20.12.2019 | Автор: Зеров Костянтин
Задати питання автору
Приєднуйтесь до нас в соціальних мережах: telegram viber youtube

«Забара проти України»: ЄСПЛ встановив, що тривалість провадження про встановлення опіки над дітьми понад 5,5 років була надмірною, оскільки не враховувала важливість справи для Заявниці (ст. 6, ст. 13 Конвенції, заява № 26007/17, від 07.11.2019 р.)

Фабула судового акта: Громадянка України, М. Забара, звернулася до ЄСПЛ у зв’язку з надмірною тривалістю провадження у справі щодо визначення місця проживання її малолітніх дітей, відсутністю ефективного засобу юридичного захисту, а також порушення її права на повагу до її сімейного життя у зв’язку з цим.

Заявниця вирішила розлучитися, у зв’язку з чим переїхала до батьків; чоловік Заявниці – І. – не дозволив їй забрати дітей з собою. У подальшому він подав позов про розірвання шлюбу і визначення місця проживання дітей; Заявниця подала зустрічний позов. Районний суд розірвав шлюб і вирішив, що діти мали проживати з І; під час провадження було проведено судово-медичну експертизу Заявниці. Вказане рішення було залишене без змін судом апеляційної інстанції, проте касаційний суд відправив справу на новий розгляд з огляду на суперечливість доказів у справі.

Під час нового провадження в суді першої інстанції було проведено декілька судово-медичних експертиз Заявниці; ухвалюючи рішення суд потворно вирішив, що діти повинні проживати з І. Суди апеляційної і касаційної інстанції залишили вказане рішення без змін.

ЄСПЛ наголосив, що розумність строків тривалості провадженні згідно пункту 1 статті 6 Конвенції має враховувати обставини конкретної справи та відповідати таким критеріям, як: складність справи, поведінка заявника та органів влади, важливість предмету спору для заявника. ЄСПЛ констатував, що тривалість провадження у справі перевищувала п’ять років і сім місяців, проте така значна тривалість провадження не була наслідком дій Заявниці.

ЄСПЛ підкреслив, що вирішення питання про встановлення опіки над дітьми має вирішуватися без зволікання, в тому числі якщо зі спливом часу можуть виникнуть негативні наслідки для стосунків батьків та дітей. ЄСПЛ вирішив, що національні органи влади не врахували важливість предмета спору для Заявниці (визначення місця проживання її малолітніх дітей), таким чином не діяли з належною ретельністю, необхідною для такої категорії справ. З огляду на вказане, ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку надмірною тривалістю провадження, яка не відповідала вимозі «розумного строку», а також порушення статті 13 Конвенції у зв’язку відсутністю ефективного засобу юридичного захисту щодо зазначеної скарги.

Скаргу Заявниці на порушення статті 8 Конвенції окремо розглянуто не було.

Аналізуйте судовий акт: «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96

«Нідербьостер проти Німеччини» (Niederböster v. Germany), заява № 39547/98

«Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03

«Адам проти Німеччини» (Adam v. Germany)

«Лаїно проти Італії» [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЗАБАРА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF ZABARA v. UKRAINE)

(Заява № 26007/17)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

07 листопада 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Забара проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 26007/17), яку 29 березня 2017 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Мирослава Забара
(далі – заявниця).

2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.

3. 22 травня 2018 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1988 році та проживає у м. Козельне Сумської області.

5. 13 вересня 2008 року заявниця одружилася з І. Пара проживала у будинку І. у с. Мурафа Харківської області.

6. У 2009 і 2010 роках заявниця народила двох дочок.

7. Стосунки між заявницею та І. погіршилися, й у 2012 році вони вирішили розлучитися. У липні 2012 року заявниця переїхала до своїх батьків до іншого села. І. перешкодив заявниці забрати дітей із собою.

8. У жовтні 2012 року І. ініціював судове провадження про розірвання шлюбу, вимагаючи, щоб суд визначив, що діти мають проживати з ним. Заявниця подала зустрічний позов, стверджуючи, що діти мали проживати з нею.

9. 19 лютого 2013 року Краснокутський районний суд Харківської області (далі – суд першої інстанції) задовольнив клопотання І. та призначив судово-психіатричну експертизу заявниці. Експерти склали свій висновок 01 квітня 2013 року.

10. 23 травня 2013 року суд першої інстанції розірвав шлюб і вирішив, що діти мають проживати з І. 17 вересня 2013 року за апеляційною скаргою заявниці Апеляційний суд Харківської області залишив це рішення без змін. 15 січня 2014 року за касаційною скаргою заявниці Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ці рішення в частині щодо визначення місця проживання дітей та направив справу до суду першої інстанції для нового розгляду цього питання з огляду на наявність у матеріалах справи суперечливих доказів.

11. 24 березня 2014 року за клопотанням заявниці суд першої інстанції призначив її другу судово-психіатричну експертизу. Експерти склали свій висновок 26 листопада 2014 року.

12. 29 березня 2016 року за клопотанням І. суд першої інстанції призначив ще одну судово-психіатричну експертизу заявниці. Експерти склали свій висновок 23 грудня 2016 року.

13. 31 січня 2017 року суд першої інстанції ухвалив рішення, що діти мали проживати з І. Заявниця подала апеляційну скаргу. 22 червня 2017 року Апеляційний суд Харківської області залишив це рішення без змін. Заявниця подала касаційну скаргу. 19 червня 2018 року Верховний Суд залишив касаційну скаргу заявниці без задоволення, а рішення судів нижчих інстанції без змін.

ПРАВО

I. стверджувані порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 13 Конвенції

14. Заявниця скаржилася, що тривалість провадження не відповідала вимозі «розумного строку» та на відсутність в її розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Вона послалася на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 13 Конвенції, які передбачають:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»

Стаття 13 Конвенції

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

15. Уряд заперечив проти цього аргументу.

16. Період, який має розглядатись, почався у жовтні 2012 року та закінчився у червні 2018 року. Отже, він тривав більше п’яти років і семи місяців у трьох інстанціях.

A. Прийнятність

17. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

18. Суд повторює, що розумність тривалості провадження відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів державної влади, а також важливість предмету спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43,
ЄСПЛ 2000-VII). Крім того, Суд повторює, що справи щодо опіки над дітьми повинні розглядатися без зволікання (див. рішення у справах «Лаїно проти Італії» [ВП] (Laino v. Italy) [GC], заява № 33158/96,
пункт 22, ЄСПЛ 1999‑I та «Нідербьостер проти Німеччини» (Niederböster v. Germany), заява № 39547/98, пункт 39, ЄСПЛ 2003‑IV), особливо, коли з плином часу можуть виникнути невідворотні наслідки для стосунків між батьками та дітьми (див. рішення у справі «Тсікакіс проти Німеччини» (Tsikakis v. Germany), заява № 1521/06, пункти 64 і 68, від 10 лютого 2011 року).

19. У цій справі Суд не вважає, що складність провадження могла пояснити його тривалість, яка перевищила п’ять років і сім місяців. Він також зазначає, що заявниця не вжила жодних кроків, які могли б суттєво вплинути на затримку у провадженні.

20. Щодо поведінки органів державної влади, які розглядали справу, Суд вважає, що з огляду на важливість предмету спору для заявниці (її право визначити місце проживання її малолітніх дітей) національні органи влади не діяли з особливою ретельністю, як вимагалося статтею 6 Конвенції у таких справах.

21. Розглянувши всі надані йому матеріали та з огляду на свою практику з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

22. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

23. Крім того, Суд встановлює, що у розпорядженні заявниці не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Ващенко проти України» (Vashchenko v. Ukraine), заява № 26864/03, пункт 59, від 26 червня 2008 року).

24. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції.

II. стверджуване порушення статті 8 конвенції

25. Заявниця скаржилася на порушення її права на повагу до її сімейного життя внаслідок тривалості оскаржуваного провадження. Вона послалася на статтю 8 Конвенції.

26. Уряд заперечив проти цього аргументу.

27. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана із розглянутою скаргою, а тому так само має бути визнана прийнятною.

28. З огляду на висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції
(див. пункт 22) Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушено статтю 8 Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Лаїно проти Італії» (Laino v. Italy), пункти 24 і 25, ЄСПЛ 1999-І та рішення у справі «Адам проти Німеччини» (Adam v. Germany), заява № 44036/02, пункти 79 і 80, від 04 грудня
2008 року).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

30. Заявниця вимагала 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

31. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

32. Суд вважає, що заявниця мала зазнати моральної шкоди у зв’язку з надмірною тривалістю провадження на національному рівні. З огляду на особливу важливість предмету спору для заявниці Суд, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, присуджує їй
7 500 євро за цим пунктом.

B. Судові та інші витрати

33. Заявниця також вимагала 3 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Ця вимога складалася з витрат на надану паном Олегом Левицьким і
паном Віталієм Хекало правову допомогу.

34. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

35. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за розумне присудити кожному з представників суму у розмірі 500 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. На прохання заявниці присуджені за цим пунктом кошти мають бути сплачені безпосередньо на банківські рахунки пана Олега Левицького та пана Віталія Хекала (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).

C. Пеня

36. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції;

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за
статтею 8 Конвенції;

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Олега Левицького;

(iii) 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Віталія Хекало;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря

Сіофра О’Лірі

(Síofra O’Leary)
Голова


Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/12/11/20191211100803-31.docx

1863
Переглядів
0
Коментарів
Оставьте Ваш комментарий:

Пожалуйста, авторизуйтесь или зарегистрируйтесь для добавления комментария.


Популярні судові рішення
ЕСПЧ
0