02.07.2014 | Автор: Правова група "Домініон"
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

Застосування рішень Європейського суду з прав людини в судовій практиці: проблеми інтерпретації

Як відомо, Україна з перших кроків після здобуття незалежності висловила прагнення увійти повноправним членом до політичного, економічного, правового європейського простору. Одним із виключно важливих елементів успішної реалізації політичної волі у цьому напрямку є досягнення певного рівня узгодженості українського законодавства із правом Ради Європи: перш за все, завдання полягає у приведенні української системи захисту прав людини за формою і змістом до європейського рівня.

Звичайно, в Конституції України та ратифікованій Верховною Радою України Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі також «Конвенція»), гарантовані фундаментальні права і свободи людини, серед яких: право на життя, на свободу і особисту недоторканність, право на власність, право на справедливий суд та інші.

В контексті забезпечення дотримання принципів Конституції та Конвенції було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі також «Закон»), який став серйозним кроком в напрямку узгодження судових рішень, що приймаються в Україні щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина із європейськими стандартами.

В статті 17 Закону вказано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі також «Суд»), як джерело права.

Таким чином, ратифікувавши Конвенцію та прийнявши вищевказаний Закон, Україна визнала юрисдикцію Суду, з метою створення в схожих правовідносинах однорідної судової практики, узгодженої з європейською правовою системою, тим самим створивши передумови для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Поза сумнівом, аргументація своєї позиції з посиланням на відповідне рішення Європейського суду з прав людини виглядає досить переконливо і часто змушує протилежну сторону, принаймні подумки, засумніватися у своїй позиції.

Однак, на практиці в українському судочинстві із застосуванням, навіть обґрунтованих, посилань на рішення Європейського суду виникає ряд проблем.

Однією з таких проблем є забезпечення суддів опублікованим перекладом повних текстів рішень. Згідно статті 18 Закону суди мають використовувати офіційний переклад рішення Суду, що надрукований у офіційному виданні, або, за відсутності перекладу, оригінальним текстом.

Виконання вказаної функції покладається на державний орган, відповідальний за організаційно-матеріальне забезпечення судів. Станом на сьогодні немає інформації про стан забезпечення судів, як і інших правників, офіційними перекладами рішень Суду.

В той же час, є можливість прослідкувати деяку непослідовність у застосуванні українськими судами практики Суду.

Слід виділити - однією із основоположних задекларованих європейських цінностей є право на власність, тобто право на мирне володіння своїм майном, визначене у статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У цій статті, зокрема, йдеться про те, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

23 січня 2007 року Вищий господарський суд України виніс постанову за результатами розгляду касаційного подання прокурора м. Севастополя та касаційної скарги Севастопольської міської ради на постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.09.2006 року у справі № 47/83 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/388013) господарського суду м. Києва за позовом прокурора м. Севастополя в інтересах держави, в особі Севастопольської міської ради до ТОВ "Реал Істейт АГ", Севастопольської міської державної адміністрації про визнання недійсним договору оренди землі. В цій справі Вищий господарський суд України (далі також «ВГСУ») визнав за необхідне застосувати судову практику Європейського суду з прав людини у національному законодавстві як інструмент функціонування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що є частиною національного законодавства України. Зокрема, ВГСУ послався на рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року "Стретч проти Об'єднаного Королівства Великобританії і Північної Ірландії" (Stretch v. United Kingdom, 44277/98). Суть рішення Суду, на думку суддів ВГСУ, в тому, що визнання недійсним договору, згідно якого покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна (на підставі того, що державний орган порушив закон при укладенні договору) є неприпустимим.

Перед цим, 01 лютого 2003 року, Вищий господарський суд України також виніс постанову у досить резонансній на той час справі Промислово-фінансового консорціуму "Придніпров'я" про визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії (постанова ВГСУ від 01.02.2007 року у справі № 2/168 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/662926).

У цьому процесі згадане вище рішення Суду, як аргумент, використовували адвокати одного з відповідачів. Однак, ВГСУ не взяв до уваги цей аргумент, зазначивши, що «...застосування судами першої та апеляційної інстанцій статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини та рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року по справі "Стретч проти Об'єднаного Королівства" безпідставне, оскільки в цій статті Протоколу йдеться про захист прав власності саме власника, а в зазначеному Рішенні вказано про перевищення повноважень місцевою адміністрацією при позбавлені громадянина права на подовження договору оренди землі...».

У лютому 2010 року Київський апеляційний господарський суд, розглядаючи справу про визнання права та переведення прав та обов’язків за договором, як джерело права також застосував рішення Європейського суду з прав людини від 24.06.2003 року у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства».

Примітно, що у всіх трьох випадках справа одна, але з якихось причин українські суди по-різному зазначили позивача та відповідача у ній, що з формальної точки зору викликає сумніви.

Щодо суті, то ми бачимо, що одне й те ж саме рішення Суду піддається різній інтерпретації українськими судами. Це, в свою чергу, жодним чином не сприяє правильному та однозначному застосуванню практики Суду.

Приймаючи рішення у згаданій вище справі, Київський апеляційний господарський суд навів суть рішення у справі «Стретч проти Об'єднаного Королівства»: між позивачем і органом місцевого самоврядування було укладено договір оренди з правом його пролонгації. Після закінчення встановленого строку оренди позивач спробував скористатися своїм правом на продовження оренди, однак орган місцевого самоврядування повідомив, що попереднє рішення було прийнято з перевищенням повноважень і не надав можливості заявникові реалізувати передбачене у договорі оренди земельної ділянки його право на продовження цього договору.

При розгляді справи «Стретч проти Об’єднаного Королівства», Європейський суд з прав людини виходив з того, що передбачене договором оренди право орендаря на продовження цього договору має економічну цінність і юридично належить орендарю (тобто, укладаючи договір оренди, орендар обґрунтовано розраховував на продовження договору оренди). У зв’язку з цим Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що майнове право орендаря, передбачене договором оренди, є «власністю» в розумінні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і підлягає застосуванню при здійсненні захисту цих майнових прав.

Ще одним, не менш яскравим прикладом застосування рішення Європейського Суду «Стретч проти Об'єднаного Королівства» в схожих спорах є справа, що розглядалась Господарським судом м. Києва, за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Київської міської ради (КМДА) до Головного управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), ТОВ «ХХХ» про визнання угоди недійсною та повернення майна.

Господарський суд м. Києва у своєму рішенні частково задовольнив позов, визнав недійсним договір купівлі-продажу, укладений між Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) та ТОВ «ХХХ», оскільки порушене право Київської міської ради, в розумінні відчуження майна територіальної громади, погодження на приватизацію якого не надало Головне управління охорони та медичного забезпечення (КМДА).

Не погодившись із вказаним рішенням ТОВ «ХХХ» звернулось із апеляційною скаргою, обґрунтовуючи свою позицію тим, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків щодо укладення відповідачами спірної угоди з порушенням вимог чинного законодавства, адже не було враховано, що оспорюваний договір було виконано сторонами тощо. Тут особливо слід зауважити, що позивачами не заперечувався той факт, що приватизація спірного об’єкту була проведена у відповідності до вимог чинного законодавства.

Київський апеляційний господарський суд, задовольняючи апеляційну скаргу ТОВ «ХХХ», обґрунтовано послався на пункти 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Об’єднаного королівства» від 24 червня 2003 року, в якому вказано, що в значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

Враховуючи це, згідно пункту 30 вказаного рішення Суду вилучення у заявника права володіння, раніше наданого державною установою, є порушенням Конвенції, навіть якщо державна установа не мала повноважень надавати заявнику право володіння майном згідно національного законодавства.

Більше того, Київський апеляційний господарський суд в підтвердження своєї позиції зазначив, що приймає також до уваги обставини, встановлені у пункті 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року, в якому визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном», або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У контексті застосування права, задекларованого в статті 1 Протоколу 1 до Конвенції не є винятком також податкові спори, де суди теж все частіше посилаються на практику Європейського суду з прав людини. У цій категорії спорів встановлення обов’язку сплатити податок чи позбавлення права отримати податкову вигоду (податковий кредит чи бюджетне відшкодування ПДВ) розглядається як позбавлення власності. Відповідно, воно повинно здійснюватися «на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

Серед найбільш відомих рішень Європейського суду з прав людини щодо права платника ПДВ на податковий кредит/бюджетне відшкодування за операціями з несумлінними з податкової точки зору постачальниками можна виділити три основні у справах: «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява № 803/02), «Булвес» АД проти Болгарії (2009 рік, заява № 3991/03) і «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Приймаючи ці рішення, Європейський суд дійшов висновку, що позбавлення податковими органами права платників ПДВ на податковий кредит/бюджетне відшкодування з причин виявлення зловживань з боку їхніх постачальників є порушенням статті 1 Протоколу 1 до Конвенції. Адже немає доказів залучення платника ПДВ до протиправної діяльності, пов’язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, чи доказів того, що йому було відомо/повинно було відомо про таку діяльність його постачальників. В цьому випадку недотримується принцип пропорційності, тобто справедливого балансу між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізацію яких здійснюється втручання держави.

