Історія справи

Постанова КАС ВП від 21.07.2019 року у справі №826/9149/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 липня 2019 року

Київ

справа №826/9149/16

адміністративне провадження №К/9901/22806/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року (судді Іщук І.О., Погрібніченко І.М., Шулежко В.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2017 року (судді Губська О.А., Парінов А.Б., Беспалов О.О.) у справі № 826/9149/16 за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України (далі - ДФС), Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ у Подільському районі) про визнання недійсними заяви та угоди, визнання протиправними дій, скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середньомісячного заробітку та моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відповідачів, у якому просила:

- визнати недійсною її заяву від 29 лютого 2016 року про звільнення за угодою сторін 29 лютого 2016 року;

- визнати недійсною угоду про припинення трудового договору від 29 лютого 2016 року, укладену між ОСОБА_1 та ДФС;

- визнати протиправними дії ДФС щодо прийняття наказу від 29 лютого 2016 року № 619-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та скасувати цей наказ з моменту його прийняття;

- визнати протиправними дії ДПІ у Подільському районі щодо прийняття наказу від 01 березня 2016 року № 32-о «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 » та скасувати цей наказ з моменту його прийняття;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника ДПІ у Подільському районі з 29 лютого 2016 року;

- зобов`язати ДПІ у Подільському районі відшкодувати позивачу суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

- стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача 10 000,00 гривень у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 23 лютого 2016 року в квартирі та робочому кабінеті позивача було проведено обшуки з виїмками особистих речей на підставі ухвал Печерського районного суду міста Києва від 22 лютого 2016 року у справах № 757/7671/16-к та № 757/7678/16-к, що в подальшому зумовило різке погіршення стану здоров`я позивача. У зв`язку з цим, 27 лютого 2016 року ОСОБА_1 повідомила керівництво ДПІ у Подільському районі про тимчасову втрату працездатності. Однак, 29 лютого 2016 року позивачу повідомили про необхідність прибути на роботу, де, після приїзду, запропонували звільнитися. Перебуваючи в шоковому стані та при поганому самопочутті, ОСОБА_1 написала заяву про звільнення за угодою сторін з 29 лютого 2016 року, яку їй продиктувала начальник відділу персоналу ОСОБА_2 . Проте, коли ОСОБА_1 стала краще себе почувати та змогла оцінити реальні обставини справи, то зрозуміла, що заяву на звільнення написала проти власної волі, у зв`язку із чим направила на адресу ДПІ у Подільському районі заяву від 11 березня 2016 року про відкликання заяви про звільнення. Однак, у перший робочий день після лікарняного, 16 травня 2016 року, позивача ознайомили з наказом про звільнення від 29 лютого 2016 року № 619-о за угодою сторін відповідно до пункту 1 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Крім того, того ж дня, позивача ознайомлено з наказом від 01 березня 2016 року № 32-о «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 » та видано трудову книжку. Позивач вважає, що оскаржувані накази прийняті з порушенням норм чинного законодавства України, а тому підлягають скасуванню.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 21 грудня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2017 року, в задоволенні позову відмовив.

Не погодившись з указаними судовими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

На обґрунтування наведених у касаційній скарзі вимог позивач зазначив, що сукупність обставин та доказів однозначно підтверджує, що заява про звільнення від 29 лютого 2016 року написана скаржником під тиском, без усвідомленого, дійсного волевиявлення та проти власної волі, а відповідно до позиції Верховного Суду України, висловленої в ухвалі від 04 вересня 2015 року у справі № 6-1787ц15, угода про припинення трудового договору, вчинена працівником проти його фактичної волі, внаслідок застосування до нього психологічного тиску роботодавця, не може створювати юридичних наслідків. Зважаючи на це, позивач вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про існування взаємної згоди та волевиявлення ОСОБА_1 на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення є необґрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи. На переконання скаржника, суди не з`ясували всіх обставин, безпідставно відхилили надані позивачем докази, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідачі заперечень на касаційну скаргу не надіслали.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 17 липня 2017 року відкрив провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Білоус О.В. (суддя-доповідач), Данилевич Н.А., Желтобрюх І.Л.

30 травня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 525/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Білоуса О.В. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що наказом голови ДФС від 26 грудня 2014 року № 2188-о ОСОБА_1 призначено в порядку переведення на посаду заступника начальника ДПІ у Подільському районі, як таку, що успішно пройшла стажування.

Наказом голови ДФС від 29 лютого 2016 року № 619-о ОСОБА_1 , заступника начальника ДПІ у Подільському районі, звільнено із займаної посади 29 лютого 2016 року за угодою сторін відповідно до пункту 1 статті 36 КЗпП України.

01 березня 2016 року начальником ДПІ у Подільському районі прийнято наказ № 32-о «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 », яким доручено відділу фінансування, бухгалтерського обліку та звітності згідно статті 24 Закону України «Про відпустки» виплатити грошову компенсацію за невикористані дні відпустки.

11 березня 2016 року позивач надіслала на адресу ДФС заяву про відкликання заяви про звільнення від 29 лютого 2016 року, проте вказане звернення позивача до уваги не прийняте.

Вважаючи, що звільнення ОСОБА_1 відбулося під тиском керівництва, проти її власної волі, остання звернулася до суду з даним позовом.

Відмовляючи в задоволенні позову, Окружний адміністративний суд міста Києва, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що звільнення позивача відбулося за вільного волевиявлення та домовленості між сторонами трудового договору про звільнення, також було визначено строк припинення трудового договору, позивач не заперечувала проти свого звільнення з 29 лютого 2016 року. З огляду на це, наказ ДФС від 29 лютого 2016 року № 619-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказ ДПІ у Подільському районі від 01 березня 2016 року «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 » є законними, правові підстави для визнання їх протиправними та скасування - відсутні.

Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду з огляду на наступне.

В силу частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України «Про державну службу».

За змістом статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з Положенням про ДФС, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, голова ДФС затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату ДФС, призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, заступників керівників; приймає на роботу та звільняє з роботи в порядку, передбаченому законодавством, працівників ДФС; призначає на посаду та звільняє з посади у порядку, передбаченому законодавством про державну службу, державних службовців апарату ДФС (якщо інше не передбачено законом).

Частиною першою статті 30 Закону України «Про державну службу» передбачені підстави припинення державної служби, які можуть бути загальними, тобто передбаченими Кодексом законів про працю України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі.

У даному випадку до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КЗпП України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

З обставин цієї справи слідує, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу стала особиста письмова заява позивача, що містила прохання звільнити її із займаної посади за угодою сторін.

За змістом заяви, датованої 29 лютого 2016 року, яка міститься в матеріалах справи видно, що ОСОБА_1 власноручно написала заяву про звільнення її з посади за угодою сторін 29 лютого 2016 року.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

За такого правового регулювання основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 814/2853/16.

Як правильно зазначено судами та підтверджено матеріалами справи, на час прийняття наказу про звільнення - 29 лютого 2016 року позивач не виявив наміру анулювати таку домовленість.

Про такий намір ОСОБА_1 повідомила відповідача лише 11 березня 2019 року у заяві, яку надіслала на адресу ДФС, однак відповідачем не висловлено згоди щодо анулювання раніше досягнутої домовленості про звільнення позивача.

Крім того, під час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій допитано свідків, із показів яких не встановлено обставин здійснення на позивача тиску, погроз, примушування до написання заяви про звільнення. До правоохоронних органів з цього приводу позивач також не звертався.

Доказів, які б свідчили про зворотнє матеріали не містять.

Колегія суддів критично оцінює доводи позивача про те, що під час прийняття наказу про звільнення відповідачем не дотримано всіх істотних умов укладеної із позивачем угоди про звільнення, а саме, не вчинено дій для того, щоб така угода вважалася укладеною: в день звільнення не ознайомлено із наказом про звільнення, не видано позивачу в день звільнення трудову книжку та не проведено в цей же день з нею розрахунків.

Верховний Суд акцентує увагу на тому, що листом від 01 березня 2016 року №1076/111/26-56-04-56 (тобто, на наступний день після видачі наказу про звільнення) позивачу повідомлено про його звільнення та висловлено прохання прибути до приміщення ДПІ у Подільському районі для отримання трудової книжки, оскаржуваний наказ про звільнення прикріплений додатком до листа.

Проте, зазначений лист відповідача 07 квітня 2016 року повернуто до ДПІ у Подільському районі з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

30 березня 2016 року відповідач повторно направив ОСОБА_1 повідомлення про її звільнення (№ 2700/111/26-56-04-52) та про необхідність прибуття до установи для отримання трудової книжки. Поштове повідомлення про вручення/невручення цього відправлення до ДПІ у Подільському районі не поверталося.

18 квітня 2016 року до ДПІ у Подільському районі надійшла заява ОСОБА_1 про направлення листків непрацездатності.

16 травня 2016 року (у перший виходу на роботу після лікарняного) позивач отримав трудову книжку та надав ще один листок непрацездатності.

Листом відповідача від 17 травня 2016 року № 3721/111/26-59-04-56 ОСОБА_1 повідомлено, що лікарняні листи розгляду та оплаті не підлягають у зв`язку з її звільненням. По листку непрацездатності серія АГЯ №354570 від 26 лютого 2016 року КПН «ЦПМСД №1» Подільського району м. Києва за період непрацездатності з 27 лютого по 07 березня 2016 року здійснено відповідні розрахунки.

Відтак, твердження позивача про не дотримання відповідачем всіх істотних умов укладеної із позивачем угоди про звільнення є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку звільнення ОСОБА_1 відбулося за її бажанням та за домовленістю з відповідачем, а відтак Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.

Оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні. Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків судів.

За правилами частини 3 статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

На підставі пункту 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду