Історія справи

Ухвала КАС ВП від 12.08.2021 року у справі №9901/321/21
Ухвала ВП ВС від 12.09.2021 року у справі №9901/321/21

УХВАЛА

11 серпня 2021 року

Київ

справа №9901/321/21

адміністративне провадження № П/9901/321/21

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шевцової Н. В., перевіривши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України № 1240-IX від 17 лютого 2021 року

УСТАНОВИЛ:

1.09 серпня 2021 року до Верховного Суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач), подана його представником Осколковим І. Л., до Верховної Ради України, в якій позивач просить суд:

1.1. Визнати протиправною та нечинною Постанову Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-ІХ "Про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності" (далі - Постанова) в наступній частині затвердження Заяви Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності:

"Узурпація влади у 2010-2014 роках ОСОБА_1 призвела до підриву основ національної безпеки і оборони України, порушення прав і свобод людини";

"Трагічні події Революції Гідності, анексія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також триваюча збройна агресія Російської Федерації та окупація нею окремих районів Донецької та Луганської областей стались не в останню чергу внаслідок політики ОСОБА_1 та сформованого ним злочинного режиму, який підтримувався Російською Федерацією і діяв всупереч національним інтересам України".

1.2. Розглядати справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною постанови Верховної Ради України в судовому. засіданні за участі представника позивача та повідомленням (викликом) сторін.

1.3. Стягнути з Відповідача па користь Позивача судовий збір.

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що, на думку представника позивача, інформація, наведена у спірній Постанові, про вчинення ОСОБА_1 злочинів порушує презумпцію невинуватості, конституційні гарантії та особисті немайнові права позивача.

3. Представник позивача зазначає, що станом на день прийняття оскаржуваної Постанови, а також подання цього позову відсутній будь-який вирок щодо позивача.

Крім цього позивачу навіть не вручалася підозра.

4. Представник позивача доводить, що внаслідок вжитих формулювань, наведених у Постанові, завдано шкоди честі, гідності та діловій репутації позивача.

5. Крім того, за висновками представника позивача, в діях, зокрема, відповідача наявні всі ознаки політичного переслідування, що свідчить про прийняття оскаржуваної Постанови неуповноваженим на те органом.

6. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 серпня 2021 року для розгляду цієї справи визначено такий склад колегії суддів: суддю-доповідача Шевцову Н. В., суддів Данилевич Н. А., Кашпур О. В., Мартинюк Н. М., Уханенка С. А.

7. Пунктом 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.

8. За наслідками перевірки суддею-доповідачем позовної заяви на її відповідність пункту 4 частини 1 статті 171 КАС України встановлено, що цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства з огляду на таке.

9. За змістом частини 4 статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України щодо невнесення до Верховної Ради України законопроекту на виконання (реалізацію) рішення Українського народу про підтримку питання загальнодержавного значення на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою.

10. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, бездіяльності Кабінету Міністрів України визначено статтею 266 КАС України.

11. При цьому за змістом пункту 1 частини 1 , частини 2 статті 266 КАС України законодавчо установлено можливість перевірки Верховним Судом у складі колегії Касаційного адміністративного суду законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України.

12. За приписами частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 5 КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

13. За частиною 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

14. Положеннями пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

15. Згідно із пунктом 7 частини 1 статті 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

16. Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювала свою правову позицію щодо правил розмежування предметної юрисдикції, а також критеріїв, які при цьому потрібно враховувати.

17. До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

18. Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або їхніх службових чи посадових осіб є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі зазначених суб'єктів не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

19. Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

20. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

21. Натомість приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб.

22. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової або службової особи, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

23. Відповідна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 826/24892/15, від 30 вересня 2020 року № 815/6832/16 та інших.

24. Предметом оскарження у цій справі є Постанова Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-IX "Про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності".

25. Водночас позивач зазначає, що внаслідок протиправності оскаржуваної Постанови відповідачем порушено презумпцію невинуватості, його конституційні гарантії (право на повагу до честі та гідності), недоторканність ділової репутації. Крім того, позивач стверджує, що зазнає політичних переслідувань.

26. Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

27. Положеннями статті 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

28. Згідно із частинами 1 та 2 статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

29. Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

30. Отже, при визначенні предметної юрисдикції справ, як вже було зазначено вище, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

31. Підставами для звернення до суду з цим позовом позивачем визначено твердження про порушення його особистих немайнових прав, що виключає можливість розгляду такого спору за правила адміністративного судочинства. Оскільки такий спір стосується права цивільного (честь, гідність і ділова репутація), то він підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, ураховуючи суб'єктний склад сторін спору. Наявність відповідача (суб'єкта владних повноважень) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

32. Отже, заявлений позивачем спір підпадає під юрисдикцію цивільного суду і має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

33. Посилання позивача у позові на твердження про відсутність у відповідача повноважень на прийняття оскаржуваної Постанови не впливає на висновки суду щодо приватноправового характеру спору, оскільки такі висновки позивача обґрунтовано не обставинами порушення процедури прийняття оскаржуваної Постанови, а виключно твердженням про порушення відповідачем принципу презумпції невинуватості через безпідставне втручання відповідача в діяльність правоохоронних органів.

34. Аналізуючи позовні вимоги, колегія суддів також зауважує, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

35. Відповідно до частини 3 статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

36. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

37. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

38. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").

39. У цій справі позивач визначив предметом оскарження Постанову Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-IX "Про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності" (далі - Постанова).

40. Залежно від своєї юридичної природи правові акти управління поділяються на нормативно-правові та індивідуальні акти.

41. Нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.

42. Індивідуальні акти стосуються інтересів конкретних осіб та правовідносин за участю таких осіб. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, зокрема, чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

43. У рішенні Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп (справа 3/35-313) передбачено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

44. Зі змісту наведеного можна зробити висновок, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати (породжують) права і обов'язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб'єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб'єкта, а відповідно інший суб'єкт зобов'язаний виконувати його вимоги та приписи.

45. Тобто, відмінною ознакою дій суб'єкта владних повноважень є наявність в них змісту управління особою, здійснення щодо неї влади, шляхом впливу на її права і обов'язки.

46. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України, право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього.

47. Таким чином, відсутність у позивача безпосередніх конкретних прав чи обов'язків у зв'язку із прийняттям Постанови Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-IX "Про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності", яка має декларативний і стратегічний характер, не породжує для позивача й права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

48. Твердження ж позивача про порушення його особистих немайнових прав (честі, гідності, ділової репутації, тощо) у зв'язку із прийняттям Постанови Верховної Ради України від 17 лютого 2021 року № 1240-IX "Про Заяву Верховної Ради України у зв'язку з сьомою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності" може бути предметом судового розгляду в межах цивільного судочинства.

49. Отже, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження у справі за заявленим позовом, а тому у відкритті провадження у справі слід відмовити на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 КАС України.

50. Відповідно до частини 6 статті 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, установленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Керуючись статтями 19, 22, 170, 241, 242, 243, 248, 256, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті провадження у справі № 9901/321/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання протиправною та нечинною Постанови Верховної Ради України № 1240-IX від 17 лютого 2021 року.

2. Відповідно до частини 6 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України роз'яснити позивачу право звернутися з цим позовом в порядку цивільного судочинства.

3. Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана протягом 15 днів з дня її постановлення до Великої Палати Верховного Суду.

4. Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.

5. У разі подання на ухвалу Верховного Суду апеляційної скарги, якщо її не скасовано, вона набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н. В. Шевцова