Історія справи

Ухвала КАС ВП від 11.06.2019 року у справі №820/2049/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 червня 2019 року

Київ

справа №820/2049/17

адміністративне провадження №К/9901/24598/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Шишова О.О.,

суддів: Дашутіна І.В., Яковенка М.М.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу

за позовом громадянина Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою громадянина Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 08.08.2017, прийняту у складі колегії суддів: Шляхової О.М. (головуючий), Бідонька А.В., Заїчко О.В., та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.10.2017, постановлену у складі колегії суддів: Русанової В.Б. (головуючий), Присяжнюк О.В., Курило Л.В.

І. Суть спору

1. У травні 2017 року до Харківського окружного адміністративного суду звернувся громадянин Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - ГУ ДМС України в Харківській області), у якому з урахуванням уточнень просив суд:

- скасувати рішення ДМС України від 21.04.2017 № 26-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- скасувати наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28.12.2016 № 205 про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 ;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно громадянина Хашимітського королівства Йорданії ОСОБА_2 .

2. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що залишив країну походження, тому що мав на меті навчання в Україні, за цей час він змінив віросповідання, зрікся ісламу та став православним християнином. Через релігійні погляди в країні громадянської належності існує загроза його життю, у зв`язку з чим він звернувся до міграційного органу із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Позивач вважає, що оспорювані наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28.12.2016 року № 205 та рішення ДМС України від 21.04.2017 № 26-17 є незаконними необґрунтованими та такими, що були прийняті без належного вивчення матеріалів по справі заявника та країні походження.

4. Представник відповідачів проти позовних вимог заперечував та просив суд у задоволенні позову відмовити, посилаючись на те, що аналізом матеріалів особової справи позивача встановлено відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

5. Також під час дослідження матеріалів особової справи позивача не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у разі повернення до країни громадянської належності.

6. На підставі викладеного, вважає оскаржуване рішення та наказ прийняті в межах повноважень та на підставі чинного законодавства України.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

7. Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_2 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Аль-Тафіля, є громадянином Хашимітського Королівства Йорданії, за походженням йорданець, за національністю - араб, християнин за релігійними переконаннями, у 2016 році змінив іслам на православ`я, весь час проживав у м.Аль-Тафіля разом зі своєю сім`єю (батько, мати, 5 сестер).

8. 15.09.2006 ОСОБА_2 прибув до України через пункт пропуску «Бориспіль» по освітній візі, навчався спочатку на підготовчому факультеті (2007-2008 рік). Надалі вступив до Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова, був документований посвідкою на тимчасове проживання на термін до 15.10.2012. У зв`язку з несвоєчасним зверненням йому було відмовлено у продовженні терміну дії посвідки на тимчасове проживання.

9. За клопотанням навчального закладу за погодженням з ДМС України управлінням ДМС України у Вінницькій області термін перебування в Україні продовжений до 30.06.2013.

10. Наказом від 13.03.2013 № 76 за невиконання навчального контракту ОСОБА_2 був відрахований з числа студентів, в зв`язку з чим затверджено рішення про скорочення строку тимчасового перебування останнього в Україні та зобов`язано покинути територію України не пізніше 23.05.2013.

11. У зазначений термін позивач з території України не виїхав, рішення про скорочення строку тимчасового перебування не оскаржив.

12. 06.06.2013 затверджено рішення № 31 про примусове повернення позивача в країну походження, заборонено подальший в`їзд на територію України на термін три роки та зобов`язано покинути територію України у 30 денний термін.

13. ОСОБА_2 у визначений термін добровільно за межі території України не виїхав, рішення про примусове повернення в країну походження не оскаржив.

14. Вінницький міськрайонний суд Вінницької області постановою від 14.08.2015 у справі № 127/18785/15-а дійшов висновку про порушення позивачем правил перебування іноземців на території України та прийняв рішення примусово видворити за межі території України громадянина Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 у країну походження. Рішення набрало законної сили.

15. Позивач вказане рішення не виконав, ухилився від повернення до країни походження, натомість, у 2015 році разом зі своєю цивільною дружиною переїхав до м. Харкова, де в листопаді 2015 року влаштувався працювати за договором в ресторані «4 сезона» поваром-кальянщиком.

16. 08.12.2016 позивач звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Причиною залишення країни громадянської належності позивач зазначив навчання в Україні, де навчався у Вінницькому національному медичному університеті ім. Пирогова, в подальшому змінив віросповідання, зараз мешкає з дружиною. З цих підстав він не може і не бажає повернутися додому, не хоче залишати дружину, а також має побоювання, що через зміну релігії в країні походження його можуть вбити родичі.

17. За наслідками розгляду заяви позивача, ГУ ДМС України в Харківській області, на підставі статті 8 Закону № 3671-VI прийняло рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у вигляді наказу від 28.12.2016 року № 205.

18. Не погодившись з вказаним наказом позивач оскаржив його в адміністративному порядку до ДМС України.

19. ДМС України 21.04.2017 прийнято рішення № 26-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивачу направлено повідомлення.

20. Не погоджуючись із вказаним рішенням та наказом, вважаючи їх протиправними, позивач звернувся з позовом до суду за захистом своїх прав.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

21. Харківський окружний адміністративний суд постановою від 08.08.2017, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.10.2017 в задоволенні позову відмовив.

22. Ухвалюючи таке рішення, суди дійшли висновку про правомірність оспорюваних рішень та відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, які б давали підстави визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

IV. Касаційне оскарження

23. Позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій посилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права та невірної правової оцінки обставин у справі.

24. У касаційній скарзі позивач посилається на те, що в країні походження його можуть переслідувати члени родини та радикальні мусульмани, через те, що він змінив релігію з ісламу на християнство. Натомість, відповідачами не була досліджена інформація про можливі переслідування в Йорданії осіб, які змінили релігію з ісламу на християнство.

25. У касаційні скарзі позивач, просить рішення судів першої та апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

26. В письмових запереченнях на касаційну скару представник ДМС України зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили обґрунтовані рішення, норми матеріального та процесуального права судами застосовані правильно, обставини спірних правовідносин з`ясовані повно і всебічно.

27. Вважає, що твердження заявника про існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині є необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами, та спростовані самим заявником у ході проведення співбесіди.

28. ГУ ДМС України в Харківській області заперечень на касаційну скаргу не надало.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

29. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

30. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

31. Відповідно до частин першої-другої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

32. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

33. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).

34. Відповідно до частини четвертої статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

35. За правилами частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

36. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

37. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

38. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

39. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

40. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

41. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

42. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

43. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

44. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

45. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

46. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

47. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

48. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

49. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

50. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

51. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

52. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

53. Отже, на заявника, покладається обов`язок надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

54. Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний

55. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

56. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

57. Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

VI. Позиція Верховного Суду

58. Як убачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту вказує, що він не може повернутися до країни своєї громадянської належності, оскільки через зміну релігії з ісламу на християнство в країні походження його можуть переслідувати члени родини та радикальні мусульмани.

59. Верховний Суд зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

60. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

61. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

62. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

63. Проте позивачем ні під час співбесіди, ні під час розгляду справи судом не зазначено на чому саме ґрунтуються його побоювання щодо переслідування осіб, які змінили віросповідання в Хашимітському Королівстві Йорданії.

64. Позивач не послався на досвід будь-яких осіб, зокрема рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, які зазнали переслідування через релігійні погляди.

65. У матеріалах справи відсутні, а до суду та органів міграційної служби не надані докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

66. Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності.

67. До того ж, в поясненнях викладених у протоколі співбесіди від 13.12.2016 ОСОБА_2 зазначає, що інші загрози його життю та здоров`ю, окрім побоювання загрози свого батька - відсутні.

68. Відповідачами при прийнятті рішення були перевірені доводи позивача, проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача.

69. Наведена позивачем інформація щодо ситуації у країні громадянської належності не свідчить про утиски в країні походження позивача у випадку зміни релігії, крім того відповідачами перевірялися зазначені обставини.

70. Окрім цього, при наданні пояснень під час співбесіди позивач зазначив, що жодного разу у країні походження не зазнавав фізичного насилля за ознаками раси, національності, релігії, політичних поглядів та пояснив, що побоюється повернення на батьківщину виключно через осуд членів сім`ї, які залишились в Йорданії, внаслідок зміни ним релігії.

71. Таким чином, інформація, яку надає іноземець щодо наявної небезпеки його життю ґрунтується лише на суб`єктивних твердженнях та не має жодних документальних підтверджень.

72. Крім того, заявник не намагався скористатися можливістю внутрішнього переміщення, тим самим знехтувавши можливістю переміщення всередині країни для уникнення загрози своєму життю та безпеці.

73. З урахуванням викладеного, відсутні підстави вважати, що заявник у разі повернення до країни походження може зіткнутися з реальною небезпекою переслідувань або жорстокого поводження за ознакою своєї релігійної приналежності.

74. Проаналізувавши вищевикладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що в обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 було надано відомості, які не підтверджують факту його переслідування або його побоювань стати жертвою переслідувань чи розумної можливості того, що позивачу буде заподіяно шкоду або неприйнятні страждання в разі його повернення до країни громадянської належності та, відповідно, не доводять наявності підстав, передбачених законодавством, для надання позивачу статусу біженця або визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

75. Крім того, відсутні докази того, що ОСОБА_2 був змушений прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

76. З наданих під час проведення співбесіди пояснень позивача вбачається, що він виїхав з країни за своїм національним паспортом, без будь-яких перешкод з боку державних органів та недержавних угрупувань, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування з боку державних органів країни громадянської належності.

77. Як убачається із встановлених судами обставин справи, ОСОБА_2 прибув до України по освітній візі з метою навчання.

78. У зв`язку з відрахуванням з числа студентів було затверджено рішення про скорочення строку тимчасового перебування позивача в Україні та зобов`язано покинути територію України не пізніше 23.05.2013.

79. 06.06.2013 затверджено рішення № 31 про примусове повернення позивача в країну походження, заборонено подальший в`їзд на територію України на термін три роки та зобов`язано покинути територію України у 30 денний термін.

80. Вінницький міськрайонний суд Вінницької області постановою від 14.08.2015 у справі № 127/18785/15-а прийняв рішення примусово видворити за межі території України громадянина Хашимітського королівства Йорданії ОСОБА_2 у країну походження у зв`язку з порушенням позивачем правил перебування іноземців на території України.

81. Позивач вказані рішення не виконував, ухилявся від повернення до країни походження та не оскаржував їх у визначений законодавством термін до суду.

82. Позивачу було відомо про рішення Вінницький міськрайонний суд Вінницької області щодо примусового видворення, проте, цей факт він приховав під час звернення із заявою до ГУ ДМС України в Харківській області.

83. Такі обставини свідчать, що заявник здійснив спробу приховати істинні дані щодо своєї особи та створити собі сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень шляхом надання вигаданої інформації та недостовірних документів.

84. Із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту громадянин Хашимітського королівства Йорданії ОСОБА_2 звернувся лише 08.12.2016.

85. Тобто, на момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач на території України перебував нелегально, до органів міграційної служби звернувся більш ніж через три роки, чим порушив передбачений частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI порядок звернення за захистом.

86. З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що звернення 08.12.2016 позивача до міграційного органу є зловживанням процедурою з метою легалізації в Україні. Ця умова не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, у зв`язку із чим позивача, згідно пункту 62 Керівництва УВКБ ООН СБ, необхідно розглядати як мігранта.

87. За таких обставин Верховний Суд вважає, що відповідачі, приймаючи оскаржувані рішення, належним чином дослідили, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізували належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

88. За таких обставин суд вважає, що рішення ДМС України від 21.04.2017 № 26-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 28.12.2016 № 205 про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженим органом в порядку та у спосіб, визначений чинним законодавством України.

89. Отже, громадянином Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски через релігійні погляди щодо нього в країні походження.

90. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваних рішень, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни добровільно.

91. Також слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

92. Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

93. З огляду на викладене, висновки суду першої та апеляційної інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

94. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

95. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

97. Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу громадянина Хашимітського Королівства Йорданії ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративноо суд від 8 серпня 2017 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2017 року у справі № 820/2049/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О. Шишов

Судді І.В. Дашутін

М.М. Яковенко