Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.02.2021 року у справі №127/46/20

Ухвала

Іменем України

16 березня 2021 року

м. Київ

справа № 127/46/20

провадження № 61-1344ск21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М.

М., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2020 року у складі судді: Дернової В. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Рибчинського В. П., Голоти Л. О., Медвецького С. К., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 27 березня 2019 року.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 помилився у правовій природі оспорюваного правочину, правах та обов'язках сторін за ним, оскільки на момент його вчинення вважав, що внаслідок укладення такого правочину його син ОСОБА_3 буде доглядати та утримувати його довічно, а також, що за ним буде збережено право проживання у квартирі та користування нею.

Ураховуючи викладене, позивач просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б., зареєстрований в реєстрі за № 2174 від 27 березня 2019 року.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що позивач не довів обґрунтованість своїх позовних вимог з підстав укладення оспорюваного договору внаслідок помилки. Суд першої інстанції виходив з того, що у судовому засіданні позивач пояснив, що спочатку подарував квартиру сину - відповідачу ОСОБА_3, а тепер передумав і хоче, щоб квартиру йому повернули, оскільки бажає розпорядитися нею по-іншому (на користь того, хто його буде доглядати), тобто ОСОБА_1 визнав факт укладення ним саме договору дарування, а не довічного утримання. Суд зробив висновок, що ураховуючи досліджені у судовому засіданні сукупність доказів та встановлені судом обставини справи (зокрема, стан здоров'я позивача ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного правочину та його значне погіршення вже після його укладення; стан здоров'я відповідача ОСОБА_3 на момент укладення договору дарування та його постійне проживання за межами України, що виключало виконання умови забезпечення постійного догляду за батьком у випадку укладення саме договору довічного утримання; суперечливість позиції позивача ОСОБА_1, викладеної ним у позовній заяві, та висловленої ним у судовому засіданні, тощо) не свідчать про те, що у спірних правовідносинах відбулося та мало істотне значення неправильне сприйняття позивачем ОСОБА_1 фактичних обставин правочину (договору дарування квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б., зареєстрованого в реєстрі за № 2174 від 27 березня 2019 року), що вплинуло на його волевиявлення, тобто посилання позивача ОСОБА_1 на те, що спірний договір дарування був укладений з ОСОБА_3 всупереч волі дарувальника, оскільки на момент його вчинення він помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, вважаючи, що укладає договір довічного утримання, а тому договір дарування має бути визнаний недійсним, є необґрунтованими.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Чернюк С. С. залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2020 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції правильне, обґрунтоване, відповідає обставинам справи, постановлене з дотриманням вимог матеріального та процесуального права. Апеляційний суд виходив з того, що предметом позову є визнання договору дарування недійсним з тих підстав, що позивач ОСОБА_1 уклав договір дарування унаслідок помилки стосовно наслідків правочину, позивач сприймав неправильно фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення, яке було направлене саме на укладення з сином договору довічного утримання. Згідно висновку, викладеному у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі, пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Апеляційний суд зазначив, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які вказують на вчинення ним договору дарування квартири унаслідок помилки стосовно наслідків правочину, зокрема щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, а навпаки відповідно до пояснень свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, які є незацікавленими у справі особами, на момент укладення договору дарування ОСОБА_1 усвідомлював, що за договором дарування передає право власності на квартиру своєму сину ОСОБА_3 та свідомо бажав настання наслідків зазначеного правочину. Позивач не надав суду доказів того, що на момент укладення спірного договору він не мав наміру його укладати, адже наявності жодних фактичних обставин, які б це підтверджували при розгляді справи, встановлено не було. Окрім цього, апеляційний суд зазначив, що факт проживання позивача у спірній квартирі після укладення договору дарування за встановлених судом обставин не спростовує правильність висновків районного суду.

ОСОБА_1 20 січня 2021 року засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків.

Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 10 лютого 2021 року ці недоліки було усунуто, зокрема, надано уточнену касаційну скаргу, у якій ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Підставою, на якій подається касаційна скарга, в уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушенням судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 128/3382/16-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що фактична передача спірного нерухомого майна за оспореним договором дарування квартири не відбулась. Позивач, підписуючи оспорюваний правочин, не мав наміру позбавити себе права власності на квартиру, оскільки іншого майна він не має, водночас, відповідач має своє житло. При цьому, позивач обґрунтовано розраховував, що обов'язок по його утриманню буде нести син - відповідач у справі. Суди, встановивши, що позивач на момент укладення оспорюваного договору був особою похилого віку, хворів, переніс декілька операцій, у зв'язку з чим потребував догляду й сторонньої допомоги, не урахували, що позивач, перебуваючи у тяжкому фізичному стані та укладаючи договір дарування, помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов'язків сторін за цим договором та дійшли помилкового висновку про відсутність підстав, передбачених статтею 229 ЦК України для задоволення позову. Доводи позивача щодо укладення оспореного правочину під впливом помилки підтвердили свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7, а показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є завідомо неправдивими. Окрім цього, свідок ОСОБА_8 підтвердила, що відповідач мав намір укласти з нею угоду по догляду за батьком. Таким чином, існує неоднакове застосування судами статей 203, 229, 717 ЦК України та невідповідність судових рішень, викладеним у постановах Верховного Суду висновкам щодо застосування норм матеріального права.

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 є батьком відповідача ОСОБА_3

ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І "Б" групи, потребує постійної сторонньої допомоги.

Відповідач ОСОБА_3 є особою з інвалідністю ІІІ групи довічно - загальне захворювання по зору. ОСОБА_3 постійно проживає та працює у Республіці Польща, лише періодично приїздить до України, що підтверджується повідомленням Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 20 лютого 2020 року № 0.184-5858/0/15-20-вих.

27 березня 2019 року між ОСОБА_1 ("Дарувальником ") та ОСОБА_3 ("Обдаровуваний") був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, що належала "Дарувальнику" на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого виконавчим комітетом Вінницької міської Ради народних депутатів 31 березня 1994 року на підставі рішення виконавчого комітету Вінницької міської Ради народних депутатів від 31 березня 1994 року № 234, зареєстрованого КП "ВООБТІ" 04 травня 1994 року за реєстровим № 1594/14890 у реєстровій книзі № 205. Договір дарування був посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Лукашенко В. Б. за реєстровим № 2174. Право власності на вказане нерухоме майно було зареєстроване за ОСОБА_3 27 березня 2019 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27 березня 2019 року № 161194006.

Суди встановили, що стан здоров'я позивача ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного правочину та його значне погіршення вже після його укладення; стан здоров'я відповідача ОСОБА_3 на момент укладення договору дарування та його постійне проживання за межами України, що виключало виконання умови забезпечення постійного догляду за батьком у випадку укладення саме договору довічного утримання; суперечливість позиції позивача ОСОБА_1, викладеної ним у позовній заяві, та висловленої ним у судовому засіданні, тощо) не свідчать про те, що у спірних правовідносинах відбулося та мало істотне значення неправильне сприйняття позивачем ОСОБА_1 фактичних обставин оспорюваного правочину.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Згідно частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 27 березня 2019 року недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 128/3382/16-ц, є необґрунтованими, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37,38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 16 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 23 грудня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук