Історія справи

Ухвала КАС ВП від 19.02.2018 року у справі №826/5133/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 березня 2018 року

Київ

справа №826/5133/16

адміністративне провадження №К/9901/18129/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Білоуса О.В.,

суддів - Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства фінансів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року (головуючий суддя - Келеберда В.І., судді - Данилишин В.М., Качур І.А.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року (головуючий суддя Парінов А.Б., судді - Грибан І.О., Губська О.А.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства фінансів України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом до Міністерства фінансів України, в якому просила визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства фінансів України від 3 березня 2016 року № 143-о «Про звільнення ОСОБА_2.»; поновити позивача на посаді головного економіста-фінансиста відділу фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України та внести відповідні відомості до трудової книжки; стягнути з Міністерства фінансів України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу та суму щорічної матеріальної допомоги державним службовцям у розмірі однієї середньомісячної заробітної плати - 9 267,50 грн; допустити негайне виконання постанови в частині про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку в межах стягнення за один місяць.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства фінансів України від 3 березня 2016 року № 143-о «Про звільнення ОСОБА_2.». Поновлено ОСОБА_2 на посаді головного економіста-фінансиста відділу фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України. Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 74602,37 грн. Постанову в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 9267,50 грн звернуто до негайного виконання. Стягнуто на користь позивача судові витрати у сумі 2067 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства фінансів України.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з ухваленими у справі судовими рішеннями, Міністерство фінансів України звернулося до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просило рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовити.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 7 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

ОСОБА_2скористалася своїм правом та надіслала до суду заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначила, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень.

Вказану справу згідно з Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 7 лютого 2018 року передано для розгляду касаційної скарги колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Білоуса О.В. (суддя-доповідач), Желтобрюх І.Л., Стрелець Т.Г.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 з 1 березня 2011 року працювала на посаді головного економіста-фінансиста відділу фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України, що підтверджується записами в трудовій книжці.

Наказом Міністерства фінансів України від 27 листопада 2015 року № 1098 «Про затвердження Структури та чисельності структурних підрозділів апарату Міністерства фінансів України» затверджено структуру та чисельність працівників структурних підрозділів апарату Міністерства фінансів України.

4 січня 2016 року позивача попереджено про наступне вивільнення із займаної посади та запропоновано переведення на посаду головного економіста-фінансиста відділу фінансів державних резервів та мобілізаційної підготовки Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки, на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_5, від якої позивач відмовилася.

12 лютого 2016 року позивачу було запропоновано посаду головного економіста-фінансиста відділу науки Департаменту видатків бюджету гуманітарної сфери на період відпустки для догляду за дитиною ОСОБА_6, а 15 лютого 2016 року - посаду головного економіста-фінансиста відділу фінансів паливних і енергетичних ресурсів управління фінансів ПЕК Департаменту фінансів промисловості на період відпустки по догляду за дитиною ОСОБА_7 від яких ОСОБА_2 також відмовилася.

Наказом Міністерства фінансів України від 3 березня 2016 року № 143-о «Про звільнення ОСОБА_2.» позивача 4 березня 2016 року звільнено із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв'язку із скороченням штату.

Не погоджуючись із зазначеним наказом, ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом про його скасування та поновлення на посаді.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції виходив з того, що у Міністерства фінансів України були відсутні підстави для звільнення позивача з посади у зв'язку зі скороченням штату, оскільки посада, яку обіймала ОСОБА_2, не була скорочена.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду погоджується із зазначеними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (далі - постанова № 9) містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

З аналізу зазначених норм чинного законодавства вбачається, що підставами для звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України можуть бути зміни в організації виробництва і праці шляхом реорганізації підприємства, установи чи організації або зміни в організації виробництва і праці шляхом скорочення чисельності або штату працівників.

Судами встановлено, що згідно Наказу Міністерства фінансів України від 27 листопада 2015 року № 1098 «Про затвердження Структури та чисельності структурних підрозділів апарату Міністерства фінансів України», яким затверджено структуру та чисельність працівників структурних підрозділів апарату Міністерства фінансів України вбачається, що у відділі фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України скорочено лише одну посаду, а саме посаду заступника начальника відділу. Посади «головний економіст-фінансист», одну з яких займала ОСОБА_2 як до так і після змін у штатному розписі складали 5 одиниць, тобто при зміні штатного розпису, вказані посади не були скорочені.

Таким чином, встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що у відповідача були відсутні правові підстави для звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату.

Статтею 42 КЗпП України передбачено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що при звільненні позивача положення вказаної статті, що є додатковою гарантією працівнику, були дотримані.

Крім того, відповідач в обґрунтування правомірності прийняття оскаржуваного наказу посилався на те, що позивачу 29 лютого 2016 року додатково було запропоновано інші вакантні посади в апараті Міністерства фінансів України, від яких ОСОБА_2 відмовилася. Проте, як встановлено судами такі посилання є безпідставними, так як не підтверджені належними доказами, відповідачем не надано підтвердження ознайомлення позивача з переліком вакантних посад, які пропонувалися ОСОБА_2 та від яких остання відмовилася.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній з 15 грудня 2017 року) передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Міністерством фінансів України не доведено правомірність прийняття оскаржуваного наказу від 3 березня 2016 року № 143-о «Про звільнення ОСОБА_2.» про звільнення позивача з посади головного економіста-фінансиста відділу фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України.

Враховуючи зазначені обставини суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правомірного висновку щодо обґрунтованості позовних вимог ОСОБА_2 про скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на посаді.

В касаційній скарзі Міністерство фінансів України посилається на те, що судами попередніх інстанцій безпідставно на користь позивача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 74602,37 грн та судові витрати у сумі 2067 грн.

Колегія суддів вказані посилання вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів

Наведене відповідає правовій практиці Верховного Суду України, зокрема, викладеній в постановах від 21 січня 2012 року № 6-87цс11 та від 14 січня 2014 року № 21-395а13.

Судами встановлено, що згідно розрахункових листів заробітна плата позивача за січень 2016 року складає 9217,50 грн, за лютий 2016 року - 9317,50 грн. Кількість робочих днів за січень-лютий складає 40 днів (9217,50+9317,50/40=463,37 грн).

Тобто, середньоденний заробіток позивача складає 463,37 грн.

Кількість днів вимушеного прогулу позивача за період з 4 березня 2016 року по 21 листопада 2016 року складає 181 день (463,37*181=83 869,97 грн).

При звільненні позивачу виплачено вихідну допомогу у розмірі 9267,60 грн. Отже, з урахуванням виплаченої суми, заробітна плата за час вимушеного прогулу підлягає стягненню на користь позивача у розмірі 74602,37 грн.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній до 15 грудня 2017 року; далі - КАС України) якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Пуктом 1 частини третьої статті 87 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи до яких віднесено і витрати на правову допомогу.

Відповідно до частин першої та третьої статті 90 вказаного Кодексу витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно частини першої статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

З аналізу вказаної норми вбачається, що компенсація витрат на правову допомогу в адміністративних справах здійснюється, враховуючи час, протягом якого така допомога надавалась у судовому засіданні, під час вчинення окремої процесуальної дії чи ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, на підтвердження понесених витрат, позивачем до адміністративного позову додано копії документів, а саме договір про надання правової допомоги від 22 березня 2016 року №22/03-16, розрахунок суми гонорару за надану правову допомогу, розписку про отримання грошових коштів у розмірі 4409,60 грн. Відповідно до розрахунку суми гонорару за надану правову допомогу, адвокатом Дядюком Є.М. витрачено на ознайомлення з матеріалами справи в суді, попередню консультацію щодо характеру спірних правовідносин та застосованого законодавства, підготовку тексту позовної заяви та інших процесуальних документів - 4 години; участь у судових засіданнях - 4 години.

Суди під час розгляду справи встановили, що представником позивача виготовлено текст позовної заяви, на участь у судовому засіданні витрачено 2 години 45 хвилин, на ознайомлення з матеріалами справи - 30 хвилин (30 травня 2016 року) у зв'язку з чим відшкодуванню підлягають судові витрати на правову допомогу у сумі 2067 грн.

Таким чином, аналізуючи зазначені норми чинного законодавства та встановивши фактичні обставини справи, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо стягнення з Міністерства фінансів України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 74602,37 грн та судових витрат на правову допомогу у сумі 2067 грн.

Крім того, в касаційній скарзі відповідач посилається на незаконність та необґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій щодо поновлення позивача на посаді головного економіста-фінансиста відділу фінансів правоохоронних органів та цивільного захисту Департаменту фінансів оборони, правоохоронних органів і державної безпеки Міністерства фінансів України та вказує що згідно штатного розпису Міністерства фінансів України, затвердженого 23 травня 2016 року вказана посада, яку займала ОСОБА_2 відсутня.

Колегія суддів вказані посилання відповідача, як на підставу для скасування рішень вважає безпідставними, оскільки відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір, тобто, працівник поновлюється на тій же посаді, з якої відбувалось таке звільнення, а не на іншій роботі. Тобто, суд не може поновити позивача на посаді, на якій він не працював і з якої не звільнявся.

Враховуючи вимоги частини першої статті 235 КЗпП України, суд повинен зобов'язати відповідача поновити позивача на посаді, яку він займав до звільнення, а після поновлення відповідач зобов'язаний вжити заходів для призначення (переведення) позивача на відповідну посаду.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Усі доводи та їх обґрунтування викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому підстави для скасування ухвалених судових рішень та задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до частини 3 статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 343, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Міністерства фінансів України залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2017 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.В.Білоус

Судді І.Л.Желтобрюх

Т.Г.Стрелець