Історія справи

Ухвала КАС ВП від 09.07.2018 року у справі №285/3945/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

06 грудня 2019 року

Київ

справа №285/3945/17

адміністративне провадження №К/9901/54781/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Желєзного І. В., судді Коваленко Н. В., судді Чиркіна С. М., розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, третя особа Житомирський обласний військовий комісаріат, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання призначити та виплатити одноразову грошову допомогу за касаційною скаргою Міністерства оборони України на постанову Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області у складі судді Савицької Л. Й. від 24 листопада 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Охрімчук І. Г., Капустинського М. М., Моніча Б. С. від 16 травня 2018 року

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України, третя особа Житомирський обласний військовий комісаріат, у якому просив: визнати протиправним і скасувати пункт 3 рішення Міністерства оборони України про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням інвалідності ІІ групи з 30 листопада 2016 року внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції (далі також - Чорнобильській АЕС), оформленого протоколом засідання комісії з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 18 серпня 2017 року № 87 (далі також - Протокол №87); зобов'язати Міністерство оборони України нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу у зв'язку з встановленням йому інвалідності ІІ групи внаслідок зазначених вище підстав у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, а саме 30 листопада 2016 року та подати звіт про виконання постанови суду.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що в період з 11 травня 1972 року по 21 січня 1998 року проходив військову службу в Збройних силах України. В той же час, в період з 05 травня 1986 року по 24 червня 1986 року виконував обов'язки військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі в/ч 43187, внаслідок чого 17 серпня 1999 року йому було встановлено спочатку ІІІ групу інвалідності, а з 30 листопада 2016 року ІІ групу інвалідності довічно.

15 червня 2017 року позивач звернувся через Новоград-Волинський міський військовий комісаріат Житомирської області до відповідача із заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням з 30 листопада 2016 року ІІ групи інвалідності, яка пов'язана з виконанням обов'язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, на що Протоколом №87 йому було повідомлено про відсутність права на виплату вказаної допомоги.

Позивач вважає таку відмову протиправною, оскільки вона порушує норми Конституції України та Закону України "Про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Постановою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 24 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року, позовні вимоги задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відмовляючи позивачу у виплаті одноразової грошової допомоги, відповідач діяв всупереч нормам чинного законодавства, не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому рішення Міністерства оборони України про відмову у призначені позивачу грошової допомоги, що оформлене протоколом засідання комісії Міністерства оборони України від 18 серпня 2017 року № 87 є протиправним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з постановою Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 24 листопада 2017 року та постановою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, Міністерство оборони України звернулось з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити в задоволенні адміністративного позову.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційну скаргу подано до суду 02 липня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі № 285/3945/17.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 грудня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів, суддею-доповідачем визначено суддю Желєзного І. В., суддів Коваленко Н. В. та Чиркіна С. М.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач з 11 травня 1972 року по 21 січня 1998 року проходив військову службу в Збройних силах, під час якої в період з 05 травня 1986 року по 24 червня 1986 року у складі в/ч 43187 виконував задачі по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, внаслідок чого відповідно до довідки від 16 липня 1997 року №657/7 після проведення медичного огляду ВЛК 1120 ОВГ отримав діагноз: гіпертонічна хвороба І стадії, хронічний гастрит, які пов'язані з виконанням обов'язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Відтак, наказом командуючого північним ОТК від 22 жовтня 1997 року №039_ПМ був звільнений в запас, за станом здоров'я.

17 серпня 1999 року Житомирською обласною МСЕК №1 позивачу первинно було присвоєно ІІІ групу інвалідності з вказаних вище підстав, яку під час огляду від 10 жовтня 2002 року було встановлено повторно.

В подальшому, відповідно до довідки від 15 грудня 2016 року № 528971 позивачу з 30 листопада 2016 року було встановлено ІІ групу інвалідності, яка пов'язана з виконанням військових обов'язків по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, на підтвердження чого позивач отримав безстрокове посвідчення 16 грудня 2016 року.

15 червня 2017 року позивач через Новоград-Волинський міський військовий комісаріат Житомирської області звернувся до відповідача із заявою про виплату йому одноразової грошової допомоги у зв'язку з встановленням з 30 листопада 2016 року ІІ групи інвалідності, яка пов'язана з виконанням обов'язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, за результатами розгляду якої Протоколом від 18 серпня 2017 року № 87 ОСОБА_1 повідомлено про відсутність права на виплату вказаної допомоги.

Вважаючи, що його права та законні інтереси порушені, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанції не прийняли до уваги, що первинно позивачу інвалідність ІІІ групи встановлена 17 серпня 1999 року. Враховуючи, що на час первинного встановлення інвалідності позивача не існувало правової норми щодо виплати одноразової грошової допомоги, дії Міністерства оборони України при ухваленні Протоколу від 18 серпня 2017 року № 87 відповідали законодавству України.

Крім того, скаржник вважає, що у спірних правовідносинах він наділений повноваженнями, які дають певну свободу розсуду при вирішенні питань і встановлюють лише межі такої свободи, тобто дискреційними повноваженнями. При цьому, заявник зазначає, що суд не вправі втручатись у дискреційні повноваження органу державної влади.

Від ОСОБА_1 відзиву на касаційну скаргу відповідача не надходило, що відповідно до статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин 1 , 2 та 3 статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина 4 статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Стаття 46 Конституції України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Частиною 5 статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції, чинній на момент встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з частиною 1 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" мають право на її отримання.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час встановлення позивачу ІІ групи інвалідності) одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Підставою для отримання одноразової грошової допомоги є встановлення військовослужбовцю інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов'язків військової служби або внаслідок захворювання, пов'язаного з виконанням ним обов'язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, урегульовано Порядком призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975 (далі - Порядок № 975).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 975 особам, які до набрання чинності Порядком, затвердженим цією постановою, мають право на отримання одноразової грошової допомоги: допомога, що не була призначена, призначається і виплачується в установленому законодавством порядку, що діяло на день виникнення права на отримання такої допомоги.

Предметом спору у цій справі є вимога нарахувати та виплатити одноразову грошову допомогу позивачу як особі з інвалідністю ІІ групи.

Другу групу інвалідності позивачу встановлено 30 листопада 2016 року.

На день встановленні ІІ групи інвалідності позивачу діяв Порядок № 975, а тому саме його належить застосовувати у спірних правовідносинах.

Згідно з пунктом 12 Порядку № 975 призначення і виплата одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, військовозобов'язаним та резервістам, яких призвано на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві, здійснюється Міноборони, іншими центральними органами виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями та правоохоронними органами, та іншими органами державної влади, військовими формуваннями та правоохоронними органами, в яких передбачено проходження військової служби військовослужбовцями, навчальних (або перевірочних) та спеціальних зборів - військовозобов'язаними, проходження служби у військовому резерві - резервістами (далі - розпорядник бюджетних коштів).

Частиною другою пункту 3 Порядку № 975 встановлено, що днем виникнення права на отримання одноразової грошової допомоги є у разі встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності - дата, що зазначена у довідці медико-соціальної експертної комісії.

Право на отримання одноразової грошової допомоги безпосередньо пов'язане з датою встановлення інвалідності та, відповідно, визначається положенням законодавства, яке було чинним саме на той момент, та встановлювало, зокрема, порядок отримання та розмір такої допомоги. Наступна зміна законодавства не впливає на порядок отримання, розмір допомоги тощо, і це відповідає принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, та, відповідно, не призводить до ситуації, за якої особа, якій встановлена інвалідність, у подальшому внаслідок внесення змін до законодавства втратить таке право взагалі або їй буде зменшено розмір відповідної допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 26 червня 2018 року у справі 750/5074/17, від 14 серпня 2018 року у справі № 807/15426/18, від 26 жовтня у справі № 820/2504/18.

Таким чином, встановивши, що позивач як військовослужбовець, який отримав захворювання під час проходження служби в період з 05 травня 1986 року по 24 червня 1986 року, виконуючи задачі по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, суди першої та апеляційної інстанції правомірно встановили, що ОСОБА_1 має право на отримання одноразової грошової допомоги згідно зі статтею 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян, як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей (рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002).

Стосовно питання судового втручання у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13 лютого 2018 року у справі № 361/7567/15-а, від 07 березня 2018 року у справі № 569/15527/16-а, від 20 березня 2018 року у справі № 461/2579/17, від 20 березня 2018 року у справі № 820/4554/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 569/16681/16-а та від 12 квітня 2018 року у справі № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб'єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно з якою національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об'єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157,159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria № 38780/02).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними повноваженнями є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі №816/303/16, від 11 грудня 2018 року у справі № 740/1538/17.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини 6 статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Постанову Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 24 листопада 2017 року та постанову Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. В. Желєзний

Судді: Н. В. Коваленко

С. М. Чиркін