21.10.2019 | Автор: Паркулаб Андрей
Задать вопрос автору
Присоединяйтесь к нам в социальных сетях: telegram viber youtube

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) в судовій практиці.

За суб’єктивним враженням, Верховний Суд все частіше приймає рішення, якими спрямовує судову практику з буквального тлумачення правових норм до розгляду справ з позиції відповідності конкретного правозастосування принципу верховенства права і загальним засадам законодавства, і навіть надає останнім перевагу, якщо за конкретних обставин справи правозастосування відповідало закону, але порушило базові принципи. Іншими словами, в спорі духу закону з буквою все частіше починає перемагати дух.

Яскравим прикладом такого рішення є постанова Верховного Суду від 25.03.2019 по справі №607/4316/17, в якій суд, поновлюючи іноземного студента на навчанні, встановив, що вищий навчальний заклад не отримав вчасно оплату за навчання, що є встановленою договором підставою для відрахування студента, незалежно від причин несплати. Проте, за конкретних обставин відрахування позивача не відповідало принципу верховенства права, а підхід вищого навчального закладу виявився формальним і порушив справедливий баланс між інтересами закладу та необхідністю захисту прав студента.

Іншим прикладом стає все більш частіше застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Доктрина заборони суперечливої поведінки базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

В судовій практиці дана доктрина найчастіше застосовується при вирішенні справ, в яких одна із сторін стверджує про неукладеність договору з підстав недосягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов, підписання договору не тією особою, яка повинна його підписати, несвоєчасної реєстрації договору тощо.

Фактичне застосування судами вказаної доктрини, хоча і без вказівки на неї, має давню історію.

Наприклад, в постанові Верховного Суду України від 10.02.2009 по справі №10/33/08 вказується: «Виконання спірного договору сторонами виключає можливість застосування до спірних правовідносин п. 8 статті 181 ГК України, відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами».

Аналогічно в постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначається: «Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону».

Тобто, і раніше суди відмовляли сторонам у спробах визнати договори неукладеними у випадках, якщо ними вчинялись дії на виконання договору, проте без вказівки на норми права, якими це передбачено.

Вперше застосування доктрини заборони суперечливої поведінки як складової принципу добросовісності зустрічається в рішенні Господарського суд Вінницької області від 22.08.2018 по справі №902/182/18.

В даній справі позивач (продавець корпоративних прав) звернувся з позовом про визнання недійсними договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства, рішення загальних зборів товариства оформлених протоколом та скасування державної реєстрації змін до установчих документів, який обґрунтовував тим, що відчужена частка в статутному капіталі не сформована в повному обсязі, порушено порядок скликання та проведення загальних зборів учасників товариства та оскаржуваним рішенням загальних зборів погоджено відчуження частки, яка повністю не сплачена до товариства.

Вирішуючи справу, суд встановив, що позивач особисто брав участь в загальних зборах Товариства, якими вирішувалось питання його виходу зі складу учасників товариства, і позитивно голосував за усі питання порядку денного, підписавши протокол зборів учасників без будь-яких зауважень чи застережень; подав заяву про вихід з Товариства; звертався із позовними заявами до Господарського суду Вінницької області та Барського районного суду Вінницької області, в яких констатував факт свого виходу із складу учасників Товариства.

За таких обставин суд дійшов про необхідність застосування при розгляді справи доктрини заборони суперечливої поведінки і відмовив в задоволенні позовних вимог.

Достатньо відомим прикладом застосування доктрини стала постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 р. у справі №390/34/17.

В даній справі позивач звернувся з позовом до ТОВ «Саторі-С» про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що 19 грудня 2013 року позивач отримав у спадщину після смерті своєї баби земельну ділянку. Баба позивача та ТОВ «Саторі-С» уклали 19 листопада 2007 року договір оренди щодо цієї земельної ділянки на 10 років, який було зареєстровано в Кіровоградському районному відділі держземкадастру 19 квітня 2010 року. Баба позивача померла в березні 2010 року, а тому, на думку позивача, договір оренди зареєстрований 19 квітня 2010 року, майже через місяць після смерті баби незаконно, і цей договір слід вважати таким, що не пройшов державну реєстрацію, не набув чинності і не є укладеним. Позивач просив визнати цей договір неправомірним, таким, що не набув чинності, і таким, що не був укладений, а також повернути йому земельну ділянку з незаконного володіння.

Суди встановили, що дії позивача, який уклав в 2013 році додаткову угоду до спірного договору, а згодом пред'являє позов про визнання договору неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним.

За таких обставин суд застосував доктрину заборони суперечливої поведінки і відмовив в задоволенні позовних вимог.

Цікаво, що Друга судова палата Касаційного цивільного суду, за ухвалою якої справу було передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, мала іншу позицію і вважала, що питання наявності підстав для визнання договору оренди недійсним пов'язується не з його укладенням, а з його вчиненням, а відтак і підстави для визнання його недійсним потрібно встановлювати протягом здійснення сторонами договору усіх дій спрямованих не на укладення договору, а на його вчинення. Смерть особи, а саме припинення здатності мати права і обов'язки та здійснювати дії на їх виникнення, зміну та припинення, виключає узгодженість дій учасників двостороннього правочину, яким є договір оренди, виключає її волевиявлення на здійснення дій щодо вчинення договору, а значить і не можна вважати, що смерть особи не впливає на недійсність договору, оскільки її волевиявлення здійснено у момент його укладення.

Поширеною категорією спорів з приводу договорів оренди земельних ділянок є спори, коли позивачі, власники земельних ділянок, після тривалого отримання орендної плати від орендарів подають позови про визнання недійсними договорів оренди з тих підстав, що не підписували їх, і як доказ надають експертизи, які підтверджують виконання підпису в договорі іншою особою.

З даної категорії справ існувала правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду України від 22 квітня 2015 року у справі № 6-48цс15. Суд зробив висновок, що «судами під час розгляду справи встановлено, що спірний договір, укладений від імені позивача, підписаний не ним, а іншою особою. Таким чином, спірний договір був укладений без волевиявлення позивача, а тому суди дійшли правильного висновку про недійсність спірного договору на підставі частини третьої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України».

Натомість, ухвалою від 07.08.2019 по справі №145/2047/16-ц Друга судова палата Касаційного цивільного суду передала аналогічну справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Колегія суддів вважає за необхідне відступити від наведеного вище висновку Верховного Суду України у постанові від 22 квітня 2015 року по справі № 6-48цс15.

В ухвалі суд вказує, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, але недійсність договору не повинна дестабілізувати цивільний оборот. Оскільки недійсність договору впливає на права та інтереси інших осіб, то при вирішенні спорів про недійсність договорів має враховуватися добросовісність як загальна засада цивільного законодавства та доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

З аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень суд виявив, що судами різних інстанцій відбулося застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Тому колегія суддів вирішила, що є очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 6 статті 3 ЦК України та доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Таким чином, крапку в спорі щодо можливості або неможливості застосування доктрини заборони суперечливої поведінки в зазначеній категорії справ поставить Велика Палата Верховного Суду.

Автор статті: Паркулаб Андрей

1445
Просмотров
0
Комментариев
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярные судебные решения
ЕСПЧ