ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В., суддів:Гриціва М.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_10 до Міністра оборони України, Міністерства оборони України (далі - Міноборони), треті особи: Головне квартирно-експлуатаційне управління Збройних Сил України (далі - ГУ ЗСУ, ЗСУ відповідно), житлова комісія гарнізону м. Києва (далі - житлова комісія), про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2012 року ОСОБА_10 звернувся до окружного адміністративного суду міста Києва із вказаним позовом, у якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність, що порушують законне право позивача на забезпечення житлом для постійного проживання, зобов'язати забезпечити реалізацію цього законного права позивача та його сім'ї, вжити дієвих заходів щодо безоплатного забезпечення його житлом для постійного проживання та зобов'язати забезпечити позивача та його сім'ю житлом для постійного проживання в м. Києві невідкладно - на черговому засіданні житлової комісії.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 25 січня 2013 року в задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 грудня 2013 року зазначене рішення суду скасував і постановив нове, яким позов задовольнив частково: визнав протиправними дії та бездіяльність Міноборони, що порушують законне право позивача на забезпечення житлом для постійного проживання, зобов'язав Міноборони вжити заходів щодо забезпечення реалізації права позивача та його сім'ї на безоплатне житло для постійного проживання. У решті постанову окружного адміністративного суду міста Києва залишив без змін.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 5 серпня 2014 року зазначену постанову апеляційного суду скасував, а постанову суду першої інстанції залишив у силі.

Суди встановили, що 4 листопада 1992 року житлова комісія зарахувала ОСОБА_10 разом із сім'єю кількістю 4 особи на квартирний облік, що підтверджено довідками від 11 листопада 2003 року № 2255 та 4 липня 2006 року № 1741. Підставою зарахування ОСОБА_10 на квартирний облік був рапорт останнього від 4 листопада 1992 року.

Наказом Міністра оборони України від 9 березня 1998 року № 119 ОСОБА_10 звільнено з військової служби у запас за підпунктом «в» пункту 65 (за станом здоров'я) Тимчасового положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, затвердженого Указом Президента України від 13 травня 1993 року № 174/93 (було чинним на час виникнення спірних відносин).

На час звільнення позивача із ЗСУ його вислуга років складала: календарна - 29 років 5 місяців, пільгова - 32 роки.

З 4 листопада 1992 року позивач перебуває на квартирному обліку у списку осіб на отримання житла у загальній черзі під № 649 та з 9 березня 1998 року - у списку осіб, які користуються правом позачергового отримання житла, під № 367.

З метою отримання належного йому житла ОСОБА_10 неодноразово звертався до ГУ ЗСУ, Міністра оборони України, на що отримав відповіді, в яких було повідомлено, що у зв'язку з обмеженням видатків на будівництво житла для ЗСУ немає можливості активізувати роботу щодо забезпечення житлом сімей військовослужбовців, які перебувають на квартирному обліку, у тому числі позивача.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд касаційної інстанції виходив із того, що військовослужбовці забезпечуються житловими приміщеннями для постійного проживання згідно з чергою, яка визначається часом зарахування на квартирний облік осіб, що потребують поліпшення житлових умов.

Не погоджуючись із постановою касаційного суду, позивач звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України цього рішення з підстави неоднакового застосування касаційним судом положень частин першої, дев'ятої статті 12 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII).

На обґрунтування заяви додав копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 8 квітня та 14 листопада 2013 року (справи №№ К/9991/51992/12, К/9991/86641/11 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ОСОБА_10 копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 8 квітня 2013 року (справа № К/9991/51992/12) та у постанові цього суду, про перегляд якої подано заяву, неоднаково застосовано положення частин першої, дев'ятої статті 12 Закону № 2011-XII. Водночас Вищий адміністративний суд України зазначив, що в ухвалі від 14 листопада 2013 року (справа № К/9991/86641/11) «вирішувались інші правовідносини. Зокрема, суд визначав правомірність зняття з квартирного обліку, а не надання житла особам, які звільнені з лав Збройних Сил України».

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС перегляд Верховним Судом України судових рішень в адміністративних справах може здійснюватися виключно з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Водночас обставини справи, що розглядається, відмінні від обставин, встановлених у справах, на рішення в яких посилається заявник, обґрунтовуючи наявність підстави для перегляду Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 5 серпня 2014 року.

Так, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, посилаючись на положення частин першої, дев'ятої статті 12 Закону № 2011-XII, статтю 63 Житлового кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1984 року № 470, 29 січня 1999 року № 114 та 29 листопада 1999 року № 2166, дійшов висновку про безпідставність позовних вимог щодо забезпечення позивача житлом для постійного проживання. При цьому суд виходив із необхідності дотримання черги на одержання житла, яка визначається часом зарахування на квартирний облік осіб, що потребують поліпшення житлових умов.

В ухвалі від 8 квітня 2013 року (справа № К/9991/51992/12), наданій на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про зобов'язання Управління державної охорони України розглянути питання щодо забезпечення житлом позивача упродовж одного року після звільнення з військової служби, оскільки його переведено до списку першочерговиків на отримання житла. Ухвалюючи зазначене рішення, суд послався на частини першу, дев'яту 9 Закону № 2011-ХІІ та постанову Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 року № 1081, якою затверджено Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями.

Аналіз судового рішення, на яке посилається заявник, обґрунтовуючи заяву, дає підстави вважати, що правовідносини, які виникли між сторонами у цьому спорі, не подібні до спірних відносин у справі, що розглядається. Відмінність між фактичними обставинами у справі, про перегляд рішення у якій подано заяву, і у справі, рішення у якій надано для порівняння, не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Згідно з частиною першою статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

З огляду на наведене, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_10 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді:М.І. ГрицівМ.Б. Гусак О.А. КороткихО.В. Кривенда В.Л. МаринченкоО.Б. Прокопенко І.Л. СамсінО.О. Терлецький