Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.09.2025 року у справі №945/1094/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 945/1094/23

провадження № 61-13367св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - керівник Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області;

відповідачі: ОСОБА_1 , Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРАТ Миколаїівське»,

треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРАТ Миколаївське» рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року у складі судді Орленко Л. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2023 року керівник Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРАТ Миколаївське» (далі - ТОВ «ПРАТ Миколаївське»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області), ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки.

Позовну заяву обґрунтував тим, що наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 02 жовтня 2019 року № 7301/0/14-19-СГ ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4821780600:02:000:0664, розташовану в межах території Степівської (раніше - Катеринівської) сільської ради Миколаївського (раніше - Веселинівського) району Миколаївської області. На підставі вказаного наказу державним реєстратором Веселинівської районної державної адміністрації Якименко О. А. 12 листопада 2019 року за № 34164942 зареєстровано право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Працівниками Вознесенської окружної прокуратури встановлено, що ОСОБА_2 вже використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Житомирській області від 11 вересня 2017 року № 6-5802/14-17-СГ отримав у приватну власність земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 1820383200:02:000:0181, в межах території Андрушівського району, за межами населених пунктів Городківської сільської ради Житомирської області, право власності на яку зареєстровано 29 вересня 2017 року за № 22692045.

Таким чином, ОСОБА_2 повторно звернувся до органу виконавчої влади за отриманням безоплатно з земель державної чи комунальної власності земельної ділянки одного і того ж виду призначення, при цьому вже скориставшись раніше таким правом, а ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області, не перевіривши використання ОСОБА_2 раніше цього права, безпідставно передало у власність останнього земельну ділянку для особистого селянського господарства площею 2,0 га, що є порушенням вимог частини четвертої статті 116, частини першої статті 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Також, прокурор зазначив, що після отримання спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 продав її ОСОБА_1 , а той свою чергу передав вказану земельну ділянку в оренду ТОВ «ПРАТ Миколаївське».

Крім того, прокурор наголошував, що ефективним способом захисту порушених інтересів держави у даному випадку є витребування спірної земельної ділянки у її теперішнього власника ОСОБА_1 та фактичного володільця (орендаря) - ТОВ «ПРАТ Миколаївське», з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Зазначав, що витребування спірної ділянки лише від її нинішнього власника - ОСОБА_1 не призведе до поновлення прав держави, оскільки перехід права власності за рішенням суду автоматично не припиняє договору оренді; та, тим більше, не зобов`язує орендаря повернути об`єкт оренди його законному власнику.

З огляду на викладене, керівник Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, просив суд витребувати у ОСОБА_1 та у ТОВ «ПРАТ Миколаївське» на користь держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4821780600:02:000:0664, розташовану в межах території Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року позовні вимоги керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 та у ТОВ «ПРАТ Миколаївське» на користь держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4821780600:02:000:0664, розташовану в межах території Степівської (раніше - Катеринівської) сільської ради Миколаївського (раніше - Веселинівського) району Миколаївської області, право власності на яку було зареєстровано за ОСОБА_1 10 грудня 2019 року, про що вчинено запис про право власності 34800055, та яку в подальшому ОСОБА_1 передав в оренду ТОВ «ПРАТ Миколаївське», про що 02 червня 2021 року вчинено запис про інше речове право 42364963. Стягнуто з ОСОБА_1 та з ТОВ «ПРАТ Миколаївське» на користь Миколаївської обласної прокуратури судовий збір в розмірі 4 026,00 грн, по 2 013,00 грн з кожного відповідача.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, виходив із того, що оскільки відповідач ОСОБА_2 при зверненні до ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області із клопотаннями про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та його затвердження, не повідомив про те, що він вже скористався правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області при вирішення питання про передачу спірної земельної ділянки не забезпечило перевірку цього факту та дотримання вимог закону, що призвело до подвійного отримання ОСОБА_2 земельних ділянок та вибуття спірної земельної ділянки з володіння держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області поза її волею, то є підстави, визначені статтею 388 ЦК України, для витребування такої спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 як її кінцевого набувача.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки відповідач ОСОБА_1 за договором оренди землі від 29 вересня 2020 року передав спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «ПРАТ Миколаївське», то з метою захисту прав держави на таку земельну ділянку вона підлягає витребуванню і у цього орендаря.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «ПРАТ Миколаївське», залишено без задоволення, а рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції правильно, всебічно і повно встановив обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосував правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні цього спору. Доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції не спростовують та не впливають на його законність.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У жовтні 2024 року ТОВ «ПРАТ Миколаївське» через підсистему «Електронний суд» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову керівника Вознесенської окружної прокуратури Миколаївської області в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області відмовити.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та у постановах Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 905/2448/17, від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, від 13 лютого 2018 року у справі № 910/3496/17, від 04 лютого 2020 року у справі № 905/2448/17, від 14 квітня 2022 року у справі № 644/2204/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Також заявник посилається на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України в розрізі дослідження понять «незаконність» (порушення порядку) відсутності волі власника. Крім того, заявник вказує на неналежне дослідження судами доказів, зібраних у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не дослідили належним чином всі наявні у справі докази;

- не дали належну оцінку наказам ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області від 03 липня 2019 року № 4352/0/14-19СГ та від 02 жовтня 2019 року № 7301/0/14-19-СГ на предмет того, що власник спірної земельної ділянки дотримався відповідного порядку та беззаперечно погодив передачу такої ділянки у власність ОСОБА_2 , а отже висловив свою волю на таку передачу;

- не оцінили добросовісність поведінки відповідача ОСОБА_1 , як кінцевого набувача спірної земельної ділянки;

- проігнорували, що добросовісний набувач не може відповідати за порушення інших осіб, допущених в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном;

- не врахували, що механізм безоплатної приватизації існує не одне десятиліття, але держава чомусь так і не створила нормальний механізм контролю за так званою «подвійною» приватизацією, переклавши всі наслідки такої проблеми на кінцевих добросовісних набувачів, які, на відміну від держави, позбавлені можливістю ефективно перевірити та встановити такі відомості;

- здійснили втручання у справо на мирне володіння майном заявника без оцінки правомірності втручання, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція);

- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам заявника, тощо.

Також у касаційній скарзі ТОВ «ПРАТ Миколаївське» виклало клопотання про розгляд справи за участі її представника.

Однак зважаючи на те, що це судове рішення ухвалюється при попередньому розгляді справи і справа до судового розгляду не призначалася, то відсутні підстави для вирішення такого клопотання ТОВ «ПРАТ Миколаївське» про розгляд справи за участю його представника, згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзивів на касаційну скаргу ТОВ «ПРАТ Миколаївське» від інших учасників не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року касаційну скаргу ТОВ «ПРАТ Миколаївське» рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ «ПРАТ Миколаївське» з підстав визначених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Веселинівського районного суду Миколаївської області матеріали справи № 945/1094/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У жовтні 2024 року матеріали справи № 945/1094/23 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру у Житомирській області від 11 вересня 2017 року № 6-5802/14-17-СГ отримав у приватну власність земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 1820383200:02:000:0181, в межах території Андрушівського району, за межами населених пунктів Городківської сільської ради Житомирської області, право власності на яку зареєстровано 29 вересня 2017 року за № 226.

Тобто ОСОБА_2 використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки із земель державної власності або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в межах норм, передбачених статтею 121 ЗК України.

Незважаючи на це, 04 червня 2019 року ОСОБА_2 , через свого представника за довіреністю ОСОБА_3 , звернувся до ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про надання йому як учаснику АТО, дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки загальною площею 2,00 га для ведення особистого селянського господарства із земель державної власності в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області. При цьому, в заяві ОСОБА_2 зазначив, що право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ним не використовувалось.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 03 липня 2019 року № 4352/0/14-19-СГ ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність із земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої в межах Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області, орієнтовного розміру земельної ділянки 2,00 га пасовищ, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Наказом ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області від 02 жовтня 2019 року № 7301/0/14-19-СГ ОСОБА_2 надано у власність земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 4821780600:02:000:0664, розташовану в межах території Степівської (раніше -Катеринівської) сільської ради Миколаївського (раніше - Веселинівського) району Миколаївської області.

На підставі вказаного наказу державним реєстратором Веселинівської районної державної адміністрації Якименко О. А. 12 листопада 2019 року за № 34164942 зареєстровано право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку.

Надалі за договором купівлі-продажу від 10 грудня 2019 року № 5838 ОСОБА_2 продав належну йому вищевказану земельну ділянку ОСОБА_1 .

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Кіровоградської області Бабіч Л.Ю., про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчинено запис № 34800055 від цієї дати.

21 грудня 2019 відомості про набуття ОСОБА_1 прав власності внесено до реєстру прав власності на нерухоме майно.

29 вересня 2020 року між ОСОБА_1 та ТОВ «ПрАТ «Миколаївське» укладено договір оренди спірної земельної ділянки.

Речове право оренди зареєстровано державним реєстратором Веселинівської селищної ради Миколаївської області Волощук І. В. 02 червня 2021 року, запис про інше речове право № 42364963.

Правове обґрунтування

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

У пункті 6 статті 118 ЗК України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з пунктом «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 гектара.

Водночас право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати лише один раз.

За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється в тому числі шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до положень статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав.

Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 01 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 та № 911/3749/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки відповідач ОСОБА_2 при зверненні до ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області із клопотаннями про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та його затвердження, не повідомив про те, що він вже скористався правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області при вирішення питання про передачу спірної земельної ділянки не забезпечило перевірку цього факту та дотримання вимог закону, що призвело до подвійного отримання ОСОБА_2 земельних ділянок та вибуття спірної земельної ділянки з володіння держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області поза її волею, то є підстави, визначені статтею 388 ЦК України, для витребування такої спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 як її добросовісного набувача.

Також суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки відповідач ОСОБА_1 за договором оренди землі від 29 вересня 2020 року передав спірну земельну ділянку в оренду ТОВ «ПРАТ Миколаївське», то з метою захисту прав держави на таку земельну ділянку вона підлягає витребуванню і у орендаря.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не дали належну оцінку наказам ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області від 03 липня 2019 року № 4352/0/14-19СГ та від 02 жовтня 2019 року № 7301/0/14-19-СГ на предмет того, що власник спірної земельної ділянки дотримався відповідного порядку та беззаперечно погодив передачу такої ділянки у власність ОСОБА_2 , а отже висловив свою волю на таку передачу; є безпідставними з огляду на таке.

До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під випливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).

Відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі.

Воля держави як власника земель може виражатись лише в таких діях органу виконавчої влади, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 , яка діяла в його інтересах, при зверненні до ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області із заявами про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою та його затвердження, зазначили недостовірні дані про те, що ОСОБА_2 не скористався правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, оскільки в дійсності раніше ОСОБА_2 вже використав таке право на безоплатну приватизацію земельної ділянки по даному виду використання.

Тобто ОСОБА_2 набув спірну земельну ділянку в наслідок обману ГУ Держгеокадастру в Миколаївській області як державного органу щодо реалізації ним права на безоплатну приватизацію земель

Отже, спірна земельна ділянка вибула із власності держави в особі Степівської (раніше - Катеринівської) сільської ради Миколаївського (раніше - Веселинівського) району Миколаївської області поза її волею та з урахування наведених положень статті 388 ЦК України підлягала витребуванню з володіння кінцевого набувача ОСОБА_1 та користування орендаря ТОВ «ПРАТ Миколаївське».

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій здійснили втручання у мирне володіння заявником спірним майном без урахування його добросовісності, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами попередніх інстанцій обставини та застосовані правові норми, не виявлено невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Витребування спірного майна, зокрема, у кінцевого власника ОСОБА_1 та орендаря ТОВ «ПРАТ Миколаївське» є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що заявник в рамках цієї цивільної справи не заявляв вимог про стягнення компенсації за шкоду внаслідок витребування спірного майна, таке питання судами попередніх і інстанцій не вирішувалось.

Посилання у касаційній скарзі стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 та у постановах Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 905/2448/17, від 22 лютого 2023 року у справі № 202/8669/19, від 13 лютого 2018 року у справі № 910/3496/17, від 04 лютого 2020 року у справі № 905/2448/17, від 14 квітня 2022 року у справі № 644/2204/19 є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої апеляційної інстанцій не оцінили добросовісність поведінки відповідача ОСОБА_1 , як набувача спірної земельної ділянки,та заявника як її орендаря, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, з яким й погодився апеляційний суд (т.4 а.с. 13).

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Аргументи касаційної скарги про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України в розрізі дослідження понять «незаконність» (порушення порядку) відсутності волі власника, є безпідставними з огляду на те, що практика суду касаційної інстанції щодо питання застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є сталою.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права.

Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга ТОВ «ПРАТ Миколаївське»підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРАТ Миколаївське» про розгляд справи за участю представника залишити без розгляду.

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРАТ Миколаївське» залишити без задоволення.

Рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 21 травня 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 серпня 2024 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник