Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.12.2020 року у справі №953/1331/20

Ухвала

Іменем України

30 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 953/1331/20

провадження № 61-16604ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 липня 2020 року у складі судді Попрас В. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Котелевець А. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 01 березня 1998 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого відповідач взяв у нього в борг 3 000,00 доларів США строком на один рік, про що була складена розписка.

Оскільки відповідач свої зобов'язання щодо повернення боргу не виконав, він змушений був звертатися до суду з відповідним позовом. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 07 липня 2004 року стягнуто з ОСОБА_2 на його користь заборгованість у розмірі 15 990,00 грн, три проценти річних у сумі 1
439,00 грн та 3 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

У подальшому, у зв'язку з невиконанням відповідачем зазначеного судового рішення він неодноразово звертався до суду з відповідними позовами, за наслідками розгляду яких були ухвалені такі судові рішення:

- Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 лютого 2008 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період серпень 2004 року - грудень 2007 року в сумі 11 113,38 грн.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 січня

2010 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період березень 2008 року - грудень 2009 року в сумі 9 462,00 грн. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2010 року заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 27 січня

2010 року скасовано в частині відмови в задоволенні вимог про стягнення трьох процентів річних за період березень 2008 року - грудень 2009 року та ухвалено нове судове рішення в цій частині про стягнення з

ОСОБА_2 на його користь 1 734,00 грн.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2013 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період лютий 2010 року - грудень 2012 року в сумі 5 079,52 грн., три проценти річних за період лютий 2010 року - грудень 2012 року в сумі

388,00 грн.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 18 грудня 2015 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто три проценти річних за період лютий 2010 року - січень 2013 року в сумі 3 493,00 грн.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 квітня

2016 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період січень 2013 року - лютий 2016 року в сумі 38 823,17 грн, три проценти річних за період січень 2013 року - лютий 2016 року у сумі

4 373,73 грн і 2 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 20 грудня 2016 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період лютий 2013 року - лютий 2016 року в сумі 2 721,00 грн, три проценти річних за період лютий 2013 року - лютий 2016 року в сумі

305,48 грн.

- Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 25 травня 2018 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуто інфляційні витрати за період з 01 лютого 2016 року по 01 листопада 2017 року в сумі

30 496,82 грн, три проценти річних за період з 01 лютого 2016 року по 06 листопада 2017 року в сумі 5 223,55 грн і 2 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Указані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій набрали законної сили, на підставі виконавчих листів відкриті виконавчі провадження, однак заборгованість відповідачем досі не погашена. Станом на 06 листопада 2017 року заборгованість відповідача складає 193 257,67 грн.

Оскільки відповідач з 02 березня 1999 року по теперішній час зберігає у себе, взяті у борг кошти в сумі 3 000 доларів США, він вважає, що з відповідача підлягає стягненню відповідно до частини 2 статті 1214 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) проценти за безпідставне збереження його грошей та користування ними за період з 02 березня 1999 року по 31 серпня 2019 року в розмірі 268 066,20 грн. При цьому, внаслідок тривалого невиконання зобов'язань, відповідач позбавив його грошових коштів, необхідних для життя та лікування, а невиконані судові рішення внесли до його життя зміни, які негативно позначаються на його самопочутті та здоров'ї, що завдало йому моральної шкоди, яку він оцінює у 501 382,07 грн.

Посилаючись на наведене, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь на підставі статті 625 ЦК України інфляційні втрати за період з

01 листопада 2017 року по 31 липня 2019 року в розмірі 29 529,76 грн, три проценти річних у розмірі 10 528,44 грн; проценти за безпідставне збереження його грошей та користування ними за період з 02 березня 1999 року по 31 серпня 2019 року в розмірі 268 066,20 грн; 501 382,07 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 10 липня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційні витрати за період з 01 листопада 2017 року по 31 липня 2019 року в розмірі 29 529,76 грн, три проценти річних за період з 01 листопада 2017 року по 31 серпня 2019 року в розмірі 10

528,44 грн та 2 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_2, отримавши від позивача грошові кошти, борг не повернув, рішення Київського районного суду м.

Харкова від 07 липня 2004 року, яке набрало законної сили, про стягнення з нього на користь позивача суму боргу та трьох процентів річних, не виконав, а отже допустив прострочення грошового зобов'язання. З огляду на наведене, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача, передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України, інфляційних втрат та трьох процентів річних. Визначаючи розмір моральної шкоди в сумі 2 000,00 грн, суд виходив із засад розумності та справедливості.

Відмовлячи в задоволенні позовної вимоги про стягнення на підставі частини 2 статті 1214 ЦК України процентів за безпідставне збереження грошей та користування ними за період з 02 березня 1999 року по 31 серпня 2019 року в розмірі 268 066,20 грн, суд виходив із того, що право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики, а тому ОСОБА_1 має право на стягнення з відповідача процентів за користування позикою лише в межах строку позики, тобто за один рік.

Оскільки постановою Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2018 року у справі № 640/17390/17 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто проценти за договором позики за період з 01 березня

1998 року по 28 лютого 1999 року в розмірі 55 105,00 грн, підстав для задоволення зазначеної вимоги відсутні.

Постановою Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, заочне рішення Київського районного суду м.

