ПОСТАНОВА

Іменем України

12 червня 2020 року

Київ

справа №826/7888/16

адміністративне провадження №К/9901/19997/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року (головуючий суддя Мацедонська В.Е., судді: Лічевецький І.О., Мельничук В.П.) у справі №826/7888/16 за позовом громадянки ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві (далі - ГУ ДМС України у місті Києві) про визнання протиправним та скасування рішення,зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ДМС України, ГУ ДМС України у місті Києві у якому просила:

- визнати неправомірним та скасувати рішення ГУ ДМС України в місті Києві, на підставі якого громадянці ОСОБА_1 було видане повідомлення № 27 від 02 лютого 2016 року про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України № 14-16 від 04 квітня 2016 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову у прийнятті заяви про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких вона звернувся зі заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказує, що доводи відповідача про повторне її звернення з підстав аналогічних тим, що вже були предметом розгляду, є необґрунтованими, оскільки у положеннях Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» були внесено зміни, якими розширено поняття «особа, яка потребує додаткового захисту».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 21 листопада 2016 року у задоволені адміністративного позову відмовив.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що оскільки УДМС у Закарпатській області не прийнято остаточне рішення по попередній заяві громадянки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подана позивачем заява до ГУ ДМС України в місті Києві є повторною, то прийняті відповідачем оскаржувані рішення є обґрунтованими та правомірними.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року скасовано рішення Окружний адміністративний суд міста Києва від 21 листопада 2016 року та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог. Визнано неправомірним та скасовано наказ ГУ ДМС України у місті Києві №69 від 02 лютого 2016 року про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 відповідно до вимог чинного законодавства. В решті позову відмовлено.

Апеляційний суд зазначив, що оскільки умови, передбачені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту то є підстави для повторного розгляду заяви ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

На постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року ДМС України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 листопада 2016 року.

Аргументи скаржника полягають у тому, що оскаржувані рішення правомірно прийнято у межах та на підставі наявних у відповідачів повноважень, з урахуванням того, що ОСОБА_1 не доведено, що перебування її у країні походження або повернення до неї, реально загрожує її життю та свободі.

Позивачка подала до суду заперечення (відзив) на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність останньої, просить залишити скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зокрема, у заперечені ОСОБА_1 указує, що судом апеляційної інстанції повно та всебічно встановлені всі обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення, та прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Позивач зазначає про відсутність такої підстави, як призупинення розгляду справи в іншому територіальному підрозділі, для відмови позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження за скаргою ДМС України.

12 лютого 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Бевзенко В.М. (суддя-доповідач), Шарапа В.М., Данилевич Н.А.

24 квітня 2020 року за результатом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: Соколов В.М. - головуючий суддя, Загороднюк А.Г., Калашнікова О.В.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Громадянка ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 року в Сомалі, місті Беледуейне, за національністю сомалійка (етнічна група мідган), сповідує іслам, перебуває у релігійному шлюбі, документів, що посвідчує особу не має, 06 червня 2013 року таємно прибула в Україну без документів на в`їзд.

08 липня 2013 року позивачка подала до УДМС України в Закарпатській області заяву-анкету №31 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 25 листопада 2013 року №680-13 за результатами розгляду особової справи №2013UZ0031 позивачці відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наслідками оскарження вказаного рішення у судовому порядку постановою Волинського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2014 року у справі №803/32/14 за позовом громадянки ОСОБА_1 до ДМС України визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 25 листопада 2013 року №680-13, зобов`язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2014 року рішення суду першої інстанції у справі №803/32/14 залишено без змін.

Рішенням ДМС України від 31 грудня 2014 року №85-14 зобов`язано ГУ ДМС у Закарпатській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в Закарпатській області від 22 травня 2015 року №50/5 заяву позивача було призупинено у зв`язку з неприбуттям громадянки ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Закарпатській області для здійснення процедури, без поважних причин та без повідомлення про причини неприбуття.

02 лютого 2016 року позивач звернулась до ГУ ДМС України в місті Києві із заявою-анкетою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вона була вимушена тікати з Сомалі через те, що члени клану більшості вбили її батька і вона залишилась сиротою, позивачка належить до клану меншин Мідган, який весь час принижують і переслідують, в Сомалі небезпечно, бо там війна і кожен день гинуть люди. Зазначено, що у зв`язку з переїздом до міста Києва нею було направлено заяву про переведення її справи, у відповідь на яку позивачу було повідомлено про необхідність з`явитися до ГУ ДМС України в Закарпатській області для поновлення розгляду її заяви. Громадянка ОСОБА_1 повідомила, що є вагітною, погано себе почуває та не має фінансової можливості їхати у місто Ужгород та з`явитися до ГУ ДМС України в Закарпатській області. Також позивачем 02 лютого 2016 року заповнено анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМС України в місті Києві від 02 лютого 2016 року №69 відмовлено громадянці ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої до ГУ ДМС України в місті Києві 02 лютого 2016 року.

04 лютого 2016 року представником позивача отримано повідомлення ГУ ДМС України в місті Києві від 02 лютого 2016 року №27 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 04 квітня 2016 року №14-16 за результатами розгляду матеріалів опрацювання заяви позивача вирішено відхилити скаргу громадянки ОСОБА_1 від 08 лютого 2016 року на наказ ГУ ДМС України в місті Києві від 02 лютого 2016 року №69 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погодившись із вказаними рішеннями позивач звернувся до суду з даним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Приписами частини першої, третьої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.

В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року № 3671-VI (далі також - Закон № 3671-VI).

Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

В силу вимог статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Приписами частини першої статті 7 Закону № 3671-VI визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до частин першої та другої статті 5 Закону № 3671-VI , особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Водночас, відповідно до частини шостої статті 5 Закону № 3671-VI, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З аналізу наведених норм слідує, що Законом № 3671-VI передбачено вичерпний перелік підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до яких належить: заявник видає себе за іншу особу; заява подана особою, якій раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю відповідних підстав, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачка повідомляла ГУ ДМС України в Закарпатській області про зміну постійного місця проживання листом від 08 вересня 2015 року та просила перевести її справу до УДМС України у Київській області.

Листом від 09 жовтня 2015 року №5.2/17001 ГУ ДМС України в Закарпатській області повідомило позивача про необхідність з`явитись до ГУ ДМС України в Закарпатській області для поновлення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачка направила на адресу ДМС України (копію також до ГУ ДМС України в Закарпатській області) заяву, в якій зазначила, що вона проживає в місті Києві, не має фінансової можливості та не володіє українською мовою для здійснення самостійної подорожі в інше місто України та просила зобов`язати ГУ ДМС України в Закарпатській області направити її справу до ГУ ДМС України в місті Києві, якому доручити провести співбесіду, за результатами якої буде вирішено можливість поновлення розгляду її заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Листом ДМС України від 30 грудня 2015 року №Г-2860/8/2663-15 позивача повідомлено, що питання про переведення її особової справи буде вирішено у разі поновлення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та проведення перевірки територіальним органом ДМС, на обліку якого знаходиться особова справа позивача.

У зв`язку з фактичним проживанням у місті Києві, неможливістю особисто з`явитись до ГУ ДМС України в Закарпатській області та з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач 02 лютого 2016 року звернулась до ГУ ДМС України в місті Києві із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Приймаючи наказ від 02 лютого 2016 року №69 ГУ ДМС України в місті Києві виходило з того, що наказом ГУ ДМС України в Закарпатській області від 22 травня 2015 року №50/5 призупинено заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з неприбуттям громадянки ОСОБА_1 до ГУ ДМС України в Закарпатській області для здійснення процедури, без поважних причин та без повідомлення про причини неприбуття, позивач неналежним чином здійснила переміщення по території України, чим порушила вимоги абз.6 частини другої статті 13 Закону № 3671-VI та статті 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», чим встановлено, що повторний розгляд заяви позивача не завершений та підстави звернення за захистом до ГУ ДМС України в місті Києві не змінилися. На підставі викладеного, у зв`язку з тим, що громадянці ОСОБА_1 раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, керуючись частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI, позивачу відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, поданої до ГУ ДМС України в місті Києві 02 лютого 2016 року.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду, що законодавством України не передбачено такої підстави для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як призупинення розгляду заяви в іншому територіальному підрозділі ДМС України, або незавершення розгляду відповідної заяви, таким територіальним управлінням, чи здійснення неналежним чином переміщення по території України.

Крім того, посилання ГУ ДМС України в місті Києві на те, що позивачу було раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є безпідставним, оскільки рішення ДМС України від 25 листопада 2013 року №680-13 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнано протиправним та скасовано в судовому порядку.

При цьому, пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI (в редакції, що була чинною на час звернення позивача до УДМС України в Закарпатській області із заявою-анкетою №31 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, визначена, як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №1251-VII від 13 травня 2014 року пункт 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI був викладений в новій редакції, та поняття «особа, що потребує додаткового захисту» було розширено. Згідно нової редакції, такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З наведеного слідує, що умови, передбачені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на правове регулювання спірних правовідносин та враховуючи встановлені судами обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що наказ ГУ ДМС України в місті Києві від 02 лютого 2016 року №69, яким відмовлено позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає вимогам частини третьої статті 2 КАС України, прийнятий не на підставі, у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи те, що відсутні підстави, визначені частиною шостою статті 5 Закону № 3671-VI, для прийняття рішення про відмову громадянці ОСОБА_1 в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку, що таке рішення (наказ від 02 лютого 2016 року №69) є неправомірним та підлягає скасуванню.

Водночас слідує зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву громадянки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог чинного законодавства.

Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання неправомірним та скасування рішення ДМС України №14-16 від 04 квітня 2016 року про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки таке рішення не відновлює фактично порушені права, свободи та інтереси позивачки.

Доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують і зводяться до переоцінки фактичних обставин справи.

Оскільки висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням виправлених порушень допущених судом першої інстанції, є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх не спростовують, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

На підставі пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Отже, касаційна скарга ДМС України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2017 року у справі №826/7888/16 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

А.Г. Загороднюк

О.В. Калашнікова ,

Судді Верховного Суду