Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.04.2025 року у справі №522/17518/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 522/17518/19

провадження № 61-15086св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Запольська Ольга Василівна, ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович, на рішення Київського районного суду м. Одеси у складі судді Салтан Л. В. від 29 грудня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду

у складі колегії суддів: Стахової Н. В., Лозко Ю. П., Назарової М. В., від 08 серпня 2024 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Запольської О. В., ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , у якому просила суд:

визнати недійсним договір про припинення договору позики, укладеного 3

0 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_5 на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Запольською О. В. 30 березня 2016 року;

визнати недійсним договір про припинення договору іпотеки, укладений

30 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_3 ;

визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію припинення іпотеки об`єктів нерухомого майна: земельної ділянки, кадастровий номер 51101136900:34:010:0093, та розташованого на ній дачного будинку на АДРЕСА_1 , прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О. В. 30 березня 2016 року за індексним № 29028899, та скасувати відповідні записи у Державному реєстрі іпотек;

визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію припинення обтяжень зазначених об`єктів нерухомого майна, прийняте приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу

Запольською О. В. 30 березня 2016 року за індексним № 29022657, та скасувати відповідні записи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений договір позики, за умовами якого

ОСОБА_6 передав їй в позику грошові кошти в сумі 7 160 400 грн, що еквівалентно 306 000 доларів США, з кінцевим терміном повернення коштів до 11 грудня 2016 року включно.

На забезпечення виконання умов зазначеного договору, 11 грудня 2015 року між нею та ОСОБА_6 був укладений іпотечний договір, за умовами якого вона передала в іпотеку ОСОБА_6 належне їй на праві власності майно, а саме земельну ділянку та розташований на ній дачний будинок на

АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . На підставі вказаного договору, приватним нотаріусом внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяжень, записи про обтяження і іпотеки стосовно нерухомого майна.

30 березня 2016 року щодо вказаних записів про іпотеку та обтяження було внесено записи про припинення на підставі договорів про припинення договорів позики та іпотеки від 30 березня 2016 року, укладених між

ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , в інтересах якого діяв ОСОБА_3 .

Позивачка зазначає, що договорів про припинення договорів позики та іпотеки з ОСОБА_3 вона не укладала та не підписувала, 30 березня 2016 року у приватного нотаріуса Запольської О. В. присутня не була.

На підставі наведеного позивачка просила суд визнати недійсними договори про припинення договорів позики та іпотеки та скасування рішення про державну реєстрацію припинення іпотеки та обтяжень об`єктів нерухомого майна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що твердження ОСОБА_1 про те, що спірні договори вона не підписувала та взагалі не була присутня у приватного нотаріуса Запольської О. В. є безпідставними, оскільки позивачка жодних доказів на підтвердження цього факту всупереч положенням статті

81 ЦПК України суду не надала.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові ОСОБА_1 .

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, однак допустив порушення норм процесуального права, зокрема, позивачку та її представника не було належним чином повідомлено про час і місце слухання справи відповідно до статей 128-130 ЦПК України, що є обовязковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводи

20 вересня 2024 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку від імені ОСОБА_1 - адвокат Зозулянський Д. О. подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами попередніх інстанцій не в повній мірі з`ясовані обставини справи, не надано належної оцінки всім доказам в їх сукупності, у зв`язку із чим суди дійшли помилкового висновку про недоведеність позовних вимог. На думку позивачки, неможливо повно та всебічно розглянути зазначену справу без отримання висновку експерта щодо з`ясування факту хто саме підписував оскаржувані договори.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі, а ухвалою від 03 квітня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

11 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_6 передав ОСОБА_1 в позику грошові кошти в сумі 7 160 400,00 грн, що складало еквівалент

306 000 доларів США, з кінцевим терміном повернення коштів до 11 грудня

2016 року включно.

На забезпечення виконання умов зазначеного договору, 11 грудня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 був укладений іпотечний договір, за умовами якого вона передала в іпотеку ОСОБА_6 належне їй на праві власності майно, а саме земельну ділянку та розташований на ній дачний будинок на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 . На підставі вказаного договору, приватним нотаріусом внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяжень, записи про обтяження і іпотеки стосовно нерухомого майна.

30 березня 2016 року щодо вказаних записів про іпотеку та обтяження було внесено записи про припинення, на підставі договорів про припинення договорів позики та іпотеки від 30 березня 2016 року, укладених між

ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , в інтересах якого діяв ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Запольською О. В., зареєстрованих в реєстрі за № 334 та № 335.

30 березня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 були укладені договори купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки та дачного будинку,

а 05 грудня 2017 року ОСОБА_7 відчужив це майно на підставі договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_4 .

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що зазначена касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

У частині першій статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Правочин вважається таким, що вчинено в письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Позивачка у своєму позові зазначала, що договорів про припинення договорів позики та іпотеки з ОСОБА_3 не укладала та не підписувала, а відтак на підставі статей 203 215 ЦК України просила суд визнати недійсними ці договори і скасувати рішення про державну реєстрацію припинення іпотеки та обтяжень об`єктів нерухомого майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений. Наявність же сама собою на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов`язки поза таким волевиявленням. Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним на підставі припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України про правочини, вчинені з дефектом волі - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини. Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і в статтях

229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов`язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків. У тому випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі

№ 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23), зробила такі правові висновки:

Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об`єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.

Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов`язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.

Таким чином, неукладеність договору у зв`язку з недотриманням встановленої для нього законом обов`язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).

Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв`язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.

Власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна з чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387 388 ЦК України)), без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, зокрема за неукладеним правочином».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Верховний Суд зазначає, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані у пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року

у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20).

У справі, яка переглядається, передане позивачкою в іпотеку майно після внесення запису про припинення іпотеки на підставі оспорюваного позивачкою відповідного договору від 30 березня 2016 року було відчужено від її імені

30 березня 2016 року на користь ОСОБА_7 , а 05 грудня 2017 року

ОСОБА_7 відчужив спірне майно на користь ОСОБА_4 .

Отже, пред`явлений ОСОБА_1 до ОСОБА_2 у цій справі позов про визнання недійсними договорів про припинення іпотеки та позики не міг бути задоволений, оскільки позивачка обрала неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення її порушених прав. Аналіз щодо неукладеності оспорюваних договорів має бути зроблений у мотивувальній частині судового рішення у разі звернення позивачки до суду з позовом, який відповідатиме належному та ефективному способу захисту порушених прав.

Зазначене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23).

Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України), колегія суддів вважає обґрунтованими, оскільки така відмова мотивована тим, що заявлене для експертизи питання стосується безпосередньо ОСОБА_3 , який діяв від імені кредитора та якого залучено до участі у справі в якості співвідповідача не було, а також сам ОСОБА_3 клопотання про призначення експертизи не заявляв.

Однак суд не мотивував, чому він був позбавлений можливості частково задовольнити клопотання позивачки та призначити експертизу в частині питання, чи виконано підпис у оспорюваних договорах від імені ОСОБА_1 безпосередньо ОСОБА_1 чи іншими особами.

Отже, суди в цій частині допустили порушення норм процесуального права, однак з цих підстав не можуть бути скасовані судові рішення, з огляду на обрання позивачкою неналежного способу захисту прав, що є самостійною підставою для відмови у позові. Питання про призначення судової почеркознавчої експертизи задля підтвердження чи спростування факту неукладеності оспорюваних договорів має розглядатися судом, який вирішуватиме позов, що відповідатиме належному та ефективному способу захисту порушених прав позивача.

Тому у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів та скасування державної реєстрації належить відмовити з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту саме із зазначених підстав.

Щодо позовних вимог заявлених до приватного нотаріуса

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 570/6008/18 (провадження № 61-6642св20) зазначено, що «спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. Вирішення таких спорів відбувається за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін. Належним відповідачем у такому спорі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої внесений відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушені прав) не змінює цивільно-правового характеру спору. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава, до яких звернуті матеріально-правові вимоги позивача. Отже, можливість інших суб`єктів, зокрема посадових осіб, у тому числі державних реєстраторів, брати участь у цивільному процесі в якості позивачів і відповідачів у цивільному процесі обмежена. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача. Якщо позовна вимога заявлена до особи, яка не є учасником спірних правовідносин (тобто, не до тієї особи, яка має відповідати за цією вимогою), така особа є неналежним відповідачем. Таким чином, у даній справі належним відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено аналогічний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно».

У постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року у справі № 335/5136/19 (провадження № 61-18942св20) зазначено, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, підтверджують, що цей спір виник між ОСОБА_1 та банком. Тому державний реєстратор є неналежним відповідачем, і у зв`язку з цим у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора необхідно відмовити із зазначеної підстави. Тому постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в їх задоволенні».

У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені апеляційним судом обставини справи підтверджують, що спір у ОСОБА_1 виник з ОСОБА_2 , від імені якого діяв - ОСОБА_3 , а приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Запольська О. В є неналежним відповідачем. Проте апеляційний суд вказаного не врахував та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до приватного нотаріуса Запольської О. В., з підстав їх необґрунтованості, хоча за обставинами справи у задоволенні цих вимог до нотаріуса належало відмовити через їх пред`явлення до неналежного відповідача.

За таких обставин апеляційний суд правильно відмовив в задоволенні цих позовних вимог, однак помилився з мотивами такої відмови. Тому постанову суду апеляційної інстанції в цій частині належить змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

З огляду на необхідність врахування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 після подання касаційної скарги ОСОБА_1 20 вересня 2024 року, колегія суддів вважає за можливе вийти за межі доводів касаційної скарги.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України суд змінює рішення, якщо воно переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи, що апеляційний суд дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , але допустив помилку при мотивуванні судового рішення, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги, зміну постанови апеляційного суду й викладення її мотивувальної частини у редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Зозулянський Дмитро Олександрович, задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 08 серпня 2024 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович