Історія справи

Ухвала КАС ВП від 29.03.2020 року у справі №9901/76/20
Ухвала ВП ВС від 21.04.2020 року у справі №9901/76/20

УХВАЛА

26 березня 2020 року

Київ

справа №9901/76/20

адміністративне провадження №П/9901/76/20

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Бившевої Л. І., розглянув матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Президента України ОСОБА_2 визнання незаконним та скасування листа Президента України про відмову у підписанні ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням" від 26.11.2015 та визнання незаконними й необгрунтованими сформульованих у ньому пропозицій,

УСТАНОВИЛ:

ОСОБА_1 11.03.2020 (згідно з відбитком календарного штемпелю поштового відділення) подав до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції позов, в якому просить:

визнати позиції Президента України № 5, викладені у листі з пропозиціями до ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням" незаконними та такими, що порушують основоположні принципи, викладені в статті 28 Конституції України, статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, Стратегію сталого розвитку "Україна-2020", Рекомендацій №Rec (2003)22 Комітету Міністрів Ради Європи держдавам-членам про умовно-дострокове звільнення від 24.09.2003, а також не відповідають статті 50 Кримінального кодексу України, статей 1,133 Кримінального виконачого кодексу України;

скасувати позиції Президента України, викладені у листі з пропозиціями до ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням";

стягнути з Президента України №5 ОСОБА_2 300000,00 грн. за спричинені позивачу моральні страждання.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на положення:

статей 14, 474 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони; Указ Президента України "Про Стратегію сталого розвитку "Україна-2020"; статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Україною 17.07.1997, Рекомендації №Rec (2003)22 Комітету Міністрів Ради Європи держдавам-членам про умовно-дострокове звільнення від 24.09.2003; рішення Конституційного Суду України від 11.03.2003 № 6-рп/2003 у справі № 1-7/2003; частини 3 статті 106 Конституції України;

При цьому, позивач наголошує на тому, що: Президент України, посилаючись на те, що запровадження в Україні умовного або дострокового звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, є недоцільним через порушення принципів справедливості, фактично не визнає Європейських підходів у сфері виконання покарання, що забезпечують дотримання прав людини; тиза про нібито нівелювання запровадженого процедурою дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі інституту помилування не відповідає дійсності, оскільки інститут помилування та інститут умовно-дострокового (дострокового) звільнення - це зовсім різні правові інститути, які існують паралельно і в жодному разі не пересікаються між собою; фактично "засуджені до довічного позбавлення волі, які вже відбули більше 25 років позбавленян волі" не виділяються ні у чинному Кримінальному кодексі України, ні у актах самого Президента України; використання в законодавстві термінів, яким не надано легального визначення, хоч і не схвальна, однак доволі розповсюджена практика і не рідко в ініційованих самим Президентом України законах вони також вживаються, однак у цих випадках Гарант не вбачає у цьому підстав для накладення вето; у звязку з непідписанням ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням" порушуються принципи і правила, закріплені у статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, ратифікованої Україною
17.07.1997.

Позовна заява ОСОБА_1 23.03.2020 була передана Вищим адміністративним судом України до Касаційного адміністративного суду.

Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України здійснив офіційне тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України у рішеннях від 25.11.1997 № 6-зп, від 25.12.1997 № 9-зп, від
14.12.2011 № 19-рп/2011.

У рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що у свої рішеннях він послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

У цьому рішенні Конституційний Суд України також вказав, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова). Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Верховний Суд зазначає, що держава законами встановлює критерії, за якими право на доступ до суду не є абсолютним.

Обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України статті 1 Кодексу адміністративного судочинства України визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

За частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності, зокрема, Президента України, визначені у статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з пунктами 1,2 частини першої зазначеної статті правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ щодо: законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України; законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

За статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України оскарженню підлягають нормативно-правові акти та індивідуальні акти.

Відповідно до пункту 18 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Згідно з пунктом 30 статті 106 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Отже, накладення Президентом України вето на прийнятий Верховною Радою України закон та надання Президентом України пропозицій до закону є стадіями проходження ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням" законодавчої процедури, визначеної Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України від 10.02.2010 №1861-VI, які не породжують у позивача права на захист охоронюваного законом інтересу судом, а відповідно і права на звернення до суду з цим адміністративним позовом.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі.

Керуючись статтями 22, 170, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, -

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Президента України ОСОБА_2 визнання незаконним та скасування листа Президента України про відмову у підписанні ЗаконуУкраїни "Про внесенян змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням" від 26.11.2015 та визнання незаконними й необгрунтованими сформульованих у ньому пропозицій.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її прийняття та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження..............

Л. І. Бившева,

Суддя Верховного Суду