Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.10.2025 року у справі №161/19647/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 161/19647/23

провадження № 61-4114св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року, ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року у складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому, з урахуванням збільшених позовних вимог, просив суд:

1) визнати спільною сумісною власністю подружжя таке майно:

- житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями;

- квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м;

- машиномісце АДРЕСА_3 , загальною площею 22 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , загальною площею 73,3 кв. м;

- автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску;

2) у порядку поділу майна визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м;

3) у порядку поділу майна визнати за ним право власності на машиномісце № НОМЕР_1 на АДРЕСА_6 , загальною площею 22 кв. м;

4) у порядку поділу майна визнати за ним право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м;

5) у порядку поділу майна визнати за ним право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_5 загальною площею 73,3 кв. м.

6) у порядку поділу визнати за ОСОБА_3 право власності на таке майно:

- автомобіль «Renault Kangoo»;

- житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями; та стягнути з ОСОБА_3 на його користь на відшкодування різниці вартості частки у спільному сумісному майні у сумі 72 930,50 грн.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що20 липня 1991 року між ним та відповідачкою зареєстрований шлюб. Назарі шлюбні відносини між ними припинені та на розгляді у Луцькому міськрайонному суді Волинської області перебуває справа про розірвання шлюбу між ними.

Вказував, що під час шлюбу вони набули у власність таке нерухоме майно: житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями; квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м; машиномісце АДРЕСА_3 , загальною площею 22 кв. м; нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м; нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , загальною площею 73,3 кв. м; та автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Вказував на те, що житловий будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці площею 0,25 га, кадастровий номер 0722883200:01:001:0002, яка набута у власність ОСОБА_4 згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку та рішенням Лаврівської сільської ради від 11 квітня 2003 року про приватизацію земельної ділянки.

З метою збереження цілісності майна та недопущення повторних звернень до судів із позовами про реальний поділ в натурі та дотримання балансу між вартістю і сумою компенсації одному із подружжя, просив суд провести поділ майна подружжя за запропонованим ним варіантом.

У 2023 році ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому, з урахуванням зміненого предмета позову, просила суд:

- виділити їй у власність таке майно:

- виділити у рахунок 1/2 ідеальної частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 , відповідно до висновку експерта, зокрема приміщення: сходова клітка 1 площею 9,1 кв. м, підвал ІІ площею 2,5 кв. м, підвал V площею 15,2 кв. м, котельню VI площею 7,4 кв. м, коридор VII площею 7,0 кв. м. (всього по підвалу загальною площею 41,2 кв. м), коридор 1-1 площею 2,3 кв. м, кімнату 1-2 площею 17,8 кв. м, кімнату 1-3 площею 25,0 кв. м, кухню 1-4 площею 15,1 кв. м, вбиральню 1-5 площею 1,5 кв. м, ванну 1-6 площею 3,0 кв. м, коридор 1-7 площею 19,9 кв. м (всього по першому поверсі загальною площею 84,6 кв. м). Всього приміщень загальною площею 125,8 кв. м, житловою площею 42,8 кв. м;

- виділити у рахунок 1/2 частину літньої кухні-гаражу-сараю, за варіантом поділу, визначеному судовим експертом, як співвласнику 1 (синій колір), вартістю 2 103 452,00 грн;

-1/2 частку у власності на квартиру АДРЕСА_2 , вартістю 1 289 761,50 грн;

- нежитлове приміщення № 7 на АДРЕСА_7 , площею 72,2 кв. м, за попередньою вартістю 777 024,00 грн;

- автомобіль «Renault Kangoo», вартістю 219 214,00 грн;

Виділити у власність ОСОБА_1 таке майно:

