Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

14 лютого 2019 року

Київ

справа №813/4345/16

адміністративне провадження №К/9901/39462/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Васильєвої І.А., Юрченко В.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Буської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: головуючого судді Гудима Л.Я., суддів: Довгополова О.М., Святецького В.В. від 13 червня 2017 року у справі за позовом Буської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області до Приватного підприємства «Олімп плюс» про накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банках,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2016 року Буська об'єднана державна податкова інспекція Головного управління ДФС у Львівській області (далі - позивач/Інспекція) звернулась до суду з позовом до Приватного підприємства «Олімп плюс» (далі - відповідач/Підприємство), в якому просила накласти арешт на кошти та інші цінності Приватного підприємства «Олімп плюс», що знаходяться у банках.

Посилаючись на підпункт 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, підставою звернення до суду із даним позовом Інспекція зазначила неможливість стягнення через банківські установи з позивача узгодженої суми заборгованості в розмірі 934751,45 грн., яка в установлені законом строки до бюджету не сплачена, та відсутність у Підприємства майна, яке може бути джерелом погашення податкового боргу.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року позов задоволено повністю. Накладено арешт на кошти та інші цінності Приватного підприємства «Олімп плюс», що знаходяться на рахунках в банках, в межах суми податкового боргу в розмірі 767774,23.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що вжиті позивачем заходи щодо виконання судових рішень про стягнення з відповідача податкового боргу в розмірі 767774,23 грн. не призвели до його погашення, а майно, що може бути описано у податкову заставу, у Підприємства відсутнє.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.

Висновок апеляційного суду мотивований тим, що під час судового розгляду не встановлено підстав, передбачених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, для накладення адміністративного арешту на кошти та інші цінності відповідача, які знаходяться на його банківських рахунках. Інкасові доручення з метою виконання рішення судів про стягнення податкового боргу направлялися не на всі банківські рахунки відповідача, а акт опису майна, яким встановлено його відсутність у Підприємства, складений податковим керуючим у 2014 році, в той час як податковий борг виник у 2015-2016 роках.

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просив його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

В обґрунтування касаційної скарги вказує на помилковість висновків апеляційного суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, оскільки предметом спору у даній справі є арешт коштів, а не майна платника податків, у зв'язку із чим положення статті 94 Податкового кодексу України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Більшість інкасових доручень, які направлялися до банку з метою стягнення податкового боргу Підприємства, повернуто без виконання у зв'язку із відсутністю коштів на рахунках платника податків. Крім того, вказує, що твердження суду щодо недоведеності відсутності майна у відповідача (акт опису майна складений у 2014 році, податковий борг виник у 2015-2016 роках) є безпідставним, оскільки податковий борг стягнуто в судовому порядку постановами суду першої інстанції від 25 травня 2015 року та від 10 жовтня 2016 року, а новий опис майна відповідача, який апеляційним судом не прийнято до уваги, здійснено 26 вересня 2016 року, про що складено акт №196. Крім цього, зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував рішення позивача №9 про розстрочення податкового боргу з податку на прибуток відповідача з 10 квітня 2015 року по 21 грудня 2015 року, а також обставин скасування Інспекцією 25 червня 2015 року рішення про розстрочення сплати податкового боргу з податку на додану вартість Підприємства від 10 квітня 2015 року №15 в сумі 421181,65 грн.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

В подальшому справа передана до Верховного Суду, як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права, касаційний суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, виходячи з такого.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що наявність податкового боргу у Підприємства в сумі 767774,23 грн. підтверджується судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Так, постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2015 року у справі №813/2284/15 задоволено адміністративний позов Буської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області та стягнуто з рахунків Приватного підприємства «Олімп плюс» у банках, обслуговуючих цього платника податків, до Державного бюджету України 43137,00 грн. податкового боргу.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2016 у справі №813/3092/16 задоволено адміністративний позов Буської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області та стягнуто з рахунків Приватного підприємства «Олімп плюс» на користь Державного бюджету України 767774,23 грн. податкового боргу.

В свою чергу, сума боргу у розмірі 767774,23 грн., стягнута відповідно до постанови Львівського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2016 року, охоплює суму боргу за період грудень 2014 року в розмірі 43137,00 грн., що стягнута постановою Львівського окружного адміністративного суду від 25 травня 2015 року.

Відповідно до акту опису майна від 02 жовтня 2014 року, складеного податковим керуючим Інспекції, у ПП «Олімп плюс» відсутнє майно, що може бути описано у податкову заставу.

На виконання судових рішень податковий орган направляв в банки, які обслуговують ПП «Олімп плюс», інкасові доручення від 07 жовтня 2015 року №21 (часткова оплата в сумі 20,05 грн.), від 07 жовтня 2015 року №20 (повернуто без виконання згідно із п.п. 10.9, 12.11 постанови Правління НБУ «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» від 21 січня 2004 року №22), від 22 жовтня 2015 року №24 (часткова оплата в сумі 42,65 грн.), від 22 жовтня 2015 року №23 (повернуто без виконання згідно із п.п. 12.7, 12.11 постанови Правління НБУ «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» від 21 січня 2004 року №22), від 03 листопада 2016 року №14 (повернуто без виконання згідно із п.п. 10.9, 12.11 постанови Правління НБУ «Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» від 21 січня 2004 року №22), від 22 лютого 2016 року №1 (часткова оплата в сумі 0,11 грн.).

Так, як вже зазначалось, вирішуючи справу та надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд першої інстанції виходив з положень підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, натомість апеляційний суд керувався пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України.

Верховний Суд, переглядаючи справу, вказує на таке.

Згідно з пунктом 94.1 статті 94 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду та вирішення справи) адміністративний арешт майна платника податків (далі - арешт майна) є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Визначення адміністративного арешту, наведене в пункті 94.1 статті 94 Податкового кодексу України, за своїм змістом однаково охоплює як арешт коштів, так і арешт іншого майна.

Отже, норми статті 94 Податкового кодексу України регулюють застосування будь-якого адміністративного арешту незалежно від його предмета.

Згідно із пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України арешт майна може бути застосовано, якщо з'ясовується одна з таких обставин: платник податків порушує правила відчуження майна, що перебуває у податковій заставі; фізична особа, яка має податковий борг, виїжджає за кордон; платник податків відмовляється від проведення документальної або фактичної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб контролюючого органу; відсутні дозволи (ліцензії) на здійснення господарської діяльності, а також у разі відсутності реєстраторів розрахункових операцій, зареєстрованих у встановленому законодавством порядку, крім випадків, визначених законодавством; відсутня реєстрація особи як платника податків у контролюючому органі, якщо така реєстрація є обов'язковою відповідно до цього Кодексу, або коли платник податків, що отримав податкове повідомлення або має податковий борг, вчиняє дії з переведення майна за межі України, його приховування або передачі іншим особам; платник податків відмовляється від проведення перевірки стану збереження майна, яке перебуває у податковій заставі; платник податків не допускає податкового керуючого до складення акта опису майна, яке передається в податкову заставу; платник податків (його посадові особи або особи, які здійснюють готівкові розрахунки та/або провадять діяльність, що підлягає ліцензуванню) відмовляється від проведення відповідно до вимог цього Кодексу інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів (зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки).

Відповідно до абзацу другого підпункту 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення контролюючого органу до суду.

Водночас Податковим кодексом України передбачені також інші, додаткові випадки накладення арешту на кошти платника податків, крім тих, що визначені статтею 94 цього Кодексу.

Так, відповідно до підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо накладення арешту на кошти та інші цінності, що знаходяться в банку, платника податків, який має податковий борг, у разі якщо у такого платника податків відсутнє майно та/або його балансова вартість менша суми податкового боргу, та/або таке майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

Наведена законодавча норма встановлює одночасно як право контролюючого органу на звернення до суду з вимогою про накладення арешту на кошти платника податків, так і підстави для реалізації цього повноваження. Такими підставами є: 1) відсутність майна, за рахунок якого може бути погашений податковий борг; 2) недостатність такого майна для погашення суми податкового боргу через те, що балансова вартість цього майна менша за відповідну суму податкового боргу; 3) майно не може бути джерелом погашення податкового боргу.

В свою чергу, відсутність умов для застосування арешту коштів платника податків, передбачених пунктом 94.2 статті 94 Податкового кодексу України, за наявності умов, встановлених підпунктом 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, не може бути підставою для відмови у застосуванні арешту коштів на рахунках платника податків, оскільки норма підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України є імперативною і обов'язковою до виконання.

Норми підпункту 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 та пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України не заперечують за змістом одна одну, оскільки регулюють різні правовідносини. Норми пункту 94.2 Податкового кодексу України визначають загальні підстави для застосування арешту як майна, так і коштів платника податків. Натомість підпункт 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України регулює інше коло суспільних відносин, а саме питання накладення арешту виключно на кошти платника податків та інші цінності, що знаходяться у банках, причому в специфічній ситуації - за відсутності достатнього для погашення податкового боргу майна.

Таким чином, законодавець передбачив два види арешту майна в залежності від підстав та порядку його застосування: адміністративний арешт майна, в тому числі грошових коштів на банківському рахунку, як спосіб забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом, який в залежності від виду майна застосовується за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу або судовим рішенням; арешт коштів та інших цінностей платника податків, що знаходяться у банку, який застосовується за рішенням суду як спосіб забезпечення погашення податкового боргу, підставою для застосування якого є відсутність або недостатність у платника податків майна для погашення податкового боргу.

Разом з тим, сума коштів, на яку накладається арешт, не повинна перевищувати суму податкового боргу, право на стягнення якої наявне в органу державної податкової служби на момент прийняття судом рішення про застосування адміністративного арешту. Тобто, арешт може стосуватися лише тих коштів, які є необхідними для виконання певних зобов'язань платника податків, зокрема, щодо погашення податкового боргу.

Звертаючись до суду із даним позовом у грудні 2016 року, контролюючий орган з посиланням на підпункт 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України обґрунтовував свої вимоги наявністю судових рішень у справах про стягнення податкового боргу з Підприємства №813/2284/15, №813/3092/16 та неможливістю їх виконання, а також зазначив про акт опису майна від 26 вересня 2016 року №196, яке перебуває у власності відповідача, а також іншого майна, на яке платник податків набуде власності у майбутньому.

А відтак для правильного вирішення даного спору судам слід було перевірити доводи позивача щодо наявності у Підприємства станом на час розгляду справи податкового боргу у вказаній сумі, а також з'ясувати наявність або відсутність у відповідача майна, достатнього для погашення цього боргу.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволення позову, не звернув увагу на зміст правового регулювання, встановленого підпунктом 20.1.33 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України, та зробив помилковий висновок про обмеженість підстав для накладення арешту на кошти відповідача нормами пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України.

Натомість, вирішуючи справу по суті позовних вимог та задовольняючи позов, суд першої інстанції при встановленні обставин щодо суми податкового боргу відповідача не врахував часткового стягнення контролюючим органом шляхом направлення до банку інкасових доручень певних сум з рахунків платника податків у 2015-2016 роках. При цьому не можна вважати й обґрунтованим твердження суду про відсутність у позивача майна, яке може бути описане в податкову заставу, й, як наслідок, реалізоване шляхом його продажу, з посиланням на акт опису майна від 02 жовтня 2014 року, оскільки відповідні обставини мають бути встановлені станом на час судового розгляду, а не за період часу, що передує виникненню податкового боргу.

Слід зазначити, що акт опису майна від 26 вересня 2016 року №196, на який посилається Інспекція як в позові, так і в касаційній скарзі, та який має вирішальне значення для правильного вирішення справи, в матеріалах справи відсутній, що дає підстави для висновку про невиконання судами вимог частини четвертої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час розгляду справи), відповідно до якої суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Згідно із частинами першою-третьою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідають, оскільки судами не з'ясовано обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення.

За правилами пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Отже, наведені порушення судами норм матеріального і процесуального права, що виявилися у неповному встановленні обставин, які входять до предмета доказування у справі, є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції для усунення вказаних недоліків.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 355, 359 КАС України, Суд

П ОС Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Буської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Львівській області задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 13 червня 2017 року та постанову Львівського окружного адміністративного суду від 30 січня 2017 року у справі №813/4345/16 скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

С.С. Пасічник

І.А. Васильєва

В.П. Юрченко,

Судді Верховного Суду