Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.01.2018 року у справі №813/6220/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 березня 2018 року

Київ

справа № 813/6220/15

провадження № К/9901/3702/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,

секретаря судового засідання: Гуловій О.І.,

за участю представника відповідача: Діанова О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_2 до Державної фіскальної служби України, за участю третьої особи - Державної казначейської служби України, про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Державної фіскальної служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду, прийняту 12 лютого 2016 року у складі колегії судді: головуючого - Гулика А.Г., суддів Потабенко В.А., Кедик М.В., та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду, постановлену 19 квітня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого - Улицького В.З., суддів: Гулида Р.М., Кузьмича С.М.,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом в якому просила:

- визнати протиправною та такою, що порушує права позивача, бездіяльність відповідача щодо неукладення договору про страхування посадових осіб контролюючих органів;

- стягнути з відповідача на користь позивача страхову суму в розмірі 42178,50 гривень.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що працюючи з 1994 року в органах податкової служби, під час виконання своїх службових обов'язків втратила працездатність, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК та довідкою про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого, згідно з якими позивачу встановлено ІІI групу інвалідності загального захворювання та визначено ступінь втрати професійної працездатності 35 %.

Зазначає, що у відповідності до статті 347 Податкового кодексу України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) і Порядку та умов обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, позивач зверталась до Головного управління Міндоходів у Львівській області із заявою на виплату страхової суми без зазначення назви страхової компанії.

Оскільки назву страхової компанії їй не повідомили, позивач звернулася з відповідними листами до Міністерства доходів і зборів України та Державної фіскальної служби України. З отриманої відповіді дізналася, що відповідачем договір про надання послуг зі страхування осіб контролюючих органів у 2013 році не укладався. Вважає, що бездіяльність відповідача щодо не укладення договору на страхування порушує безпосередньо її права, а тому просить стягнути за рахунок коштів державного бюджету страхову суму в розмірі 42178,50 гривень.

Львівський окружний адміністративний суд постановою від 12 лютого 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, позов задовольни повністю.

Визнав протиправною бездіяльність Державної фіскальної служби України щодо неукладення договору обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб контролюючих органів.

Стягнув з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_2 страхову суму в розмірі 42178,50 гривень.

Стягнув з Державної фіскальної служби України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 974,40 гривень.

У касаційній скарзі представник відповідача, посилаючись на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій були винесені з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи, просив скасувати їх рішення, та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог касаційної скарги представник відповідача звертає увагу суду на те, що суди попередніх інстанцій при постановленні рішення помилково виходили з того, що встановлена позивачу інвалідність настала у зв'язку з виконанням нею трудових обов'язків, оскільки це не підтверджено жодним письмовим доказом. Крім того позивачем пропущено строк звернення до суду встановленого Кодексом адміністративного судочинства України.

Касаційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - КАС України) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 з 01 серпня 1994 року працює в органах податкової служби.

Відповідно до довідки міжрайонної спеціалізованої онкологолічної МСЕК №1 серії ЛВА-3 від 04 липня 2013 року № 013306 про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, ОСОБА_2 встановлено ступінь втрати професійної працездатності 35%.

Згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії 10 ААА від 20 вересня 2013 року № 862967 позивачу встановлена 3 група інвалідності загального захворювання.

ОСОБА_2 звернулася до Головного управління Міндоходів у Львівській області із заявою б/д та б/н на виплату страхової суми за формою, встановленою додатком № 2 Порядку та умов обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби. До заяви позивач додала наступні документи, а саме:

- копію наказу про зарахування на посаду № 67-о від 01 серпня 1994 року;

- копію довідки про проходження державної служби;

- копію паспорта;

- копію ідентифікаційного коду;

- копію свідоцтва про одруження від 24 квітня 1999 року;

- копію довідки про реквізити банківського рахунку;

- копію довідки ГУ Міндоходів у Львівській області від 19 липня 2013 року № 05-32-232 про заробітну плату;

- копію довідки до акта огляду МСЕК серія 10 ААА № 862967, виданої Львівським обласним центром МСЕК від 20 вересня 2013 року;

- виписку лікаря;

- копію довідки про втрату працездатності серії ЛВА-3 № 013306 від 04 липня 2013 року.

Як вбачається із відмітки Головного управління Міндоходів у Львівській області від 22 липня 2013 року на вказаній заяві, на момент звернення ОСОБА_2 працювала на посаді головного державного податкового ревізора-інспектора відділу перевірок платників податків цього органу. У відмітці зазначено про те, що страхова подія настала під час виконання службових обов'язків і про розмір заробітної плати.

З матеріалів справи також вбачається, що позивач 19 вересня 2013 року та 12 лютого 2014 року зверталася з листами до Міністерства доходів і зборів України та 10 березня 2015 року і 26 серпня 2015 року до Державної фіскальної служби України з проханням повідомити, яка страхова компанія є страховиком посадових осіб Міндоходів України.

ОСОБА_2 отримала відповідь від Державної фіскальної служби України від 11 вересня 2015 року за № 8593/А-99-99-03-03-02-14, з якої вбачається, що договір страхування посадових осіб контролюючих органів Міндоходів України та будь-якою страховою компанією у 2013 році не укладався.

Вважаючи, що бездіяльністю відповідача порушено її права та інтереси, позивач звернулась з відповідним позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції виходив з того, що бездіяльність відповідача щодо неукладення у 2013 році договору на страхування посадових осіб органів державної податкової служби України суперечить вимогам чинного законодавства та не відповідає критеріям, наведеним у частині третій статті 2 КАС України, крім того оскільки протиправна бездіяльність відповідача зумовила неможливість отримання позивачем страхових коштів, ця позовна вимога також підлягає до задоволення.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх передчасними та зазначає наступне.

Згідно пункту 347.1 статті 347 Податкового кодексу України (в редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) посадові особи органів державної податкової служби підлягають обов'язковому державному особистому страхуванню за рахунок коштів державного бюджету на випадок загибелі або смерті на суму десятирічної заробітної плати за останньою посадою, а у разі поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв'язку з виконанням службових обов'язків, - у розмірі від шестимісячної до п'ятирічної заробітної плати за останньою посадою (залежно від ступеня втрати працездатності).

Отже, цієї нормою закону чітко встановлено, що посадові особи контролюючих органів мають право на отримання страхових виплат в разі захворювання чи інвалідності, що сталися у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Порядок та умови страхування посадових осіб контролюючих органів встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з пп. б п. 5 Порядку та умов обов'язкового державного особистого страхування посадових осіб органів державної податкової служби, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 червня 1994 року № 349 страховик виплачує страхові суми у разі втрати застрахованим працездатності в результаті поранення, контузії, травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися під час виконання службових обов''язків, - у розмірі, що залежить від ступеня втрати працездатності, який визначається у відсотковому відношенні до суми п'ятирічної заробітної плати за останньою посадою, яку він займав до встановлення втрати працездатності, але не може бути меншим шестимісячної заробітної плати за зазначеною посадою.

Цим нормативним документом також встановлено виплату страхового відшкодування в разі, якщо захворювання сталося під час виконання службових обов'язків.

Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою КМУ від 03 грудня 2009 року №1317 (далі - Положення) визначає процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Пунктом третім вказаного Положення медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112 (Офіційний вісник України, 2004 р., № 35, ст. 2337), висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури.

Медико-соціальну експертизу проводять медико-соціальні експертні комісії, з яких утворюються в установленому порядку центри, що належать до закладів охорони здоров'я при Міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров'я обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій (пункт 4 Положення).

Відповідно до пункту 19 Положення комісія проводить засідання у повному складі і колегіально приймає рішення. Відомості щодо результатів експертного огляду і прийнятих рішень вносяться до акта огляду та протоколу засідання комісії, що підписуються головою комісії та її членами і засвідчуються печаткою.

Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затверджене тією ж постановою КМУ від 03.12.2009 року № 1317 (далі - Порядок) визначає порядок, умови та критерії встановлення інвалідності медико-соціальними експертними комісіями.

Відповідно до пункту 2 Порядку медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи.

Пунктом 11 Порядку передбачено, що ступінь втрати професійної працездатності працівників (у відсотках), ушкодження здоров'я яких пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків, та потреба у медичній і соціальній допомозі визначаються на підставі направлення лікувально-профілактичного закладу, роботодавця або уповноваженого ним органу чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, суду чи прокуратури. Огляд потерпілого проводиться комісією за участю представника Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами та висновку спеціалізованого медичного закладу (науково-дослідного інституту професійної патології або його відділення) про професійний характер захворювання.

Особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров'я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.

Причинами інвалідності є: загальне захворювання; інвалідність з дитинства; нещасний випадок на виробництві (трудове каліцтво чи інше ушкодження здоров'я); професійне захворювання (п. 26 Порядку).

Надаючи правовий аналіз наведених правових норм необхідно зауважити, що інвалідність - це стійкий розлад функцій організму, зумовлений захворюванням, наслідком травм або вродженим дефектом, який призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті. В свою чергу, обмеження життєдіяльності - це повна або часткова втрата здатності обслуговувати себе, самостійно пересуватись, орієнтуватись, спілкуватись, контролювати свою поведінку, вчитись, займатись трудовою діяльністю.

В свою чергу, інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок настав, зокрема під час виконання трудових обов'язків (в тому числі і під час відрядження). При цьому, факт доведення причинно-наслідкового зв'язку в даному випадку має бути доведений, та визначений відповідною медико-соціальною комісією під час встановлення такій особі інвалідності.

Загальне захворювання, як причина інвалідності визначається за залишковим принципом, тобто якщо інвалідність не спричинена нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням, то її причиною визнається загальне захворювання. До загального захворювання прирівнюють нещасний випадок невиробничого характеру.

Згідно Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації № 157/о «Акт огляду медико-соціальною експертною комісією», затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров'я № 577 від 30 липня 2012 року причини захворювання найбільш переважаючі виробничі фактори, ступінь вираженості фізичної або нервово-психологічної напруги, робоча поза, темп роботи, контакти з токсичними речовинами, температура, вологість, перебування в гучному, запиленому, жаркому приміщенні, нічні зміни, відрядження тощо зазначаються в акті у пункті 25. У підпункті 30.1 пункту 30 зазначаються показання та протипоказання до умов праці, а також орієнтовні види праці, робіт чи професії, які доступні інваліду за станом здоров'я. У підпункті 30.5 пункту 30 зазначається причина інвалідності (у деяких випадках може вказуватися дві причини, наприклад інвалідність з дитинства, пов'язана з впливом наслідків аварії на ЧАЕС, тощо).

Аналіз вказаних норм права дає підстави до висновку, що страховий випадок може мати місце у разі травми або каліцтва, захворювання чи інвалідності, що сталися у зв'язку з виконанням службових обов'язків. Тобто, встановлення зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

В довідці до акту огляду МСЕК серії 10 ААА № 862967 від 20 вересня 2012 року зазначено, що встановлено ОСОБА_2 третю групу інвалідності, причина інвалідності - загальне захворювання. Вказано показання до умов праці - протипоказана важка та середньої важкості фізична праця.

З наведеного не можливо встановити, що встановлена позивачу інвалідність настала (носить причинно-наслідковий зв'язок) із виконанням нею трудових обов'язків.

Проте судами попередніх інстанцій не з'ясовано належним чином обставин, якими обгрунтовувався позов та заперечення, і якими доказами вони підтверджуються.

За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За таких обставин суд приходить до висновку, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

При цьому суд зазначає, що діє в межах повноважень визначених статтею 341 КАС України, частиною другою якої встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи викладене, судами першої та апеляційної інстанцій не з'ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, що є порушенням статей 9, 242, 308 КАС України.

При встановленні наведених фактів судами першої та апеляційної інстанцій порушені норми процесуального права, які призвели до прийняття необґрунтованого судового рішення і не можуть бути перевірені та усунуті судом касаційної інстанції.

За таких обставин справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 242, 243, 250, 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України,

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної фіскальної служби України задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду постановлену 19 квітня 2016 року у цій справі скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді О. В. Білоус

Т. Г. Стрелець