- 1/2 ідеальної частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який розташований на АДРЕСА_1 , а саме такі приміщення: підвал III площею 24,7 кв. м, підвал IV площею 19,4 кв. м (всього по підвалу 44,1 кв. м), коридор 1-8 площею 26,0 кв. м, кімнату 1-9 площею 19,1 кв. м, кімнату 1-10 площею 25,3 кв. м, кімнату 1-11 площею 15,4 кв. м, ванну 1-12 площею 3,1 кв. м, вбиральню 1-13 площею 1,4 кв. м (всього по другому поверсі 90,3 кв. м). Всього приміщень загальною площею 134,4 кв. м, житловою площею 59,8 кв. м;

- 1/2 частини літньої кухні-гаражу-сараю, тобто за варіантом поділу, визначеного експертом як співвласнику 2 (зелений колір), поклавши на останнього обов`язок влаштувати власний вхід, виконавши дії, які передбачено експертом, вартістю 2 187 452.00 грн;

- 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , вартістю 1 289 761,50 грн;

- машиномісце № НОМЕР_3 у будинку АДРЕСА_8 , загальною площею 22 кв. м, ринковою вартістю 294 280,00 грн;

-приміщення магазину № 8 на АДРЕСА_7 за попередньо визначеною ринковою вартістю 713 224,00 грн, а також стягнути із ОСОБА_1 на її користь компенсацію різниці у вартості частини майна у сумі 47 736,00 грн.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що спірний житловий будинок технічно можливо розділити, виділивши сторонам відокремлені частини будинку із влаштуванням двох входів. Вказувала на те, що для збереження балансу інтересів співвласників на володіння майном, слід провести реальний поділ житлового будинку.

Зазначала, що сторони не можуть досягти згоди щодо порядку поділу спірної квартири. Технічна можливість реального поділу квартири відсутня. Вважала за необхідне провести її поділ шляхом визнання за кожним із подружжя права на 1/2 частини квартири.

Заперечувала проти визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення № 7, право власності на яке зареєстровано за нею та не заперечувала проти визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлове приміщення № 8, право власності на яке зареєстровано за останнім.

Також не заперечувала проти визнання за ОСОБА_1 права власності на машиномісце.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 :

- житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями;

- квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м;

- машиномісце АДРЕСА_3 , загальною площею 22 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , загальною площею 73,3 кв. м;

- автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

У порядку поділу спільної сумісної власності, визнано за ОСОБА_1 право власності на :

- квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м;

- машиномісце АДРЕСА_3 , загальною площею 22 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м;

- нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , загальною площею 73,3 кв. м.

У порядку поділу спільної сумісної власності, визнано за ОСОБА_2 право власності на:

- житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями;

- автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за його частку у спільному майні в розмірі 72 930,50 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що склад та обсяг майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними, дозволяє суду здійснити його реальний поділ шляхом передачі кожному з подружжя окремих об`єктів нерухомого майна.

Суд першої інстанції дійшов висновку про реальний поділ майна між подружжям у спосіб виділення кожному в натурі окремих видів (об`єктів) майна, який передбачає остаточне вирішення спору між сторонами, найменший розмір компенсації за різницю між вартістю ідеальної частки в майні, відсутність необхідності в додаткових витратах та зусиллях для організації добудов, переобладнань та влаштувань входів у разі поділу в натурі житлового будинку. Суд першої інстанції зазначив, що варіант поділу майна за зустрічним позовом потягне за собою необхідність подальших звернень із новими позовами, а також постійні конфлікти між бувшим подружжям, яке перебуває у неприязних стосунках.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 8 052,00 грн та за надання професійної правничої допомоги у розмірі 12 000,00 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 поніс витрати на професійну правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 12 000,00 грн, які підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Дзивульської Л. В. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя відмовлено.

Відмовляючи представнику ОСОБА_2 у задоволенні заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено, а тому відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу на користь ОСОБА_2 .

Постановою Волинського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткове рішення цього ж суду від 20 грудня 2024 року та ухвалу суду від 20 грудня 2024 року в цій справі залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно застосував реальний поділ майна між подружжям у спосіб виділення кожному в натурі окремих видів (об`єктів) майна, який найбільше відповідає встановленому фактичному користуванню та управлінню майном, який склався між сторонами.

Також апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесених судових витрат та відмову в ухваленні додаткового рішення за заявою представника позивача за зустрічним позовом.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березня 2025 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її зустрічні позовні вимоги та відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що об`єкти права власності, які є спільною сумісною власністю сторін, мають різне цільові призначення. Два об`єкти житлового призначення (будинок та квартира), які розташовуються в різних населених пунктах та значно різняться вартістю, та два об`єкти нежитлового призначення (нежитлові приміщення комерційного призначення, є аналогічними, розташовуються в будинку за однією адресою, мають аналогічні технічні характеристики та є майже однаковими за ціною), паркомісце та об`єкт рухомого майна - автомобіль.

Вказувала на те, що вона ( ОСОБА_2 ) мала та має правомірне очікування отримати у власність належну їй частку у кожному із перелічених об`єктів та отримати у власність частину майна, яка включає житлові приміщення та нежитлові приміщення.

Розподіляючи майно між подружжям, суди не врахували її доводи про поділ житлового будинку в натурі шляхом виділу кожному із співвласників належної частки у натурі, не врахували можливості його реального поділу відповідно до висновку експерта.

Також суди залишили поза увагою її доводи про те, що вона є підприємцем та здійснює господарську діяльності із роздрібної торгівлі і нежитлове приміщення № 7 на АДРЕСА_7 їй необхідне для власної господарської діяльності.

Виділяючи ОСОБА_1 чотири об`єкти нерухомого майна (житлову квартиру, два об`єкти комерційної нерухомості та паркомісце), суди неправомірно позбавили її права власності на вказане майно. При цьому судом було застосовано лише один критерій - вартість спірного майна.

Крім того, такий поділ призвів до стягнення з неї на користь ОСОБА_1 компенсації за відступ від рівності часток, хоча за запропонованим у зустрічній позовній заяві варіантом поділу майна, вартість компенсації була меншою, а поділ передбачав передачу кожній стороні у власність майно, яке було різним за призначенням та відповідало вартісному та кількісному значенню. Ринкова вартість цілого спірного будинку становить майже половину вартості усього майна, яке підлягало поділу, а тому такий поділ не може вважатись законним та справедливим.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18 (провадження № 61-1539св19), від 09 червня 2021 року у справі № 537/5528/16 (провадження № 61-11253св20), від 02 серпня 2023 року у справі № 2-7539/08 (провадження № 61-12934св22) та у постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-3037цс15 та інші.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Самолюк В. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 квітня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.Зупинено дію/виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року та постанови Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року до закінчення перегляду справи у касаційному порядку.

У квітні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 липня 1991 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрований шлюб, який розірвано рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2023 року.

Сторони під час шлюбу набули у власність таке майно:

- житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м із господарськими будівлями, на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 19 листопада 1998 року;

- квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 21 квітня 2008 року;

- машиномісце № НОМЕР_1 на АДРЕСА_6 , загальною площею 22 кв. м, згідно зі свідоцтвом про право власності від 10 липня 2012 року;

- нежитлове приміщення № 7, загальною площею 72,2 кв. м, та нежитлове приміщення № 8 , загальною площею 73,3 кв. м, на АДРЕСА_7 , що підтверджується витягами з Державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності;

- автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України в разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

У статтях 60 70 СК України, статті 368 ЦК України передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. Під час поділу майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19 (провадження № 61-14809сво21)).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі: договору подружжя; рішення суду при наявності спору між подружжям.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України).Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (див. пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України).

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частина друга статті 71 СК України).

У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім`єю (пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 757/64512/16-ц (провадження № 61-12274св21) зазначено: «Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).

Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них надалі вчиняти узгоджені дії для вичерпання конфлікту.

Спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20))».

У пункті 50 цієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, що згода відповідача на виплату грошової компенсації позивачеві, право власності якого на частку у праві спільної сумісної власності припиняється, не є обов`язковою. За змістом частини четвертої статті 71 СК України згоду на отримання такої компенсації замість частки у праві спільної сумісної власності на майно при його поділі має надати той із подружжя, на чию користь таку компенсацію присуджує суд. Цей припис узгоджується з приписом частини другої статті 364 ЦК України, за змістом якого саме той співвласник, який бажає виділу, має надати згоду на одержання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки у неподільній речі.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Установивши, що сторони у справі під час перебування у шлюбі та за спільні кошти набули у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями, квартиру АДРЕСА_2 , машиномісце АДРЕСА_3 , нежитлові приміщення № 7 та № 8 на АДРЕСА_7 та автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними в натурі відповідно до рівності часток кожного із подружжя.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, врахувавши встановлений порядок користування спірним майном, правильно вважав, що у порядку поділу спільного майна подружжя доцільно виділити у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 70,1 кв. м; машиномісце № НОМЕР_1 на АДРЕСА_6 , загальною площею 22 кв. м; нежитлове приміщення АДРЕСА_4 , загальною площею 72,2 кв. м; нежитлове приміщення АДРЕСА_5 , загальною площею 73,3 кв. м, а у власність ОСОБА_2 - житловий будинок АДРЕСА_1 , площею 260,2 кв. м, із господарськими будівлями, та автомобіль «Renault Kangoo», 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Визначений судом спосіб поділу майна відповідає презумпції рівності часток кожного з подружжя, оскільки у результаті його поділу кожен із колишнього подружжя одержує у натурі таку кількість об`єктів нерухомого майна, вартість яких є максимально наближеною до розміру ідеальної частки у спільному майні. При цьому, оскільки частка ОСОБА_2 є більшою від ідеальної долі на 72 930,50 грн , тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, одночасно з проведеним поділом правильно стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 зазначену суму грошової компенсації за відхилення від рівності часток подружжя.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанції помилково не врахували запропонований у зустрічній позовній заяві варіант поділу майна, за яким вартість компенсації є меншою, а поділ передбачає передачу кожній стороні у власність майно, яке є різним за призначенням та відповідає вартісному та кількісному значенню, колегія суддів відхиляє, оскільки поділ спірного майна, за яким одному і другому з подружжя виділяються окремі об`єкти майна з певною компенсацією, є найбільш прийнятним у цьому випадку, так як вирішує спір по суті і забезпечує кожному з подружжя можливість володіння і користування окремим, а не спільним майном.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаних справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку,

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції та ухвали суду першої інстанції про відмову в ухваленні додаткового рішення

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 3 частини першої статті 133 ЦПК України).

У частині другій статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

У постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

У додатковій постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.

Звертаючись до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового рішення, представник ОСОБА_1 - адвокат Самолюк В. В. посилалася на те, що під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 поніс витрати на правову допомогу у розмірі 12 000,00 грн.

ОСОБА_2 заяву про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу не подавала.

Враховуючи, що ОСОБА_1 підтвердив належними і допустимими доказами факт понесення ним витрат на правничу допомогу у суді першої інстанції у розмірі 12 000,00 грн, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу, понесених у суді першої інстанції, у розмірі 12 000,00 грн.

Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні заяви представникаОСОБА_2 - адвоката Дзивульської Л. В. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 , оскільки суд відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , відповідно, відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у справі за зустрічним позовом ОСОБА_2 .

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Щодо поновлення виконання судових рішень

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дію/виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року та постанови Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року зупинено до закінчення касаційного перегляду справи ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2025 року, то вони підлягають поновленню з огляду на закінчення розгляду цієї справи касаційним судом.

Керуючись статтями 400 401 409 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року, ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року залишити без змін.

Поновити дію/виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 листопада 2024 року, додаткового рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2024 року та постанови Волинського апеляційного суду від 18 березня 2025 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник