Історія справи

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2014 рокум. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючогоКривенка В.В., суддів:Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., −

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Сумського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду, Фонд відповідно) до відкритого акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

в с т а н о в и л а:

У травні 2004 року відділення Фонду звернулося до суду з позовом до Товариства про стягнення штрафних санкцій у розмірі 896 365 грн 47 коп. за незайняті місця для працевлаштування інвалідів у 2003 році.

Позовні вимоги відділення Фонду обґрунтувало тим, що відповідач всупереч вимогам статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ), згідно з якими для підприємств, установ і організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, не створив 77 робочих місць для працевлаштування інвалідів і відповідно до статті 20 зазначеного Закону має сплатити штрафні санкції за нестворені робочі місця у розмірі 896 365 грн 47 коп.

Суди розглядали справу неодноразово.

Господарський суд Сумської області рішенням від 28 липня 2005 року у задоволенні позовних вимог відмовив виходячи з того, що відділення Фонду до визначення та застосування критеріїв нарахування штрафних санкцій поставилось формально. За таких обставин на Товариство не можна покласти відповідальність за неналежне виконання обов'язків із працевлаштування інвалідів, оскільки його вини у цьому немає.

Харківський апеляційний господарський суд ухвалою від 15 листопада 2005 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 жовтня 2013 року, рішення суду першої інстанції скасував і прийняв нове - про задоволення позовних вимог.

Висновок апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, ґрунтується на тому, що Товариство вжило не всіх заходів для створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, а тому має нести відповідальність за допущене у сфері господарювання правопорушення.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Товариство просить скасувати судові рішення касаційного та апеляційного судів та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На підтвердження неоднакового застосування положень статей 18-20 Закону № 875-ХІІ до заяви додані рішення Вищого адміністративного суду України від 1 червня 2006 року, 25 січня 2007 року, 7 квітня 2009 року, 12 травня 2011 року, у яких суд касаційної інстанції, відмовляючи органам Фонду у задоволенні позовів, виходив з того, що згідно із поданими підприємствами (відповідачами) звітами за формою № 10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів у спірні періоди були передбачені робочі місця для штатних працівників-інвалідів, створені відповідно до чотирьохвідсоткового нормативу, проте органи, які займаються направленням інвалідів для працевлаштування, таких осіб не направляли. Крім того, цей суд зазначав, що обов'язок підприємства створити робочі місця для інвалідів не супроводжується його обов'язком їх працевлаштовувати.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХII для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких були передбачені Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою зазначеної статті передбачено, що учасник господарських відносин несе відповідальність, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу наведених норм матеріального права зазначає, що висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, про стягнення адміністративно-господарських санкцій з Товариства, оскільки воно протягом 2003 року не подавало щомісячно до центру зайнятості звіти за формою № 3-ПН, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права, а тому у задоволенні заяви Товариства про перегляд судового рішення слід відмовити.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постановах від 4 липня 2011 року (справа № 21-159а11) та 11 червня 2013 року (справа № 21-63а13).

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Укрнафта» відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.Б. Гусак О.А. Коротких О.В. Кривенда В.Л. Маринченко П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко О.О. Терлецький Ю.Г. Тітов