Історія справи

Ухвала ККС ВП від 21.03.2021 року у справі №464/1968/20

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 464/1968/20

провадження № 51-1382ск21

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Бородія В. М., Чистика А. О.,

розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, яка постановлена в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 120280140070000631, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Львова, зареєстрованого та проживаючого у тому ж місті (АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 відповідно), раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Суть питання

За вироком Сихівського районного суду м. Львова від 10 вересня 2020 року ОСОБА_1 засудженоза ч. 2 ст. 307 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК України.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 08 квітня 2020 року близько 19 год 30 хв, діючи за попередньою змовою групою осіб із невстановленими органом досудового розслідування особами, матеріали щодо яких виділено в окреме кримінальне провадження, отримавши від них інформацію, у вигляді повідомлень у своєму обліковому записі в "Теlеgram", про місцезнаходження сховку з пакунками, в яких містилися наркотичні засоби та психотропні речовини в обумовленій кількості та різновиді, знайшов такі пакунки і попередньо розділивши незаконно придбаний ним товар на дві умовні частини.

Одну з яких він залишив за місцем свого тимчасового проживання у АДРЕСА_3, а іншу частину - помістив у імітаційне каміння, яке самостійно виготовляв та 09 квітня 2020 року в денний період часу, але не пізніше 15 год 45 хв, здійснив 20 сховків на території Сихівського району м. Львова. Після цього, ОСОБА_1 фотографував такі сховки і, зазначаючи координати місцезнаходження наркотичних засобів та психотропних речовин, надсилав таку інформацію у месенджер "Теlеgram" невстановленим слідством особам, які в свою чергу розповсюджували її серед наркозалежних осіб за грошову винагороду. ОСОБА_1 повинен був отримати по 50 грн за кожен окремий сховок із наркотичними засобами та психотропними речовинами, однак був зупинений "Драгхантерами". Після чого, одразу викликав працівників поліції, яким указав усі місця закладок та повідомив, що у його квартирі знаходиться решта наркотиків.

У подальшому, цього ж дня, працівниками поліції під час проведення огляду місця події, згідно вказаних координат, та огляду тимчасового помешкання ОСОБА_1 за вищезазначеною адресою, було знайдено і вилучено: амфетамін, масою 12,4848 грам, що є великими розмірами, МДМА (3,4-метилендіоксиметамфатамін), масою 2,8902 грам, що є великими розмірами; канабіс, 0,59 грам.

Не погоджуючись із вказаним рішенням місцевого суду, сторона обвинувачення оскаржила його до апеляційного суду.

Львівський апеляційний суд ухвалою від 25 лютого 2021 року залишив вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_1 без змін.

У касаційній скарзі прокурор, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного засудженому покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через м'якість (внаслідок звільнення засудженого від відбування призначеного покарання з випробуванням), просить скасувати ухвалу апеляційного суду й призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор указує на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано погодився з рішенням місцевого суду про можливість звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. Зокрема, прокурор вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував конкретні обставини та тяжкість вчиненого засудженим злочину, а також дані про особу останнього. Крім того, прокурор зазначає, що суд не дав вичерпної відповіді на всі доводи його апеляційної скарги та не навів переконливих підстав для залишення цієї скарги без задоволення.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Доведеності винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину за обставин, установлених та перевірених місцевим судом у порядку ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 307 КК України та призначення йому покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України, Верховний Суд не перевіряє, оскільки законність й обґрунтованість судових рішень у цій частині прокурор не оскаржує.

Зі змісту скарги прокурора вбачається, що він фактично порушує питання про недотримання судом визначених законом вимог, що стосуються призначення покарання і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання.

Разом із тим, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Частиною 2 ст. 50 КК України закріплено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Статтею 75 КК України визначено, що в разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, врахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).

Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, при призначенні ОСОБА_1 покарання зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК України, згідно з указаними нормами закону, врахував: ступінь тяжкості вчиненого ним злочину, який є тяжким, особу обвинуваченого, який раніше не судимий, є особою молодого віку, працює, має позитивну характеристику за місцем навчання. Також суд врахував наявність обставин, які визнав такими, що пом'якшують покарання, а саме: щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення, вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних обставин (проживання на протязі 3 років з бабою, без матері та не у повній сім'ї). При цьому обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого, судом не встановлено.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК України, і дійшов обґрунтованого висновку про призначення засудженому покарання зі звільненням від його відбування з випробуванням з іспитовим строком на підставі КК України.

Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду видно, що прокурор, не погоджуючись із вироком місцевого суду, подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст. 75 КК України та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення внаслідок м'якості, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним прокурором у касаційній скарзі.

Під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд перевірив усі посилання та доводи, викладені прокурором у згаданій апеляційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Також апеляційний суд врахував посткримінальну поведінку засудженого, який в своїх поясненнях в суді апеляційної інстанції, визнавши свою вину та щиро розкаюючись у вчиненому, запевнив, що у майбутньому не повторить подібного, має бажання продовжити навчання у вищому навчальному закладі, зустрічається з дівчиною, з якою має намір одружитись.

Вказане, на думку колегії суддів, засвідчує його каяття, характеризує суб'єктивне ставлення до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що він критично оцінив свої дії спрямовані на збагачення в такий спосіб, шкодує з приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію подальшою правомірною поведінкою і не допускати подібного в майбутньому.

Верховний Суд погоджується з висновком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, про можливість виправлення засудженого ОСОБА_1 та попередження вчинення ним нових злочинів без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України та з покладенням на нього обов'язків, передбачених ст. 75 КК України. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Призначене засудженому покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості. Підстав вважати його явно несправедливим унаслідок м'якості або призначеним у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій, умотивованість їх висновків з питань правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні ОСОБА_1 покарання та справедливості обраного їм заходу примусу, прокурор у касаційній скарзі не навів.

Крім того, посилання прокурора на постанови Верховного Суду від 20 серпня 2020 року у справі № 127/4328/19,19 березня 2020 року у справі № 760/13197/17, від 09 жовтня 2018 року у справі № 502/816/17,12 лютого у справі № 564/3465/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 466/4884/15-к є недоречними, оскільки у цих справах Суд зробив свої висновки щодо м'якості призначеного відповідним особам покарання в результаті застосування ст. 75 КК України з урахуванням обставин цих конкретних справ, а тому їх не можна вважати "висновками щодо застосування норм права" в розумінні ст. 431-1 КПК України.

Також прокурор у своїй касаційній скарзі зазначив, що суд апеляційної інстанції не надав оцінку всім доводам його скарги, однак він не конкретизував, які саме доводи його апеляційної скарги суд належним чином не розглянув, не оцінив і не дав на них відповіді, та як це вплинуло на законність постановленого цим судом рішення в цілому.

При цьому Верховний Суд звертає увагу, що згідно усталеної позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції повинен перевіряти і аналізувати доводи наведені в апеляційній скарзі і давати вичерпну відповідь лише на важливі і доречні аргументи.

Отже, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судового рішення, у касаційній скарзі прокурор не навів.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що прокурор у своїй касаційній скарзі не навів переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність рішення апеляційного суду.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Львівського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур В. М. Бородій А. О. Чистик