Харкова від 10 липня 2020 року в частині відшкодування моральної шкоди та розподілу судових витрат скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 в цій частині. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, перевіряючи законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, зокрема щодо вирішення позовних вимог про стягнення процентів за безпідставне збереження грошей та користування ними, відшкодування моральної шкоди, суд виходив із того, що між сторонами виникли правовідносини з укладеного договору позики (боргової розписки), а не недоговірні відносини з безпідставного збереження чужих коштів, а тому суд першої інстанції, з урахуванням правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18), дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача процентів за користування позикою з підстав, передбачених статтями 536 та 1214 ЦК України.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди, а оскільки укладений між сторонами у справі договір позики, як і положення статті 1050 ЦК України, не передбачають такого виду відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, рішення суду першої інстанції не є законним та обгрунтованим, а тому в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

З урахуванням положень статті 141 ЦПК України, здійснив розподіл судових витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

ОСОБА_1, у якій він просив заочне рішення Київського районного суду

м. Харкова від 10 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за користування позикою та відшкодування моральної шкоди змінити, і ухвалити нове судове рішення про задоволення позову в цій частині, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди попередніх інстанцій не урахували, що відповідач з березня 1999 року і по теперішній час не повертає суму позики, а отже безпідставно зберігає у себе, взяті у борг кошти, що відповідно є підставою для стягнення з відповідача процентів за весь час користування позиченими коштами, зокрема за період з 01 березня 1998 року по 31 серпня 2019 року, з підстав, передбачених статтею 536 ЦК України, частиною 2 статті 1214 ЦК України та частиною 1 статті 1048 ЦК України, застосованих судами у взаємозв'язку. Суди залишили поза увагою той факт, що він є особою похилого віку, інвалідом ІІ групи, а умисне невиконання відповідачем зобов'язань за договором позики та ухвалених судових рішень, призводить до зміни його нормального життя, позбавляє його грошових коштів, необхідних для життя та лікування, що завдає йому значної моральної шкоди, а тому він має право на відшкодування завданої йому моральної шкоди, з урахуванням правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, який не було ураховано судом апеляційної інстанції. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частинипершої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 4 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необгрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Із касаційної скарги вбачається, що вона є необгрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності оскаржуваних судових рішень.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 березня 1998 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого відповідач взяв у позивача в борг 3 000,00 доларів США строком на один рік, про що була складена розписка.

Відповідач свої зобов'язання щодо повернення боргу не виконав.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 07 липня 2004 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі

15 990,00 грн, три проценти річних у сумі 1 439,00 грн і 3 000,00 грн - на відшкодування моральної шкоди.

Згідно з повідомленням Київського відділу державної виконавчої служби

м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області від 06 червня 2019 року №23580 на виконанні у відділі перебувають виконавчі провадження з примусового виконання виконавчих листів про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості. Наразі виконавчі провадження не виконані.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку інфляційні витрати за період з

01 листопада 2017 року по 31 липня 2019 року складають 29 529,76 грн, а три проценти річних за період з 01 листопада 2017 року по 31 серпня 2019 року складають 10 528,44 грн.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач з

02 березня 1999 року по теперішній час зберігає у себе, взяті у борг кошти в сумі 3 000 доларів США, а тому він має право на стягнення відповідно до частини 2 статті 1214 ЦК України проценти за безпідставне збереження його грошей та користування ними за період з 02 березня 1999 року по 31 серпня 2019 року в розмірі 268 066,20 грн.

Згідно із частиною 2 статті 1214 ЦК у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (частиною 2 статті 1214 ЦК ).

Відповідно до статті 536 ЦК за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Термін "користування чужими коштами" може використовуватися у двох значеннях.

Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані статтею 1048 ЦК України, відповідно до частини першої якої, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Наслідки прострочення грошового зобов'язання, визначені статтею 625 ЦК України, відповідно до частини другої якої боржник зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки законодавством встановлені наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, так і наслідки прострочення грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, то підстави для застосування аналогії закону відсутні.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18).

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали 01 березня 1998 року договір позики строком на 1 рік, тобто до 01 березня 1999 року. Розмір процентів за користування позикою сторони не визначили.

Установивши, що право позикодавця нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку позики, а тому ОСОБА_1 має право на стягнення з відповідача процентів за користування позикою у межах строку позики, тобто за один рік, а також урахувавши, що постановою Харківського апеляційного суду від 30 листопада 2018 року у справі № 640/17390/17 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проценти за договором позики від 01 березня 1998 року за період з 01 березня 1998 року по 28 лютого 1999 року в розмірі 55 105,00 грн, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача процентів за користування позикою.

Відмовляючи в задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд правильно виходив із того, що оскільки укладений між сторонами у справі договір позики, як і положення статті 1050 ЦК України, не передбачають такого виду відповідальності, як відшкодування моральної шкоди, рішення суду першої інстанції в цій частині не є законним та обгрунтованим, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, зокрема, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а також те, що він має право на відшкодування завданої йому моральної шкоди, з урахуванням правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, Верховний Суд вважає їх необгрунтованими, оскільки встановлені судами фактичні обставини справи та застосовані норми матеріального права не є подібними.

Так, у справі № 216/3521/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що вирішуючи спір щодо відшкодування моральної шкоди за порушення споживчого договору, зокрема у справі про порушення банком зобов'язання з повернення вкладу, суди мають враховувати, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб'єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону про захист прав споживачів навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено.

Предметом позову у цій справі був захист прав споживача, стягнення банківського вкладу та відшкодування моральної шкоди, тобто відшкодування моральної шкоди у спорах про захист прав споживачів. Натомість у даній справі, спірні правовідносини виникли з договірних зобов'язань (договір позики), а тому наведені заявником доводи є необгрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У силу вимог статті 400 ЦПК України Верховний Суд зобов'язаний перевіряти наявність підстав для відкриття касаційного провадження, зазначених у касаційній скарзі, оскільки перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Наведені у касаційній скарзі доводи не свідчать про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Суди повно та всебічно з'ясували обставини справи, правильно застосували норми матеріального права та ухвалили судові рішення, відповідно до висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року).

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 10 липня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявникові.

Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак