Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.10.2025 року у справі №607/7513/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 607/7513/23

провадження № 61-4762св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

заінтересована особа - Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2024 року у складі судді Стельмащука П. Я. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 березня 2025 року у складі колегії суддів Костенка А. М., Гринчука Р. С., Спірідонової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст вимог заяви

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, у якій просив встановити факт, що має юридичне значення, а саме - належність йому акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1, затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд-ЛТД», в якому його прізвище зазначено помилково як « ОСОБА_1 ».

Обґрунтовуючи вимоги заяви, ОСОБА_1 посилався на те, що в листопаді 2022 року він звернувся до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області (далі - Управління ВД ФСС) щодо надання йому направлення на Медико-соціальну експертну комісію (далі - МСЕК) для встановлення відсотків втрати працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві, що мав місце 02 листопада 1993 року.

У відповідь управління ВД ФСС повідомило, що направлення на МСЕК від 14 листопада 2022 року № 22-01-11/1330 відкликано у зв`язку з виявленням Головним управлінням Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - ГУ ПФУ в Тернопільській області) розбіжностей у його прізвищі, зазначеному в заяві від 14 листопада 2022 року, направленні на МСЕК від 14 листопада 2022 року та в акті від 04 листопада 1993 року № 2 про нещасний випадок на виробництві.

Розбіжність полягає в тому, що зазначене в акті № 2 про нещасний випадок на виробництві прізвище « ОСОБА_1 » не збігається з його дійсним прізвищем « ОСОБА_1 ». Як йому стало відомо з листа ГУ ПФУ в Тернопільській області, такі виявлені недоліки необхідно усунути.

Згідно з наказом фірми «Тернопільбуд-ЛТД» від 18 січня 1996 року № 04 ліквідовано структурний підрозділ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» - дільницю малої механізації. Таким чином, він не може безпосередньо звернутися до вказаного підприємства із заявою про усунення помилки у прізвищі під час складання акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 04 листопада1993 року.

У зв`язку з наведеним просив заяву задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої інстанції, апеляційної та касаційної інстанцій

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 26 червня 2023 року заяву задовольнив. Встановив факт, що має юридичне значення, а саме - факт належності заявнику ОСОБА_1 акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1, затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд-ЛТД», в якому його прізвище зазначене як « ОСОБА_1 » помилково.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що під час складання 04 листопада 1993 року акта № 2 за формою Н-1 про нещасний випадок на виробництві, що мав місце 02 листопада 1993 року, допущено помилку в прізвищі працівника; заявник не може безпосередньо звернутися до підприємства із заявою про усунення такої помилки, оскільки підприємство ліквідоване, а спору про право не встановлено.

Тернопільський апеляційний суд постановою від 17 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ГУ ПФУ в Тернопільській області залишив без задоволення, рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 червня 2023 року залишив без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки місцевого суду по суті вирішення заяви є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Верховний Суд постановою від 03 квітня 2024 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 червня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що з матеріалів справи відомо, що звертаючись до суду заявник надав наказ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» від 18 січня 1996 року № 04, згідно з яким ліквідовано структурний підрозділ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» - дільницю малої механізації, який засвідчений ТОВ «Тернопільбуд». Водночас місцевий суд не встановив, чи звертався заявник до ТОВ «Тернопільбуд» (правонаступник фірми «Тернопільбуд-ЛТД») із заявою про виправлення помилки в акті про нещасний випадок на виробництві.

Отже, місцевий суд дійшов передчасного висновку про те, що у зв`язку з ліквідацією дільниці малої механізації фірми «Тернопільбуд-ЛТД» заявник не має іншої можливості одержати документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення, ніж звернення до суду. Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не звернув належної уваги на зазначені обставини.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 29 жовтня 2024 року заяву задовольнив.

Встановив факт належності ОСОБА_1 акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1, затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд-ЛТД», в якому його прізвище як « ОСОБА_1 » зазначено помилково.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції дійшов переконання про задоволення вимог заяви, оскільки доведено належними і допустимими доказами, що акт № 2 про нещасний випадок на виробництві, складений 04 листопада 1993 року за формою Н-1 та затверджений 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд ЛТД», виданий стосовно « ОСОБА_1 », належить саме ОСОБА_1 , а зазначення у ньому прізвища заявника через букву «и» є помилковим.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Тернопільській області оскаржило його в апеляційному порядку.

Розпорядженням Тернопільського апеляційного суду від 12 грудня 2024 року з огляду на неможливість утворення складу суду для судового розгляду справи № 607/7513/23 в апеляційному порядку зазначену справу передано до Хмельницького апеляційного суду як найбільш територіально наближеного до Тернопільського апеляційного суду.

Хмельницький апеляційний суд постановою від 18 березня 2025 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2024 року залишив без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що з метою усунення недоліків, вказаних у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року, заявник звернувся до ТОВ «Тернопільбуд» як правонаступника фірми «Тернопільбуд-ЛТД» із заявою про виправлення помилки в прізвищі та внесення змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Проте ТОВ «Тернопільбуд» листом від 20 травня 2024 року № 01/374 повідомило заявника про відсутність можливості виправити цю помилку та внести зміни до акта.

Таким чином, заявник не має можливості в позасудовий спосіб шляхом звернення до підприємства виправити помилку в прізвищі з унесенням змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Іншого позасудового порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством не передбачено. Отже, висновок суду першої інстанції, що факт належності правовстановлюючого документа (акта) заявнику знайшов своє підтвердження в матеріалах справи і будь-якого спору про право між заявником та заінтересованою особою з матеріалів справи не вбачається.

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У квітні 2025 року ГУ ПФУ в Тернопільській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 березня 2025 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви відмовити.

Підставою відкриття касаційного оскарження судового рішення ГУ ПФУ в Тернопільській області вказувало пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначило, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20), від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21 (провадження № 61-3264сво22), та постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 464/6696/20 (провадження № 61-13755св21), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Також зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що саме ТОВ «Тернопільбуд» не виправило помилку в акті № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року без поважних причин, тому заявнику слід звернутися з позовом до ТОВ «Тернопільбуд». Суди не врахували, що у цій справі існує спір про право, оскільки заявник звернувся із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме - належності заявнику акта № 2 про нещасний випадок на виробництві. Отже, встановлення такого факту, що має юридичне значення, необхідне ОСОБА_1 для його направлення для проходження МСЕК для встановлення відсотків втрати працездатності та отримання від ГУ ПФУ в Тернопільській області страхових виплат, передбачених Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Провадження в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 червня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

21 липня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 1977 року працював у структурному підрозділі фірми «Тернопільбуд ЛТД» - дільниці малої механізації. Ця обставина підтверджується записом у трудовій книжці, виданій на ім`я ОСОБА_1

02 листопада 1993 року під час виконання трудових обов`язків ОСОБА_1 перевіряв якість покрівельних робіт на об`єкті «База Уккроптгалантерея». Близько 17 год, сходячи з даху по драбині, відчув, що вона сунеться, втратив рівновагу та впав з висоти 3,5 м, отримавши при цьому травму. За наслідком цього нещасного випадку керівник підприємства - дільниці малої механізації Мостовий І. П. 05 листопада 1993 року затвердив акт № 2 про нещасний випадок на виробництві, складений 04 листопада 1993 року за формою Н-1, про нещасний випадок на виробництві, що мав місце 02 листопада 1993 року.

Після нещасного випадку на підприємстві внаслідок отриманої травми заявник постійно відчував болі, тому був вимушений звернутися до МСЕК для визначення проценту втрати працездатності та оформлення групи інвалідності. ОСОБА_1 є особою з інвалідністю II групи довічно.

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Управління ВД ФСС щодо надання направлення на МСЕК для встановлення відсотків втрати працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві, що мав місце 02 листопада 1993 року.

14 листопада 2022 року Управління ВД ФСС видало направлення на МСЕК за № 22-01-11/1330.

З листа обласної МСЕК № 1 від 17 лютого 2023 року № 88 відомо, що Управління ВД ФСС листом від 15 лютого 2023 року № 22-01-11/47 відкликало направлення від 14 листопада 2022 року № 22-01-11/1330, видане ОСОБА_1 , у зв`язку з чим обласна МСЕК № 1 не може провести огляд на предмет визначення відсотків втрати працездатності внаслідок травми, отриманої на виробництві.

22 лютого 2023 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ВД ФСС, в. о. начальника відділення ВД ФС України в Тернопільській області з проханням надати роз`яснення, у зв`язку чим відкликане зазначене направлення.

У відповідь Управління ВД ФСС України повідомило, що направлення на МСЕК відкликане у зв`язку з виявленими ГУ ПФУ в Тернопільській області розбіжностями в прізвищі заявника, зазначеному у заяві від 14 листопада 2022 року, направленні для проходження МСЕК від 14 листопада 2022 року № 22-01-11/1330 та акті від 05 листопада 1993 року № 2. Зазначена обставина підтверджується листом управління ВД ФСС України від 24 лютого 2023 року № 22-01-11/53 та листом ГУ ПФУ в Тернопільській області від 09 лютого 2023 року № 1900-1104-5/5586.

Згідно з наказом фірми «Тернопільбуд-ЛТД» від 18 січня 1996 року № 04 структурний підрозділ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» - дільницю малої механізації ліквідовано.

25 квітня 2024 року на адресу ТОВ «Тернопільбуд» надійшов лист від ОСОБА_1 щодо внесення змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Товариство повідомило, що 05 листопада 1993 року складений акт № 2 про нещасний випадок на виробництві стосовно ОСОБА_1 . В акті була допущена орфографічна помилка у написанні прізвища потерпілого ОСОБА_1 . Також товариство повідомило заявника, що виправити цю помилку та внести зміни до акта № 2 від 05 листопада 1993 року натепер не має можливості (лист ТОВ «Тернопільбуд» від 20 травня 2024 року № 01/374).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частина перша та друга статті 2 ЦПК України).

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 просив у судовому порядку встановити факт, що має юридичне значення, а саме належність йому акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1, затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд-ЛТД», в якому прізвище « ОСОБА_1 » зазначене помилково. Встановлення цього факту заявнику необхідне для проходження МСЕК з метою визначення відсотків втрати працездатності внаслідок травми, отриманої на виробництві. При цьому Управління ВД ФСС спочатку видало направлення на МСЕК, а потім його відкликало саме через помилку в написанні в прізвища заявника, виявлену ГУ ПФУ в Тернопільській області.

Відповідно до частини сьомої статті 19 ЦПК України окреме провадження призначене для розгляду справ про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно із частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), на яку міститься посилання у касаційній скарзі, зроблено висновок, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов. А саме, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: 1) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення; 2) встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах; 3) заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); 4) чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

З огляду на наведені норми права, обов`язковою передумовою для звернення до суду про встановлення факту, що має юридичне значення у цій справі, є звернення заявника до роботодавця (його правонаступника) для внесення змін до акта за формою Н-1.

Задовольняючи заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що під час складання 04 листопада 1993 року акта № 2 за формою Н-1 про нещасний випадок на виробництві, що мав місце 02 листопада 1993 року, допущено помилку в написанні прізвища працівника.

Пунктом 36 Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 квітня 2019 року № 337 встановлено, що у разі виявлення в затвердженому акті за формою Н-1 недоліків у оформленні, що не впливають на об`єктивність розслідування, причини настання нещасного випадку та/або гострого професійного захворювання (отруєння) та висновки комісії (спеціальної комісії), відповідні зміни вносяться наказом роботодавця або органу, що утворив комісію (спеціальну комісію).

З матеріалів цієї справи відомо, що звертаючись до суду, заявник надав наказ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» від 18 січня 1996 року № 04, згідно з яким ліквідовано структурний підрозділ фірми «Тернопільбуд-ЛТД» - дільницю малої механізації, який засвідчений ТОВ «Тернопільбуд».

Під час нового розгляду справи місцевий суд встановив, що ОСОБА_1 25 квітня 2024 року звернувся листом до ТОВ «Тернопільбуд» як правонаступника фірми «Тернопільбуд-ЛТД» щодо внесення змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Товариство повідомило заявника, що 05 листопада 1993 року складений акт № 2 про нещасний випадок на виробництві стосовно ОСОБА_1 . В акті була допущена орфографічна помилка під час написання прізвища потерпілого. Також товариство вказало, що виправити цю помилку та внести зміни до акта № 2 від 05 листопада 1993 року натепер не має можливості (лист ТОВ «Тернопільбуд» від 20 травня 2024 року № 01/374).

Отже, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, виконавши вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2024 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виснував про те, що факт належності правовстановлюючого документа (акта) заявнику знайшов своє підтвердження в матеріалах справи, будь-якого спору про право між заявником та заінтересованою особою із матеріалів справи не вбачається.

З таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій Верховний Суд погоджується.

Доводи касаційної скарги про те, у цій справі існує спір про право, оскільки заявник звернувся із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме - належності заявнику акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, колегія суддів не бере до уваги з огляду на таке.

На думку заявника, встановлення такого факту, що має юридичне значення, необхідне ОСОБА_1 для подальшого його направлення для проходження МСЕК з метою встановлення відсотків втрати працездатності та отримання від ГУ ПФУ в Тернопільській області страхових виплат, передбачених Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

Колегія суддів звертає увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) зазначено, що: «вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу».

Суди попередніх інстанцій, вирішуючи вимоги заяви, під час нового розгляді справи беззаперечно встановили і це підтверджено дослідженими доказами, що під час складання акта за формою Н-1 про нещасний випадок на виробництві № 2 від 05 листопада 1993 року допущено помилку в написанні прізвища заявника, а саме зазначено « ОСОБА_1 », хоча інші досліджені документи заявника (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , видане повторно 14 січня 2003 року, паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 06 лютого 2003 року) підтверджують, що правильним є написання його прізвища « ОСОБА_1 ».

Суди вказали, що встановлення заявником такого факту має значення для встановлення відсотків втрати працездатності позивачем внаслідок нещасного випадку на виробництві з метою призначення відповідних страхових виплат.

Заявник, звернувшись до правонаступника фірми «Тернопільбуд-ЛТД» ТОВ «Тернопільбуд», отримав відповідь, згідно з якою його повідомлено про відсутність можливості виправити помилку у написанні прізвища заявника та внести зміни до акта № 2 від 04 листопада 1993 року. Тобто заявник не мав можливості у позасудовий спосіб шляхом звернення до підприємства виправити помилку у написанні свого прізвища з унесенням відповідних змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Іншого позасудового порядку встановлення цього юридичного факту чинним законодавством не передбачено.

На цій підставі суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про те, що факт належності правовстановлюючого документа (акта про нещасний випадок) заявнику ОСОБА_1 знайшов своє підтвердження в матеріалах справи, будь-якого спору про право між заявником та заінтересованою особою із матеріалів справи не вбачається.

Доводи касаційної скарги про те, що саме ТОВ «Тернопільбуд» не виправило помилку в акті № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року без поважних причин, а тому заявнику належало звернутися з позовом до ТОВ «Тернопільбуд» є безпідставними.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (тут і далі - в редакції, чинній на час звернення заявника до суду) уповноваженим органом управління в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та від нещасного випадку (далі - уповноважений орган управління) є Пенсійний фонд України.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 5 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» основними завданнями уповноваженого органу управління та його територіальних органів є, зокрема, здійснення страхових виплат та надання соціальних послуг відповідно до цього Закону.

Пункт 1 частини першої статті 29 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» визначає, що страхуванню від нещасного випадку підлягають особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), гіг-контракту, іншого цивільно-правового договору, на інших підставах, передбачених законом, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності та господарювання […], якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню від нещасного випадку на інших підставах.

Стаття 31 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» визначає, що перерахування сум щомісячних страхових виплат проводиться у разі, зокрема, зміни ступеня втрати професійної працездатності.

Відповідно пункту 1 частини другої статті 37 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» територіальні органи уповноваженого органу управління приймають рішення про призначення страхових виплат на підставі заяви та отриманих шляхом автоматизованого обміну наявними даними між інформаційно-комунікаційними системами органів державної влади, підприємств, установ, організацій, зокрема, акта розслідування нещасного випадку або акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що саме Пенсійний фонд України та його територіальні органи є заінтересованими особами у справах про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме належності відповідній особі правовстановлюючого документа - акта про нещасний випадок на виробництві.

Отже, визначення судами у цій справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту належності йому правовстановлюючого документа - акта про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1 та затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд- ЛТД» - дільниці малої механізації, в якому прізвище заявника ОСОБА_1 зазначено помилково як « ОСОБА_1 » заінтересованою особою ГУ ПФУ в Тернопільській області є правильним.

Доводи касаційної скарги щодо помилкового визначення судами юрисдикції у цій справі не відповідають матеріалам справи та вимогам закону.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 287/167/18-ц (провадження № 14-505цс19) зазначено, що з метою розгляду справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, в порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо воно не пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення (пункт 30 постанови) […]. Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній (пункти 33, 34 постанови).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) вказано, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту, зокрема, належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті.

Таким чином, заявник не має можливості в позасудовий спосіб шляхом звернення до підприємства встановити факт, що має юридичне значення, та виправити помилку в його прізвищі з унесенням змін до акта № 2 про нещасний випадок на виробництві від 05 листопада 1993 року. Іншого позасудового порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством не передбачено.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 636/4087/19, провадження № 61-13847св20; від 17 листопада 2021 року у справі № 759/3119/16-ц, провадження № 61-19109св20, якими також підтверджено, що факти, які мають юридичне значення, підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства відповідно до пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України.

Тому з урахуванням того, що в тексті правовстановлюючого документа - акта № 2 про нещасний випадок на виробництві, складеного 04 листопада 1993 року за формою Н-1 та затвердженого 05 листопада 1993 року керівником структурного підрозділу фірми «Тернопільбуд- ЛТД» - дільниці малої механізації, прізвище заявника ОСОБА_1 зазначено помилково як « ОСОБА_1 », то такий факт підлягає встановленню в порядку цивільного судочинства.

Доводи касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України про те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20), від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21 (провадження № 61-3264сво22), та постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 464/6696/20 (провадження № 61-13755св21), крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) розглядалася справа за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме щодо порушення права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року у справі № 539/4118/19 (провадження № 61-10777сво20) Об`єднана палата, закриваючи провадження у справі з підстави, передбаченої у пункті 1 частини першої статті 255 ЦПК України, врахувала, що вирішуючи заяву по суті, суди застосували правила пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України, відповідно до яких суд розглядає справи про встановлення факту належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті. Водночас у цій справі, суд касаційної інстанції вказав на те, що довідка про участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в зоні відчуження не є правовстановлюючим документом, а тому цей факт не може бути встановлений на підставі пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України.

Тобто у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що довідка про участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в зоні відчуження не є правовстановлюючим документом, що виключає можливість встановлення такого факту на підставі пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України. Натомість у справі, яка переглядається у касаційному порядку, суди встановили, що заявник не має можливості в позасудовий спосіб шляхом звернення до підприємства виправити помилку в прізвищі з унесенням змін до акта про нещасний випадок на виробництві. Отже, такий факт підлягає встановленню відповідно до пункту 6 частини першої статті 315 ЦПК України.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2023 року у справі № 214/1309/21 (провадження № 61-3264сво22), закриваючи провадження у справі відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, виснував, що встановити факт перебування на утриманні померлого для одержання страхових виплат у разі смерті потерпілого від нещасного випадку на виробництві можливо винятково під час розгляду справи у суді адміністративної юрисдикції у зв`язку з оскарженням рішення (дій/бездіяльності) суб`єкта владних повноважень. В адміністративній справі встановлення такого факту не є самостійною метою, а є передумовою задоволення адміністративного позову.

У справі, яка переглядається, під час її нового розгляду заявник звернувся не до суб`єкта владних повноважень, а до підприємства із заявою про виправлення помилки в прізвищі та внесення змін до акта про нещасний випадок на виробництві, однак підприємство його повідомило про відсутність можливості виправити цю помилку та внести зміни до акта, що виключає розгляд заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, в порядку адміністративного судочинства.

У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 464/6696/20 (провадження № 61-13755св21) суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме тотожність особи, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні.Наведене виключає можливість розгляду заяви про встановлення факту тотожності осіб, а також імені, по батькові та прізвища осіб, по-різному записаних у документах, зокрема, факт що ОСОБА_1 та ОСОБА_1 є однією і тією ж особою, в порядку цивільного судочинства, що є підставою для закриття провадження в справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України. Крім того, Верховний Суд вказав, що оскільки вимоги про встановлення факту тотожності особи не підлягають судовому розгляду, тому суд не зазначає, до юрисдикції якого суду віднесено їх вирішення.

Натомість у справі, яка переглядається, суди встановили, що акт про нещасний випадок на виробництві, виданий стосовно заявника, належить саме ОСОБА_1 , а зазначення у ньому прізвища заявника через букву «и» є помилковим. За таких обставин суди виснували про можливість розгляду заяви ОСОБА_1 у порядку окремого провадження за правилами цивільного судочинства.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться до незгоди заявника із судовими рішенням про задоволення заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, і такі доводи не дають передбачених законом підстав для скасування оскаржених судових рішень, які відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості.

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine»), заява № 3236/03, рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, а тому доходить висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав для скасування оскаржених судових рішень.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 жовтня 2024 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 18 березня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська