Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 761/170/23

провадження № 61-2060св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Київський науково-дослідний експертно-криміналістичний центр Міністерства внутрішніх справ України,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2023 року у складі судді Мальцева Д. О. та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Мережко М. В., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України (далі - КНДЕКЦ МВС України), третя особа: ОСОБА_2 , у якому просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ КНДЕКЦ МВС України від 30 листопада 2022 року № 236 о/с про її звільнення;

- визнати протиправним та скасувати наказ КНДЕКЦ МВС України від 14 вересня 2022 року № 188 о/с в частині визначення про її перебування у відпустці без збереження заробітної плати з 24 серпня 2022 року до 21 листопада 2022 року;

- поновити її на посаді судового експерта відділу економічних досліджень лабораторії товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності КНДЕКЦ МВС України або, при скороченні штатної одиниці, на рівнозначній посаді з 30 листопада 2022 року;

- стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 30 листопада 2022 року до 15 лютого 2023 року включно у сумі 80 027,35 грн та середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 16 лютого 2023 року до дня поновлення на роботі.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що працювала на посаді судового експерта відділу економічних досліджень лабораторії товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності КНДЕКЦ МВС України з 2005 року. Наказом відповідача від 30 листопада 2022 року № 236 о/с її звільнили з займаної посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з відсутністю на робочому місці понад три години 22, 23, 24, 25, 28, 29, 30 листопада 2022 року.

Зазначала, що 24 лютого 2022 року у телефонному режимі керівник підрозділу повідомив її про те, що вони не працюють. У зв`язку з військовою агресією рф проти України, початком бойових дій, запровадженням воєнного стану 01 березня 2022 року вона разом із дітьми виїхала за межі території України.

На прохання керівників підрозділу щодо працівників, які були відсутні на робочому місці, засобами електронного зв`язку вона подала заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати на строк дії воєнного стану. Жодних повідомлень від керівництва КНДЕКЦ МВС України щодо відсутності її на робочому місці з 24 лютого 2022 року вона не отримувала, з наказом про відпустку ознайомлена не була.

24 травня 2022 року та 22 серпня 2022 року вона подала подібні заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів протягом дії на території України воєнного стану.

Повернутись на робоче місце у зв`язку з воєнним станом вона не могла, зважаючи на реальну загрозу її життю та її дітей, відтак, була відсутня на робочому місці з поважних причин, а тому така відсутність ознак прогулу не містить.

Вважає своє звільнення незаконним і таким, що проведене з порушенням чинного законодавства. Пояснень з приводу відсутності на робочому місці роботодавець не вимагав.

Щодо наявності наказу від 25 травня 2022 року, який їй надано відпустку за згодою сторін із 25 травня 2022 року до завершення або скасування на території України воєнного стану, їй відомо не було.

Вважає, що наказ про її звільнення з роботи є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки правовідносини між нею та роботодавцем щодо надання їй відпустки одного і того ж виду вже врегульовані чинним наказом від 25 травня 2022 року.

Окрім зазначеного, відповідно до статті 235 КЗпП України просила стягнути на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 30 листопада 2022 року до 15 лютого 2023 року включно у сумі 80 027,35 грн та середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 16 лютого 2023 року до дня поновлення на роботі, виходячи з середньоденної заробітної плати 1 509,95 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач при звільненні позивачки не допустив порушень визначеної законодавством процедури звільнення працівника за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, які б могли стати підставою для поновлення її на роботі.

Короткий зміст постанови апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2023 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач мав підстави для розірвання трудових відносин з позивачкою за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, вважав рішення місцевого суду таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

11 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення, прийняти нове судове рішення про задоволення позову..

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року в справі № 489/1609/17, від 08 грудня 2022 року в справі № 686/14032/20, від 06 березня 2018 року в справі № 235/2284/17, від 26 червня 2019 року в справі № 572/2944/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 та постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року в справі № 6-2801цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, а саме суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга аргументована тим, що суди неповно дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків при вирішенні спору.

Зазначає, що у разі її обізнаності про наявність наказу від 25 травня 2022 року, яким відпустку без збереження заробітної плати надано їй до кінця воєнного стану, вона б не подавала нової заяви про відпустку терміном на 90 днів. Належної правової оцінки вказаним обставинам суди не надали і не зазначили, яким доказом обґрунтовується висновок про належне її інформування щодо цього наказу.

Суди не врахували та не дослідили письмові докази поважності причин неприбуття на робоче місце. Наказ відповідача від 25 травня 2022 року № 92 о/с є діючим, ніким не скасований, у судовому порядку не оспорений, обставини його чинності підтверджують поважність причин її невиходу на робоче місце 22 - 25 листопада 2022 року, 28 - 30 листопада 2022 року. Доказів скасування наказу від 25 травня 2022 року матеріали справи не містять, як не містять і доказів поінформування її про можливе його скасування. Враховуючи, що такий наказ є чинним, висновки судів про неповажність причин невиходу позивача на робоче місце у вказані дні не ґрунтуються на відповідних доказах у справі.

Інші доводи учасників справи

Київський науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України подав відзив, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Витребувано з Шевченківського районного суду міста Києва цивільну справу № 761/170/23 за позовом ОСОБА_1 до Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах із Київським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України та працювала на посаді судового експерта відділу економічних досліджень лабораторії товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності.

Відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року, який діє до теперішнього часу.

У зв`язку з цим наказом КНДЕКЦ МВС України від 01 березня 2022 року № 25 о/м оголошено простій працівникам центру з 01 березня 2022 року до 31 березня 2022 року з оплатою, врегульованою статтею 113 КЗпП України, про що їх було поінформовано наявними у відповідача засобами зв`язку.

28 березня 2022 року ОСОБА_1 надіслала КНДЕКЦ МВС України заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін, на підставі якої наказом КНДЕКЦ МВС України від 01 квітня 2022 року № 40 о/с ОСОБА_1 таку відпустку надано з 01 квітня 2022 року до 24 квітня 2022 року, а в подальшому наказом від 25 квітня 2022 року № 57 о/с - з 25 квітня 2022 року до 24 травня 2022 року. Про вказаний наказ позивача було проінформовано, ця обставина позивачкою не спростована.

24 травня 2022 року позивачка надіслала відповідачу заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін, на підставі якої наказом від 25 травня 2022 року № 92 о/с таку відпустку надано з 25 травня 2022 року до завершення або скасування на території України воєнного стану. Зазначену обставину позивачка не спростувала.

Окрім того, ОСОБА_1 повідомила роботодавця про намір не виходити на роботу до закінчення воєнного стану.

22 серпня 2022 року позивачка направила відповідачу заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю 90 днів протягом дії воєнного стану на підставі пункту 4 статті 12 Закону України від 15 березня 2022 року «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Наказом від 14 вересня 2022 року № 188 о/с ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати з 24 серпня 2022 року до 21 листопада 2022.року.

У подальшому, листом від 25 жовтня 2022 року КНДЕКЦ МВС України повідомив ОСОБА_1 про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов`язків судового експерта відділу економічних досліджень лабораторії товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності з 22 листопада 2022 року.

22 листопада 2022 року ОСОБА_1 не приступила до виконання своїх посадових обов`язків, на робочому місці не з`явилась, про що свідчать відповідні акти, складені уповноваженими особами відповідача. Доказів того, що позивачка повідомила роботодавця про причини своєї неявки, матеріали справи не містять.

Окрім того, позивачка була відсутня на робочому місці також 22-25, 28-30 листопада 2022 року, про що свідчать складені уповноваженими особами КНДЕКЦ МВС України відповідні акти та табелі виходу працівників на роботу.

Наказом КНДЕКЦ МВС України від 30 листопада 2022 року № 236 о/с ОСОБА_1 звільнена з займаної посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку з відсутністю на робочому місці понад три години 22- 25, 28- 30 листопада 2022 року.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій є посилання заявника неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року в справі № 489/1609/17, від 08 грудня 2022 року в справі № 686/14032/20, від 06 березня 2018 року в справі № 235/2284/17, від 26 червня 2019 року в справі № 572/2944/16-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц, від 08 лютого 2022 року в справі № 755/12623/19 та постанові Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року в справі № 6-2801цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); порушення судами норм процесуального права, а саме суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Відповідно до статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції діє в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини першої статті 147 КЗпП України). Крім встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи є з`ясування поважності причини його відсутності.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17 (провадження № 61-72св17) вказано, що «прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).

У постановах Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 (провадження № 61-37729св18), від 11 квітня 2024 року у справі № 127/29246/22 (провадження № 61-13250св23) зазначено, що: «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника. Отже, визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі».

У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19 (провадження № 61-14592св21) зроблено висновок, що: «прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Отже, визначальним для вирішення питання законності звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.».

Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Частинами першою та другою статті 1 Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43 44 Конституції України.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», яка діяла в редакції до 19 липня 2022, у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

19 липня 2022 статтю 12 Закону було викладено у новій редакції, частинами 2-4 якої передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.

У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2020 року № 1109 «Деякі питання об`єктів критичної інфраструктури» затверджено «Порядок віднесення об`єктів до критичної інфраструктури» від 09 жовтня 2020 року, зі змінами від 16 грудня 2022 року № 1384, за яким КНДЕКЦ МВС України є державною спеціалізованою установою судової експертизи, яка є територіальним підрозділом Експертної служби МВС та належить до сфери управління МВС України, яке віднесене до критичної інфраструктури.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що за період із березня 2022 року до листопада 2022 року відповідач, згідно з заявами позивачки, надавав останній відпустки без збереження заробітної плати, у тому числі і відпустку тривалістю 90 календарних днів, передбачену частиною четвертою статті 12 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Листом від 25 жовтня 2022 року КНДЕКЦ МВС України повідомив ОСОБА_1 про необхідність приступити до виконання своїх посадових обов`язків судового експерта відділу економічних досліджень лабораторії товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності з 22 листопада 2022 року.

Окрім того, листом від 25 листопада 2022 року, у відповідь на заяви позивачки від 22 листопада 2022 року, КНДЕКЦ МВС України повідомив ОСОБА_1 про неможливість надання їй відпустки, передбаченої частиною третьою статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», у зв`язку з повним її використанням, а також відмовив у наданні відпустки на підставі статті 26 Закону України «Про відпустки» та, враховуючи збільшення навантаження на судових експертів відділу, можливість роботодавця забезпечити працівника відповідними умовами праці, запропонував скористатись правом, передбаченим статтею 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», щодо призупинення дії трудового договору.

З огляду на відсутність будь-якої інформації щодо прийнятого рішення працівником ОСОБА_1 , безуспішні намагання відповідача, на виконання вимог статті 149 КЗпП України, зв`язатись із позивачкою для відібрання пояснень щодо відсутності її на робочому у період із 22 листопада 2022 року до 30 листопада 2022 року, уповноважені особи КНДЕКЦ МВС України склали відповідні акти.

Встановивши, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт відсутності позивачки на роботі 22-25, 28-30 листопада 2022 року, поважність причин відсутності на робочому місці вона не довела, тобто, здійснила прогули в розумінні пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України,суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову про поновлення його на роботі зі стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Висновки судів попередніх інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами тієї обставини, що позивачка не знала про наказ від 25 травня 2022 року про надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін, починаючи з 25 травня 2022 року і до закінчення військового стану, колегія суддів відхиляє, оскільки вони не впливають на правильність висновків суду. Останній наказ відповідача про надання позивачці відпустки до 21 листопада 2022 року був виданий відповідачем відповідно до її заяви, позивачка знала, що з 22 листопада 2022 року вона повинна стати до роботи.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 38 постанови від 21 червня 2023 року у справі № 916/3027/21, провадження № 12-8гс23, дійшла висновку: про те, що «суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах».

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених Верховним Судом в постановах, що зазначені заявником в касаційній скарзі, оскільки висновки у цих справах та у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким суди надали належну оцінка, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі доводи, які не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 06 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: М. Є. Червинська

Є. В. Коротенко

В. М. Коротун