який видав наказ про надання відпустки позивачу, не було достатнього обсягу повноважень та інформації для прийняття такого наказу. Твердження апеляційного суду про те, що на скасування (визнання таким, що втратив чинність) наказу про надання відпустки до її початку потрібна згода працівника не мають жодного правового підґрунтя. Крім того, суд апеляційної інстанції, оцінюючи виробничу необхідність видання оскаржуваного наказу, вийшов за межі своєї компетенції та втрутився у дискреційні повноваження роботодавця. Право визначати рівень навантаження на суддів, розподілу справ тощо належить до компетенції голови суду та зборів суддів, а отже, вказані питання та рішення знаходяться поза межами оцінки адміністративного суду. На думку скаржника, незалежно від термінології, результатом прийняття оскаржуваного позивачем наказу від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 є неможливість застосування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09, тому вживання слів «визнати таким, що втратив чинність» замість слова «скасувати» є формальною частиною наказу, а не змістовною, та не має наслідком неправомірність самого наказу.

За наведених мотивів відповідач вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог, які були задоволені, ухвалені з порушенням норм матеріального права та без достатнього правового обґрунтування.

Одночасно з цим, скаржник посилається й на порушення судами норм процесуального права, які, на його думку, полягають у тому, що позовна заява ОСОБА_1 не містить жодних тверджень про те, що прийняття відповідачем наказу від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 призвело до порушення права позивача на відпочинок, про наявність чи скасування запланованої на цей період особистої поїздки чи про порушення будь-яких інших прав, пов`язаних із правом на відпочинок. Для самого позивача наказ про надання відпустки не існував у правовому полі, а право на відпочинок, що могло виникнути на його підставі, не могло бути порушене в силу того, що ОСОБА_3 не довів, що на момент скасування цього наказу він знав про його існування. Судом не взято до уваги той факт, що оскаржуваний наказ фактично вичерпав свою дію, а відтак позовні вимоги не спрямовані на відновлення прав позивача в цілому. Таким чином, задоволення адміністративного позову в цілому не призведе до жодних наслідків для позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г. ухвалою від 21 грудня 2019 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить касаційну скаргу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін, оскільки вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій дотримано норми процесуального права щодо повного та всебічного з`ясування обставин у справі, та правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, а доводи касаційної скарги не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Ухвалою від 20 березня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

У зв`язку з вибуттям з 03 по 11 вересня 2018 року голови суду Данка В.Й. у відпустку, наказом Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 серпня 2018 року № 338/02-09 виконання обов`язків голови суду було покладено на суддю Бедя В.І .

У зв`язку з наданням у період з 10 по 11 вересня 2018 року відпустки судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Бедю В.І. , виконання обов`язків голови суду наказом в.о. голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Бедя В.І. від 07 вересня 2018 року № 356/02-09 було покладено на суддю Придачука O .A .

Наказом в.о. голови суду Придачука O . A. від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 «Про надання відпустки ОСОБА_1 », судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області ОСОБА_1 було надано невикористану щорічну відпустку терміном з 01 по 22 жовтня 2018 року включно.

12 вересня 2018 року головою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данко В.Й. видано наказ № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09», яким наказ в.о. голови суду від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 «Про надання відпустки ОСОБА_1 » вважати таким, що втратив чинність починаючи з 13 вересня 2018 року, повідомити ОСОБА_1 про можливість повторно написати заяву про отримання відпустки на обраний ним період.

Наказ виданий відповідно до статті 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та з урахуванням тієї обставини, що фактична кількість суддів Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, які здійснюють повноваження, складає 9 із 23 передбачених за штатним розписом, а у період до відпустки згідно з наказом № 360/02-09 судді ОСОБА_1 призупиняється автоматизований розподіл справ за 14 календарних днів як судді та за 3 дні як слідчому судді, що суттєво збільшує навантаження на інших суддів (слідчих суддів) у період з 17 до 28 вересня 2018 року включно, а також беручи до уваги, що справу про адміністративне правопорушення № 308/9775/18, яка перебуває на розгляді у вказаного судді, призначено до розгляду на 10 год 00 хв. 03 жовтня 2018 року. Підставою видання наказу визначено службову необхідність. З наказом від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 позивач ознайомлений 05 жовтня 2018 року.

Не погодившись із цим наказом та вважаючи дії голови Ужгородського міськрайонного суду щодо його видання неправомірними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.

У статті 46 Конституції України закріплено право на відпочинок кожного, хто працює. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Статтею 136 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення в розмірі посадового окладу. Суддям, які мають стаж роботи більше 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Закон України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) установлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до частин десятої, одинадцятої статті 10 Закону № 504/96-ВР черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону (частина третя статті 11 Закону).

При цьому, частиною третьою статті 12 Закону № 504/96-ВР обумовлено, що відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства з додержанням вимог частини першої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством.

Отже, наведеними правовими положеннями законодавства передбачено, що запланована у графіку відпустка працівника може бути перенесена за його письмовою згодою у разі, якщо її надання може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році. Крім того, працівника за його згодою може бути відкликано з щорічної відпустки лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства.

Як слідує з матеріалів справи, оскаржуваний наказ голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 прийнятий після видання та реєстрації наказу в.о. голови цього суду Придачука O.A. від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 «Про надання відпустки ОСОБА_1 ».

Слід зауважити, що згідно з наказом № 360/02-09 позивачу надавалася частина щорічної основної відпустки, яка, як слідує з графіку відпусток черговості надання щорічної оплачуваної відпустки суддям Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області у 2018 році, не була запланована позивачем, а була ним невикористана. При цьому, така відпустка надавалася позивачу за періоди роботи з 2014 року по 2017 рік.

Відтак, розглядаючи спірні правовідносини в контексті зазначених правових норм, можна дійти висновку, що фактично суддю Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області ОСОБА_1 було відкликано з основної щорічної відпустки, а тому посилання скаржника на те, що наказ від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 «Про надання відпустки ОСОБА_1 » виданий усупереч графіку відпусток, є необґрунтованими.

Таким чином, за умови відсутності згоди позивача на відкликання його з відпустки та передбачених статтею 12 Закону № 504/96-ВР обставин, скасування відповідачем наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09 «Про надання відпустки ОСОБА_1 » є безпідставним.

Так само, на думку Суду, є необґрунтованими визначені відповідачем підстави видання оскаржуваного наказу, як-то службова необхідність, оскільки таку підставу можна було б розглядати у випадку перенесення відпустки ОСОБА_1 , запланованої у графіку відпусток.

Крім того, судами встановлено, що у період з 17 по 28 вересня 2018 року всі наявні по штату судді Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області були на робочому місці, за винятком двох, які перебували у відпустках для догляду за дитиною. Жодних доказів, які б підтверджували, що надання позивачу відпустки в період з 01 по 22 жовтня 2018 року може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи суду, відповідачем надано не було.

Верховний Суд погоджується з позицією судів попередніх інстанцій про те, що призначення суддею Фазикошем О.В . до розгляду на 03 жовтня 2018 року справи про адміністративне правопорушення № 308/9775/18 не може бути підставою для скасування усього періоду відпустки.

Також слід відзначити, що назва оскаржуваного наказу не відповідає його розпорядчій частині, так як поняття «втрата чинності» та «скасування» акта індивідуальної дії означають різні правові явища, зокрема, у разі скасування - акт вважається недійсним з моменту прийняття, у разі втрати чинності - акт втрачає чинність з моменту прийняття відповідного рішення уповноваженим органом. При цьому, визнані такими, що втратили чинність, можуть бути нормативно-правові акти, а скасовані акти індивідуальної дії.

Суд розцінює як необґрунтовані посилання скаржника на безпідставне, на його думку, покладення виконання обов`язків голови суду на суддю Придачука О.А. , оскільки частиною третьою статті 24 Закону № 1402-VIII передбачено, у разі відсутності голови місцевого суду його адміністративні повноваження здійснює один із заступників голови суду за визначенням голови суду, за відсутності такого визначення - заступник голови суду, який має більший стаж роботи на посаді судді, а в разі відсутності заступника голови суду - суддя цього суду, який має більший стаж роботи на посаді судді.

З приводу тверджень скаржника про те, що оскаржуваний наказ від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 фактично вичерпав свою дію, а тому задоволення адміністративного позову в цілому не призведе до жодних наслідків для позивача, необхідно відзначити, що визнаний у судовому порядку незаконним або неправомірним правовий акт індивідуальної дії втрачає свою силу з моменту його прийняття, тобто не породжує юридичних наслідків. У випадку скасування такого акта або втрати ним чинності виходить, що цей акт в період часу з моменту його прийняття і до моменту його скасування або втрати чинності суперечив законодавству, але при цьому діяв.

На підставі зазначеного вище, Верховний Суд констатує, що доводи скаржника не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи Верховним Судом, не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених судами першої й апеляційної інстанцій фактичних обставин справи.

Ураховуючи норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та встановлені судами обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що наказ голови Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області Данко Віктора Йосиповича від 12 вересня 2018 року № 366/02-09 «Про скасування наказу від 10 вересня 2018 року № 360/02-09» не відповідає критеріям законності та обґрунтованості, а тому підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в оскаржених судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України (в редакції до 08 лютого 2020 року), суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України (у зазначеній редакції) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області залишити без задоволення.

2. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 13 червня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду