Історія справи

Постанова ВССУ від 17.03.2026 року у справі №341/1623/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2026 року

м. Київ

справа № 341/1623/21

провадження № 61-7733св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Галицька міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Пнівчук О. В., Василишин Л. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Галицької міської ради в якому просив:

- визнати недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 площею 0,0266 га, розташовану на АДРЕСА_1 , видане 18 червня 2014 року, кадастровий номер 2621210100:01001:0535;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2621210100:01001:0535, укладений 02 червня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

- зобов`язати ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні приміщенням його гаражу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме демонтувати огорожу та вивести ґрунт.

Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач є власником гаража площею 22,5 кв. м та земельної ділянки площею 0,01 га, на якій цей гараж побудований, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Навпроти гаражу наявне приміщення колишньої ветеринарної лабораторії. Між гаражем та приміщенням ветеринарної лабораторії наявна проїзна дорога, яка прилягає до сусідньої ділянки, на якій розташовані складські приміщення ОСОБА_4 .

У червні 2020 року йому стало відомо, що сусідське приміщення колишньої ветеринарної лабораторії та земельну ділянку під нею придбала відповідачка ОСОБА_2 та має намір огородити земельну ділянку.

У червні 2021 року відповідачкою ОСОБА_2 завезена на ділянку земля, яка була розвантажена на відстані 1,5 м від воріт його гаражу, тим самим заблокувавши в`їзд в гараж. Після приходу комісії з Галицької міської ради ОСОБА_2. більше землі не завозила, позивач відгорнув наявну землю так, що дало змогу заїздити у гараж.

29 липня 2021 року відповідач ОСОБА_2 розпочала роботи по монтажу огорожі земельної ділянки: бетонного фундаменту, металевих стовпців та сітки. Частина проїзду була огороджена, таким чином, що ширина проїзду унеможливлює здійснення позивачем маневру заїзду у гараж.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 16 грудня 2024 року у складі судді Гаполяка Т. В. позовні вимоги задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 площею 0,0266 га, розташовану на АДРЕСА_1 , видане 18 червня 2014 року, кадастровий номер 2621210100:01001:0535.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, розташованої на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 2621210100:01001:0535, укладений 02 червня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкоди у користуванні приміщенням гаражу ОСОБА_1 , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме демонтувати огорожу та вивести ґрунт з території проїзду, щоб загальна ширина проїзду від АДРЕСА_1 і до завершення такого від воріт гаража і паралельно таким складала не менше 7,7 метрів.

Стягнуто з Галицької міської ради на користь ОСОБА_1 5 233,50 грн понесених судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 687,50 грн понесених судових витрат.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 687,50 грн понесених судових витрат.

Рішення мотивовано тим, що земельна ділянка при передачі у власність ОСОБА_3 сформована в частині за рахунок наявного проїзду, тому слід визнати недійсним Свідоцтво про право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 площею 0,0266 га, розташовану на АДРЕСА_1 , видане 18 червня 2014 року.

Також, встановивши, що фактичний заїзд автомобілем до гаража, що за адресою: АДРЕСА_1 у відповідності до ДБН у зв`язку з наявною фактичною огорожею земельної ділянки, за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2621210100:01:001:0535 технічно неможливий, суд дійшов висновку про необхідність зобов`язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні приміщенням гаражу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а саме демонтувати огорожу та вивести ґрунт з території проїзду, щоб загальна ширина проїзду від АДРЕСА_1 і до завершення такого від воріт гаража і паралельно таким складала не менше 7,7 метрів.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 16 грудня 2024 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та Галицької міської ради про усунення перешкод у користуванні майном, визнання недійсними правовстановлюючих документів відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 4 086,00 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів тому, що відповідачка збудувала огорожу з порушенням землевпорядної та містобудівної документації або не в межах своєї ділянки, ця огорожа звужує передбачений містобудівною документацією заїзд (проїзд). Також не доведено позивачем обставин, якими він обґрунтовував позовні вимоги, а висновки суду першої інстанції про порушене право позивача не відповідають фактичним обставинам справи та суперечать наявним у справі доказам.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У червні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 428/4266/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вважає, що у матеріалах справи наявні докази порушення відповідачкою права позивача на користування його земельною ділянкою, які відповідають основним вимогам щодо їх допустимості та належності, однак суд апеляційної інстанції чомусь надає перевагу листу міського голови від 27 квітня 2021 року № 02.2-14/987, при цьому не наводить переконливих мотивів з яких він не враховує ті чи інші докази у справі.

Апеляційний суд не врахував того, що його гараж побудовано раніше від збудованої відповідачкою бетонної огорожі.

Зазначає, що є помилковими висновки суду апеляційної інстанції про те, що ним не надано доказів на підтвердження права користування чужою земельною ділянкою, оскільки він не знав про факт набуття права власності на земельну ділянку, яка відповідно до пункту «а» частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України належала до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність.

У серпні 2025 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення. Доказів про його направлення іншим учасникам справи ОСОБА_2 не надано.

Відповідно до частини першої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

До відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи (частина п`ята статті 178, частина четверта статті 395 ЦПК України).

Загальні вимоги до форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення передбачені статтею 183 ЦПК України. Будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити перелік вказаний у цій статті та інші відомості, що вимагаються цим Кодексом.

Відповідно до четвертої статті 183 ЦПК України суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

Ураховуючи наведене, поданий ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу не відповідає вимогам статті 395 ЦПК України, а тому підлягає поверненню без розгляду.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24 червня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 341/1623/21 з Галицького районного суду Івано-Франківської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 341/1623/21.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 19 лютого 2009 року є власником гаражу площею 22,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а також власником земельної ділянки, площею 0,01 га з цільовим призначенням: для обслуговування гаража, розташованої за тією ж адресою на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 січня 2010 року, кадастровий номер: 2621210100:01:001:0430 (т. 1 а. с. 17-18).

Земельна ділянка ОСОБА_1 має прямокутну форму і однією стороною на час формування межувала із земельної ділянкою ОСОБА_4 , а трьома - із землями запасу Галицької міської ради.

Відповідачка ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного 02 червня 2012 року між нею та ОСОБА_3 , є власником земельної ділянки площею 0,0266 га з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 2621210100:01:001:0535 (т. 1 а. с. 35-36).

Відповідно до кадастрового плану земельної ділянки відповідачки ОСОБА_2 межує із землями ОСОБА_4 по лінії А-Б; по лінії Б-В - землі міської ради (заїзд); по лінії В-Г - землі міської ради (АДРЕСА_1); по лінії Г-А - землі міської ради (громадська забудова) (т. 3 а. с. 83-84).

Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

У статті 13 Конституції України визначено, що власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

У частинах першій та другій статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 373 ЦК України право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Зазначена норма матеріального права визначає право власника вимагати будь-яких усунень порушень його права власності від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлених судом перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Відповідно до пунктів «г» та «е» частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Згідно з частинами першою та другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини другої статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування певних стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Підставою для задоволення позову про усунення перешкод у користуванні власністю є встановлення сукупності певних обставини, а саме: наявність у позивача права власності на майно та наявність перешкод у можливості користування ним своєю власністю. Таким чином, відповідачем за негаторним позовом є лише та особа, яка перешкоджає позивачу у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю, а підставою мають слугувати посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Отже, право власності як абсолютне право має захищатися лише у разі доведення самого факту порушення.

Такий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 701/638/22 (провадження № 61-9185св23).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивачем не надано і матеріали справи не містять доказів того, що відповідачка збудувала огорожу з порушенням землевпорядної та містобудівної документації або не в межах своєї ділянки, ця огорожа звужує передбачений містобудівною документацією заїзд (проїзд).

Крім того, апеляційний суд правильно встановив, що згідно з проведеною інвентаризацією земель м. Галич на спірній території не передбачено заїзд або проїзд. Більше того, в містобудівних умовах та обмеженнях для проектування об`єкта будівництва, затверджених 01 квітня 2019 року наказом № 10 відділу містобудування та архітектури Галицької райдержадміністрації та виданих районним архітектором І. Кретом, передбачена реконструкція гаража позивача шляхом знесення існуючого металевого гаражу із заїздом до будівель з АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 15, т. 2 а. с. 10).

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач ОСОБА_1 не довів суду, що сторона відповідача порушує його право на користування земельною ділянкою, на якій розташований його гараж, і таке право підлягає захисту.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не надав належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам, зокрема висновку експерта від 18 липня 2024 року № 70/23, спростовується змістом оскаржуваного рішення апеляційного суду та зводиться до переоцінки цих доказів.

Водночас Верховний Суд в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати нові обставини справи та здійснювати переоцінку доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції не врахував правовий висновок, висловлений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 428/4266/15-ц є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цій справі фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд апеляційної інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявника є безпідставними, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ,) рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених частиною першою статті 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 13 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник