Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.10.2019 року у справі №808/1183/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 жовтня 2019 року

Київ

справа №808/1183/16

адміністративне провадження №К/9901/12735/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

Судді-доповідача - Бевзенка В. М.,

Суддів: Данилевич Н. А., Шевцова Н. В.

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 808/1183/16

за позовом громадянина Гвинеї ОСОБА_2

до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, заступника начальника Ленінського РВ у м. Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Юр'євої Тетяни Сергіївни,

про скасування рішення про заборону в'їзду на територію України терміном на три роки, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області

на постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року (головуючий суддя Нестеренко Л. О.) та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2016 року (прийняту у складі: головуючого судді - Юрко І. В., суддів - Гімона М. М., Чумака С. Ю.),

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У квітні 2016 року громадянин Гвинеї ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2 звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області (далі - відповідач - 1, УДМС України в Запорізькій області), заступника начальника Ленінського РВ у м. Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Юр'євої Тетяни Сергіївни (далі - відповідач - 2, заступник начальника Ленінського РВ у м. Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області Юр'євої Т. С. ), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення № 3 від 25 березня 2016 року, що прийняте відповідачем 2 в частині заборони подальшого в'їзду в Україну на три роки Громадянину Гвинеї ОСОБА_2.

В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_2 указував, що підстави застосування заборони в'їзду на територію України визначені положеннями статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", якою передбачено застосування такої міри, якщо особа порушує законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач - 2 не наводить жодного обґрунтування з посиланням на конкретний пункт частини 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та не пояснює необхідність застосування саме до позивача такого заходу.

Відповідач - 2 повинен був обґрунтувати застосування заборони в'їзду позивачу на територію України з посиланням на конкретний пункт частини 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" України.

Тому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати спірне рішення № 3 від 25.03.2016 прийняте відповідачем - 2.

Короткий зміст рішення суду І інстанції

2. Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року позов задоволено в повному обсязі.

Визнано протиправним та скасовано рішення №3 від 25.03.2016, винесене Ленінським районним відділом у м. Запоріжжі Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області в частині заборони громадянину Гвінеї - ОСОБА_2 подальшого в'їзду на територію України терміном на три роки.

3. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний у частині 1 статті 13 Закону Украйні "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" перелік підстав для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Крім того, уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов'язані одночасно приймати рішення й про заборону в'їзду цієї особи на територію України.

При цьому суд зазначив, що статтею 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" не визначено підстави для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки у випадку прийняття рішення про примусове повернення.

Таким чином, суд вважає, що відповідач, як орган державної міграційної служби, помилково ототожнив підстави для примусового повернення позивача в країну походження, визначені у статтею 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", з підставами для заборони його в'їзду в Україну.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

4. Ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2016 року апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області залишено без задоволення, а постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року у справі №808/1183/16 залишено без змін.

5. Апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для скасування.

Суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідачами не зазначено жодної з підстав для заборони в'їзду в Україну позивачу, встановлених частиною 1 статті 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", а тому на думку колегії суддів, в цій частині оскаржуване рішення є не вмотивованим.

Колегія судів апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правомірно дійшов висновку про те, що відповідачами не доведено правомірніст рішення №3 від
25.03.2016 в частині заборони громадянину Гвінеї ОСОБА_2 в'їзду на територію України на три роки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. У вересні 2016 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, яка в січні 2018 року передана на розгляд до Верховного Суду.

У касаційній скарзі скаржник просить:

- скасувати постанову Запорізького окружного адміністративного суду від
31.05.2016 та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від
05.09.2016;

- ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

II. АРГУМЕНТИ СТОРІН

7. Аргументи сторони, яка подала касаційну скаргу.

7.1. Скаржник у касаційній скарзі посилається на те, що судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень допущено порушення норм матеріального та процесуального права, тому такі рішення є незаконними.

7.2. Скаржник зазначає, що судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України.

Підстави для заборони виїзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Крім того, уповноважений орган державної влади, який здійснює державну політику в сфері міграції приймаючи рішення про примусове повернення наділений повноваженнями прийняття рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну, що свідчить про наявність в органу Державної міграційної служби дискреційних повноважень, тобто суб'єкту владних повноважень надається свобода, оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів можливих рішень.

8. Позивач скористався своїми процесуальними правами та надав до суду заперечення на касаційну скаргу, в яких, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Позивач вважає, що немає жодних підстав для того, щоб забороняти йому в'їзд на територію України строком на 3 роки.

Крім того, позивач зазначає, що він не несе жодної загрози для України та її громадян і немає ніяких аргументованих підстав для вказаної заборони такої тривалості.

IІI. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 є громадянином Гвінеї, з 2012 року навчався на контракті у Запорізькому державному медичному університеті.

10. У зв'язку з навчанням позивачу 11.11.2014 було видано посвідку на тимчасове проживання в Україні терміном до 01.08.2015.

Згідно наказу Запорізького державного медичного університету № 500-с від
02.06.2015 позивач був відрахований за порушення умов контракту, та було направлено лист до УДМС України в Запорізькій області про скасування посвідки на тимчасове проживання в Україні позивача у зв'язку з відрахуванням.

11. Рішенням УДМС України в Запорізькій області від 05.06.2015 на підставі п. 19 Постанови Кабінету міністрів України від 28.03.2012 № 251 "Про затвердження порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання" посвідка на тимчасове проживання в Україні ОСОБА_2 НОМЕР_2 скасована.

12. На підставі протоколу про адміністративне правопорушення ПР МЗП №134470, складеного 25.03.2016 спеціалістом Ленінського РВ м. Запоріжжя відносно позивача за ч. 1 ст. 203 КУпАП було винесено постанову про накладення адміністративного стягнення від 25.03.2016 на ОСОБА_2 у вигляді штрафу у розмірі 510 гр., який був сплачений позивачем одразу ж.

13. Заступником начальника Ленінського РВ у м. Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області Юр'євою Т. С. 25.03.2016 було винесено рішення № 3, яким було примусово повернуто позивача за межі України та зобов'язано його покинути територію України у термін до 23.04.2016, а також заборонено позивачу в'їзд на територію України на три роки.

14. Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом про оскарження зазначеного рішення в частині заборони в'їзду позивачу на територію України строком на 3 роки.

V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

15. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

16. Судами попередніх інстанцій встановлено, що правовідносини по даній справі регулюються Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" № 3773 від 22.09.2011 (далі - Закон №3773) зі змінами, Порядком продовження строку перебування nа продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року № 150 та іншими нормативними актами.

17. Згідно з п. 2 зазначеного Порядку, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в'їзду з держав з безвізовим порядком в'їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України.

18. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули з держав з безвізовим порядком в'їзду за наявності обґрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в'їзду в Україну (п. 6 Порядку).

19. Судом першої інстанції встановлено, що позивач, являючись громадянином Гвінеї, не дотримався порядку тимчасового перебування іноземців на території України, а саме після закінчення дозволеного терміну перебування в Україні ухилявся від виїзду з території України, чим порушив вимоги частини 3 статті 9 Закону №3773.

20. Частиною 2 статті 26 Закону №3773 визначено, що рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в'їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення. Порядок виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну визначає Кабінет Міністрів України.

21. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач, як підставу для визнання протиправним оскаржуваного рішення, зазначив, що відповідач у своєму рішенні зобов'язаний був вказати одну з підстав для заборони в'їзду в Україну, визначених ст. ІЗ Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

22. Відповідно до частини 1 статті 13 Закону №3773 в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку: якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.

23. Вказаний перелік підстав для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

24. З аналізу вищезазначених норм Закону вбачається, що уповноважені органи державної влади (міграційні органи, органи Служби безпеки України, органи охорони державного кордону), приймаючи рішення про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни проходження, не зобов'язані одночасно приймати рішення й про заборону в'їзду цієї особи па територію України.

25. Виходячи з конструкції правової норми, закріпленої в частині 2 статті 26 Закону №3773, рішення про заборону подальшого в'їзду в Україну є не обов'язковою, а являється факультативною санкцією, яка може застосовуватись під час прийняття рішення про примусове повернення в країну походження, за наявності передбачених Законом підстав.

26. При цьому суд зазначає, що статтею 26 Закон №3773 не визначено підстави для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства, а лише передбачено можливість встановлення такої заборони строком на 3 роки у випадку прийняття рішення про примусове повернення.

27. Суд не приймає до уваги доводи касаційної скарги про наявність в органу Державної міграційної служби дискреційних повноважень, що суб'єкту владних повноважень надається свобода, оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів можливих рішень, оскільки це не позбавляє обов'язку суб'єкта владних повноважень діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України

28. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

29. Підсумовуючи викладене, Суд приходить до висновку, що відповідач, як орган державної міграційної служби, помилково ототожнив підстави для примусового повернення позивача в країну походження, визначені у частині 1 статті 26 Закону №3773, з підставами для заборони його в'їзду в Україну.

30. З огляду на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

31. Доводи, які наводяться скаржником в касаційній скарзі, не свідчать про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального або матеріального права при прийнятті оскаржуваних рішень та не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і встановлених обставин справи.

32. Згідно статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області залишити без задоволення.

2. Постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 31 травня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 05 вересня 2016 року залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя - доповідач В. М. Бевзенко

Судді Н. А. Данилевич

Н. В. Шевцова