Слід зазначити, що і в податкових спорах з цього питання застосування одних і тих самих рішень Європейського суду з прав людини національними судами є досить неоднозначним.

Окружний адміністративний суд м. Києва по справі № 2а-18782/11/2670 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24958982) від 21.12.2012 року виніс постанову, якою у задоволенні позову ТОВ «Інтерпалета» до ДПІ у Солом’янському районі м. Києва про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень відмовив. При цьому суд зазначив, що не приймає посилання позивача на практику Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Булвес» АД проти Болгарії», «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії, «Інтерсплав» проти України», оскільки вважає, що позивач не міг не знати, що договір не підписано особисто уповноваженою особою контрагента з огляду на те, що перед вчиненням юридично значущих дій, повинен (!!!) був перевірити повноваження особи, яка виступає від імені другої сторони, або ж такі дії вчинено позивачем умисно.

Інший приклад. Київським апеляційним адміністративним судом винесено постанову від 26.02.2009 року у справі № 22-а-28584/08 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/3146503), в якій суд задовольнив апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Вінниці на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 13.06.2008 року у справі за позовом ТОВ «Барлінек Інвест» до ДПІ у м. Вінниці про визнання протиправними дій. На думку апеляційної інстанції посилання ТОВ «Барлінек Інвест» і Вінницького окружного адміністративного суду на рішення Європейського суду з прав людини («Інтерсплав» проти України») є неправомірним: Київський апеляційний адміністративний суд у цій справі вирішив, що зазначене рішення Суду стосується справ щодо відмови у підтвердженні права на отримання ПДВ, своєчасності відшкодування сум ПДВ, а не права на зміну способу такого відшкодування, реалізованого платником податку шляхом визначеним в декларації та з моменту її подання до податкового органу.

І вже зовсім «свіжий» випадок. Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 03.08.2012 року у справі № 2а/0370/2384/12 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/25556169) в задоволенні адміністративного позову ТОВ «Ковальсько-пресове підприємство» до Ковельської об'єднаної державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення-рішення відмовлено. Суд вважає, що посилання позивача на практику Європейського Суду з прав людини («Булвес «АД проти Болгарії») є помилковим, оскільки відсутність факту реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку - продавцем товарів/послуг та порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов'язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов'язань за відповідний звітний період. Виявлення розбіжностей даних податкової накладної та Єдиного реєстру податкових накладних є підставою для проведення органами державної податкової служби документальної позапланової виїзної перевірки продавця та у відповідних випадках покупця товарів/послуг.

Однак, Волинським окружним адміністративним судом не взято до уваги, що із наведених рішень Європейського суду з прав людини при розгляді даної категорії справ вбачається, що держава в особі податкових органів може і повинна вживати заходів для недопущення та/або зупинення зловживань у сфері сплати ПДВ та бюджетного відшкодування, але відмова у бюджетному відшкодуванні платнику податків, який добросовісно виконав свої зобов'язання перед бюджетом і виконав всі передбачені національним законодавством умови для отримання такого відшкодування, тільки на тій підставі, що податковий орган не встановив сплати ПДВ з боку постачальника та/або його контрагентів у ланцюгу, за умови відсутності шахрайських дій з боку отримувача відшкодування, на думку Європейського суду з прав людини, порушує права такого платника податків.

Є і позитивні зрушення. Останнім часом, спостерігається тенденція застосування вказаних рішень Суду в практиці українських судів з результатами на користь платників податків.

Так, Миколаївський окружний адміністративний суд постановою від 21.02.2012 року у справі № 2а-4713/11/1470 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24395750) задовольнив адміністративний позов ТОВ «ЮГ КАРТОН» до ДПІ у Ленінському районі м. Миколаєва про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень. Приймаючи вказане рішення, суд відзначив, що за змістом як норм Закону України "Про податок на додану вартість", так і ПК України, єдиною передумовою бюджетного відшкодування ПДВ, є включення саме позивачем цього податку в ціну товарів і послуг. Названими нормативними актами таке відшкодування не ставиться в залежність від сплати податку контрагентами такого платника податків або постачальниками цих контрагентів, адже протилежний висновок фактично означатиме, що платник податків, виконавши всі встановлені законодавством умови для формування податкового кредиту і отримання бюджетного відшкодування, все одно буде позбавлений можливості отримати таке відшкодування в разі виявлення порушень допущених його контрагентами, за дії яких він відповідальності не несе і контроль за якими знаходиться за межами його повноважень. У постанові суд також посилається на практику Європейського суду (рішення «Булвес» АД проти Болгарії, «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії», «Інтерсплав» проти України»).

12.08.2012 року Одеський окружний адміністративний суд виніс постанову у справі № 2а/1570/3220/2011 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/17773582), якою задовольнив адміністративний позов ПАТ «ПИВОВАРНЯ ПІВДЕННА» до ДПІ в Овідіопольському районі Одеської області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

При цьому суд наголосив, що посилання в акті перевірки на те, що контрагентами позивача не підтверджені податкові зобов’язання, як на порушення податкового законодавства з боку позивача є безпідставними, оскільки жодна норма податкового законодавства не вимагає від платника податків контролювати сплату до бюджету податків та ведення бухгалтерського та податкового обліку своїх контрагентів. Контроль за дотриманням платниками податків податкового законодавства та своєчасну сплату ними податків здійснює податкова служба. Зазначений висновок суду також ґрунтується на практиці Європейського суду (Справа «Інтерсплав» проти України»), де зазначено, що негативні наслідки щодо порушення законодавства з нарахування ПДВ повинні застосовуватися саме до того суб’єкта, який порушив це законодавство.

Подібні рішення із посиланням на згадану практику Європейського суду з прав людини виніс Миколаївський окружний адміністративний суд у справі № 2а-3377/11/1470 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24385953) від 01.08.2011 року задовольнивши позов ТОВ «СТИВІДОРНА КОМПАНІЯ НІ КМЕТ-ТЕРМІНАЛ», визнавши неправомірними дії та нечинним податкове повідомлення-рішення ДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Миколаєві та у справі № 2а-5550/11/1470 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24386006) від 03.02.2012 року задовольнивши позов ДП «Миколаївський авіаремонтний завод «НАРП» до спеціалізованої ДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Миколаєві про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення.

Необхідно зазначити, що й апеляційна інстанція притримується схожої позиції. Наприклад, Київський апеляційний адміністративний суд у постанові по справі № 2а-12901/11/2670 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/24976207) від 12.06.2012 року задовольнив апеляційну скаргу ТОВ «Форум-Інвест» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07.03.2012 року за адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. Посилаючись на рішення Суду у справах «Інтерсплав» проти України» та «Булвес» АД проти Болгарії», суд зазначив, що право Позивача на податковий кредит та бюджетне відшкодування в даному випадку не залежить від вчинення його контрагентами зловживань за ланцюгом постачання товару, тому, як Відповідачем не доведено наявність порушень Позивачем податкового законодавства.

Особливо важливо відмітити позицію Верховного Суду України при розгляді зазначеною категорії податкових спорів.

Так, у постанові від 13.01.2009 року у справі № 21-1578во08 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3060678) Верховний Суд України зазначив, що визнання недійсними установчих документів юридичної особи та подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призвели до недійсності всіх угод, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавляли правового значення видані за цими господарськими операціями податкові накладні. У постанові від 11.12.2007 року у справі № 21-1376во06 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3402041) Верховний Суд України також дійшов висновку, що у разі невиконання контрагентом зобов’язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи.

У постановах Верховного Суду України від 09.09.2008 року у справі № 21-500во08 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2362425), від 01.06.2010 року у справі № 21-573во10 (http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10528520) Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов’язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Вказані обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Зазначені правові позиції Верховного Суду України узгоджуються із практикою Європейського Суду з прав людини, де зазначається, що платник податку не повинен відповідати за невиконання постачальником його зобов’язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Як бачимо, вказані Рішення Європейського суду з прав людини у значенні права, задекларованого в статті 1 Протоколу 1 до Конвенції є більш ніж обґрунтованими.

Ми переконані, що подальше «використання» рішень Європейського суду з прав людини українськими судами може позитивно вплинути на якість судових рішень в багатьох категоріях спорів. Рішення Суду фактично здатні виконувати роль прецедентів, що зробить неможливим появу почасти діаметрально протилежних рішень з дуже схожих справ або на різних стадіях процесу.

Проте, можливо, головною перепоною в створенні узгодженої практики застосування українськими судами рішень Європейського суду в схожих справах є відсутність однозначного підходу у їх застосуванні.

Тому, зважаючи на велику кількість прогалин та суперечностей в чинному законодавстві, бачимо, що більш переконливими та дієвими для національних судів є узагальнення та роз’яснення найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції України щодо однаковості та правильності розуміння норм та приписів, у застосуванні яких виникають труднощі.

Такий стан речей обумовлює необхідність опосередкування зазначеної судової практики Європейського суду та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, через роз’яснення Пленуму Верховного Суду України.

 

Гончарук Михайло
адвокат, партнер
Правова група «Домініон»

Литвинець Лілія
адвокат
Правова група «Домініон»

www.dominion.ua

 

0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення