Історія справи

Ухвала КАС ВП від 13.01.2021 року у справі №815/3247/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2021 року

м. Київ

справа № 815/3247/16

адміністративне провадження № К/9901/36426/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Юрченко В. П.,

суддів: Васильєвої І. А., Пасічник С. С.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Іллічівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.09.2016 року (суддя Іванов Е. А.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року (головуючий суддя Косцова І. П., судді: Градовський Ю. М., Турецька І. О.) у справі №815/3247/16 за позовом Державного підприємства "Білгород-Дністровський морський торгівельний порт" до Іллічівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Білгород-Дністровський морський торгівельний порт" (надалі - позивач, підприємство, платник податків) звернулось до Одеського окружного адміністративного суду із позовом до Іллічівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області (надалі - відповідач, податковий орган, контролюючий орган), в якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення від 21.06.2016 року №0000461600, №0000481600 та від 10.02.2016 року №0000062201.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при прийнятті оскаржуваних рішень податковий орган не врахував, що Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" є лише балансоутримувачем переданого позивачу у користування державного нерухомого майна, проте власником цього майна є держава. Укладені між позивачем та Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" договори про встановлення сервітуту та про використання інфраструктури є чинними та не підлягають державній реєстрації, а відтак формування підприємством витрат та податкового кредиту за господарськими операціями підтверджується належним чином оформленими податковими накладеними, а також первинними бухгалтерськими документами, а нарахування Товариству грошових зобов'язань є незаконним.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08.09.2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від
15.03.2017 року, позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 21.06.2016 року №0000461600, №0000481600 та від
10.02.2016 року №0000062201.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що включення підприємством вартості сервітуту, інфраструктури та інших послуг до складу витрат по податку на прибуток та податкового кредиту по податку на додану вартість є законним та підтверджено належним чином оформленими первинними документами. Суд зазначив про наявність всіх первинних документів по договорам з Державним підприємством "Адміністрація морських портів України", які виконувались сторонами. Суд дійшов висновку, що позивачем не було завищено податковий кредит на суму 209 694 грн., оскільки всі господарські операції з контрагентами підтверджені належними первинними документами.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.09.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року і прийняти нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог касаційної скарги відповідач посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відповідач вказує на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам справи, які, на думку скаржника, полягають у тому, що Державне підприємство "Адміністрація морських портів України" не зареєструвало договори сервітуту та інфраструктури у відповідному реєстрі, а отже сплачені позивачем кошти за цими договорами не можуть бути включені ним до складу податкових витрат та податкового кредиту. Вважає, що належними первинними документами не підтверджуються господарські операції позивача з його контрагентами.

Позивачем 19.08.2017 року надані заперечення на касаційну скаргу, в яких останній просить залишити без задоволення касаційну скаргу відповідача, а судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін з підстав їх законності та обґрунтованості.

Верховний Суд, переглянувши рішення попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що податковим органом проведено документальну позапланову невиїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2013 року по
31.12.2014 року, про що складено акт від 18.01.2016 року №44/15-05-22-01-18/01125689 (надалі - акт перевірки).

На підставі акту перевірки, з урахуванням результатів адміністративного оскарження, контролюючий орган прийняв податкові повідомлення-рішення від
21.06.2016 року №0000481600, яким збільшено розмір грошового зобов'язання з податку на прибуток на 939 034 грн., з яких за основним платежем в сумі 626 023
грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 313 011 грн., №0000461600, яким збільшено розмір грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 2 319 060 грн., з яких за основним платежем в сумі 1 546 040

грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями у розмірі 773 020 грн. та від
10.02.2016 року №0000062201, яким зменшено суму від'ємного значення об'єкту оподаткування податком на прибуток на суму 3831883 грн.

Перевіркою встановлено порушення пункту 138.1 статті 138, підпункту 138.5.1 пункту 138, пункту 139.1.9 статті 139 Податкового кодексу України, а саме: завищення суми витрат по рядку 06.04 "Інші витрати звичайної діяльності та інші операційні витрати" на 7309790 грн. та порушення пунктів 198.1, 198.2, 198.3 статті 198, пункту 198.4 статті 198, пункту 201.1 статті 201, пункту 201.4 статті 201, пункту 201.10 Податкового кодексу України, а саме: завищення суми податкового кредиту з податку на додану вартість на суму 1 336 347 грн.

Згідно з актом перевірки, одним з видів діяльності підприємства є перевалка вантажів лісоматеріалів, пиломатеріалів власними силами та засобами, використовуючи наявні власні основні засоби.

Відповідно до наказу Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013 року №163 "Про заходи щодо реорганізації підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів України" були реорганізовані підприємства морського транспорту, в тому числі позивач, шляхом виділу стратегічних об'єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов'язків стосовно них з передачею виділеного майна (майнових прав і обов'язків) на титулі права господарського відання новоутвореному Державному підприємству "Адміністрація морських портів України".

На підставі розподільчого балансу і акту приймання-передачі, затверджених
13.06.2013 року Міністерством інфраструктури України, здійснено передачу майна, яке є державною власністю, з балансу позивача на баланс Державного підприємства "Адміністрація морських портів України", зокрема, об'єктів (споруд), які використовуються скаржником для провадження господарської діяльності (причали, залізничні колії, під'їзні автомобільні шляхи, тощо).

Між Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" та позивачем був укладений договір про встановлення сервітуту від 13.06.2013 року №6/159-ХД, від 10.02.2014 року №10-П-БДФ-14/12-ХД, та договір користування об'єктами інфраструктури від 13.06.2013 року №7/160-ХД, за яким скаржник набув право строкового платного користування причалами №1-9 та Причал №1 п/п Бугаз.

Згідно з наданими Державним підприємством "Адміністрація морських портів України" актами про виконання послуг підприємству, перевіркою встановлено, що номенклатурою наданих послуг являлось "Плата за сервітут", "Використання транспортної інфраструктури (лісоматеріали, крім тех. сировини, тех. деревини)", "Використання транспортної інфраструктури" (пиломатеріали), "Використання транспортної інфраструктури".

В акті зазначено, що позивачем укладено договори з Державним підприємством "Адміністрація морських портів України", згідно з якими самостійно власними силами та власними засобами здійснює перевалку лісоматеріалів, пиломатеріалів, при чому використовуючи причали та інфраструктуру, які належать позивачу на підставі державного акту на право постійного користування на землю №2 від
22.01.2004 року, порто-пункт "Бугаз", який розташований у с. м. т. Затока площею 53710 кв. м., та державного акту на право постійного користування на землю №3 від
05.03.2004 року, яка розташована за адресою: вул. Шабська, 81, загальною площею 590 400 кв. м.

Виконання умов наведених договорів підтверджується актами надання послуг, довідками по перевалці вантажів через причали порту, актами на оплату, платіжними дорученнями, податковими накладними, рахунками на оплату, виписками по рахунку, актами надання послуг, рахунками на оплату, платіжними дорученнями, податковими накладними, відомостями по рахункам.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про помилковість аргументів податкового органу щодо неврахування сум сплаченого податку на додану вартість та витрат, понесених позивачем при виконанні умов договорів тільки з приводу того, що сервітут на причали та інфраструктуру не були включені в Реєстр речових прав на нерухоме майно та обтяжень при наявності доказів передачі майна з управління позивача до нового балансоутримувача Державного підприємства "Адміністрація морських портів України" на виконання розпоряджень Кабінету Міністрів України в червні 2013 року.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що позивач мав господарські правовідносини з Публічним акціонерним товариством "Одесаобленерго", Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1, Одеською залізницею, Державним підприємством "Укрндімф ", ГМЦ "ІДАМ ", Публічним акціонерним товариством "Укртелеком", Регістром Судноплавства України РУ, ВФ "Судоремонт", Малим приватним підприємством "Поліфарб", Tовариством з обмеженою відповідальністю "Главбуд плюс", Державним підприємством "Іацмірт", АРЗ СП ГУ ДСНС України в Одеській області, Товариством з обмеженою відповідальністю "Спецоцінка-Україна".

Реальність здійснення господарських взаємовідносин підтверджується видатковими накладними, податковими накладними, виписками банку про рух коштів, реєстрами отриманих податкових накладних, додатками №5 до декларацій.

Доводи відповідача про відсутність оригіналів податкових накладних спростовано судами попередніх інстанцій, та встановлено про наявність реєстрації в Єдиному державному реєстрі податкових накладних.

За приписами підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником)

Згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України.

За приписами підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат:

Отже, до складу валових витрат включаються будь-які витрати, які пов'язані з господарською діяльністю платника податку та підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами.

За змістом підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті Податкового кодексу України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті Податкового кодексу України.

Відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно з пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що достатніми підставами для виникнення у платника податку права на податковий кредит є наявність податкових накладних, виданих йому підприємством-контрагентом, оформлених з дотриманням вимог чинного законодавства, встановлення судом реальності та товарності господарської операції.

Відповідно до пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

За приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій встановлено реальність здійснення господарських операцій з контрагентами позивача, а складені на їх виконання фінансово-господарські документи містять необхідні дані, що підтверджують об'єкт і базу оподаткування податком на додану вартість та відповідають вимогам Податкового кодексу України і Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність формування позивачем податкових витрат та податкового кредиту по взаємовідносинам з його контрагентами.

Наявність або відсутність державної реєстрації договорів про встановлення сервітуту та про використання інфраструктури не впливає на факт здійснення витрат платником податків та формування податкового кредиту з огляду на таке.

Частиною 3 статті 18 Закону України "Про морські порти України" встановлено, що власники та/або користувачі технологічно пов'язаних об'єктів портової інфраструктури зобов'язані укладати між собою договори, що визначають взаємні права і обов'язки щодо організації та забезпечення безперервності технологічного процесу надання відповідних послуг у морському порту і встановлюють єдиний порядок експлуатації відповідної інфраструктури морського порту.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України). За правилами статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно з приписами статті 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Договір в установленому законом порядку недійсним не визнавався і зобов'язання сторін, які виникли з договору, не припинялися.

За змістом частини 1 статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Аналогічні приписи містить і в статті 526 Цивільного кодексу України.

Відсутність реєстрації права сервітуту не тягне за собою недійсність договору, оскільки чинне законодавство не ставить за умову дійсності договору реєстрацію саме договору, а не права, яке виникло на підставі договору.

Доводи касаційної скарги відповідача не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами справи та не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми матеріального права.

Частинами 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених Частинами 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Всупереч вимог наведених норм, відповідачем не доведено у встановленому чинним законодавством порядку правомірність рішень податкового органу.

За правилами частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини 1 статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України Суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображено обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення судів попередніх інстанцій не встановлено.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Іллічівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 08.09.2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 15.03.2017 року у справі №815/3247/16 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ. П. Юрченко І. А. Васильєва С. С. Пасічник