Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Волкова О.Ф., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом громадянина Ірану ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України (далі - Міграційна служба), Головного управління Міграційної служби в м. Києві (далі - управління Міграційної служби) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и л а:

У вересні 2013 року громадянин Ірану ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати неправомірними дії управління Міграційної служби, пов'язані з повідомленням позивача про прийняття Міграційною службою рішення від 18 липня 2013 року № 415-13 про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - рішення Міграційної служби); визнати протиправним та скасувати рішення Міграційної служби; зобов'язати Міграційну службу визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 7 листопада 2013 року позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення Міграційної служби; визнав протиправними дії уповноваженої особи Міграційної служби в частині невикладення у повідомлені про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23 липня 2013 року № 135 причин відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язав Міграційну службу розглянути повторно питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, які передбачені законодавством; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 3 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 4 грудня 2014 року рішення суду апеляційної інстанцій залишив без змін.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, позивач з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України, у якій просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 грудня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2014 року, а постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 7 листопада 2013 року залишити в силі. На обґрунтування заяви додав копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 листопада 2013 року (№ К/800/19990/13), яка, на його думку, підтверджує неоднакове застосування касаційним судом статті 6, підпунктів 1, 13 статті 1 Закону України від 8 липня 2011 року № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон № 3671-VI).

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що з оскаржуваної ухвали та копії доданого позивачем до заяви рішення суду касаційної інстанції вбачається неоднакове застосування зазначених вище норм матеріального права.

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та його рішення, копію якого надано для порівняння, не дає підстав вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

У справі, рішення в якій надане на підтвердження неоднакового правозастосування, суд касаційної інстанції дійшов висновку про неправомірність рішення відповідача щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки Міграційна служба не надала належної оцінки доводам позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в Ісламській Республіці Іран за ознакою віросповідання та не провела повного аналізу інформації по країні його походження.

Вищий адміністративний суд України у справі, що розглядається, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанцій, погодився із висновком останнього про правомірність рішення Міграційної служби, оскільки з наданої позивачем інформації не вбачається, що він переслідувався в Ірані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто відсутні підстави та обставини, визначені статтею 1 Закону № 3671-VI для надання позивачу статусу біженця. Такого висновку апеляційний суд дійшов, враховуючи і лист Головного управління Служби безпеки України в м. Києві від 17 червня 2013 року № 51/1/2-4842, яким рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем, та лист робочого апарату Укрбюро Інтерполу Міністерства внутрішніх справ України від 17 червня 2013 року № ІР/1603/07/С63/8018/ТЕ1/Я1/1.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справі, копію рішення суду касаційної інстанції в якій додано до заяви.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви громадянина Ірану ОСОБА_2 слід відмовити.

Керуючись підпунктом 2 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви громадянина Ірану ОСОБА_2 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. Кривенко

Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда П.В. Панталієнко І.Л. Самсін О.А. Коротких В.Л. Маринченко О.Б. Прокопенко О.О. Терлецький