Історія справи

Постанова ВССУ від 04.02.2026 року у справі №460/5795/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2026 року

м. Київ

справа № 460/5795/18

провадження № 61-4185св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачки - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року у складі судді Колтуна Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачки - ОСОБА_3 , про виселення без надання іншого жилого приміщення.

Позов обґрунтовано тим, що вона є власницею будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який вона успадкувала після смерті батька.

У зазначеному будинку, крім неї проживає її син ОСОБА_2 , який участі в утриманні будинку, його ремонті та оплаті комунальних послуг не бере. Він веде антигромадський спосіб життя, зловживає алкогольними напоями, часто перебуває у нетверезому стані, влаштовує сварки та бійки, псує майно, продає побутові речі з будинку, принижує позивачку та її дочку ОСОБА_3 перед сусідами та родичами.

Через неправомірну поведінку ОСОБА_2 позивачка неодноразово зверталася до правоохоронних органів, внаслідок чого відповідача було притягнено до адміністративної відповідальності за статтею 173-2 Кодексу України

про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) та до кримінальної відповідальності за частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 20 грудня 2018 року, просила суд виселити ОСОБА_2 із належного їй на праві приватної власності будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 з належного ОСОБА_1 на праві приватної власності будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідач систематично протягом тривалого часу вчиняє насильство стосовно позивачки та порушує правила співжиття, що є достатньою підставою для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні належним їй житловим будинком шляхом виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення.

Виселення відповідача є співмірним із втручанням у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), з урахуванням принципу верховенства права та справедливості, що полягає у захисті права власника на володіння, користування та розпорядження майном, яке згідно з Конституцією України є непорушним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У квітні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 рокув якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 лютого 2025 року у справі № 712/363/23 та від 04 листопада 2024 року у справі № 712/277/23 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не спростував аргументів відповідача про те, що після притягнення його до кримінальної відповідальності він почав уникати спілкування з матір`ю та сестрою. Однак позивачка продовжила звертатися до правоохоронних органів та міської ради із безпідставними заявами щодо конфлікту між сторонами.

Суди попередніх інстанцій помилково посилалися на ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 03 червня 2020 року у справі № 460/1726/18, оскільки у зазначеній справі не було встановлено його вини у правопорушенні, передбаченому частиною першою статті 125 КК України. Крім того, при закритті кримінального провадження у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України, суд не може і не повинен констатувати факт вчинення особою кримінально караного діяння, винуватість або навпаки невинуватість такої особи у вчиненні інкримінованого діяння.

Суди не врахували, що лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами різного змісту, крім порушення правил співжиття, без застосування до винного заходів впливу цими органами, які врешті повинні бути безрезультативними, не є підставою для виселення.

Відповідач лише одного разу застосував насильство через провокативну поведінку матері та сестри, у чому він розкаявся та попросив вибачення.

Посилання суду апеляційної інстанції на можливу наявність у відповідача іншого житла з огляду на те, що йому на праві власності належить земельна ділянка, кадастровий номер 4625810100:04:004:1052, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , є безпідставним, оскільки через невдале розташування земельної ділянки та скрутне майнове становище будівництво на зазначеній земельній ділянці не здійснюється.

На порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції помилково розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, оскільки судова повістка повернулася до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».

Водночас зазначене не відповідає дійсності, оскільки він постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв`язку із зазначеним він звернувся до Яворівського відділення Акціонерного товариства «Укрпошта», де йому повідомили, що у зв`язку з відсутністю листонош з нового року поштова кореспонденція не доставляється адресатам, а жителям необхідно час від часу самостійно звертатися до поштового відділення. Однак про зазначене йому стало відомо лише після розгляду справи апеляційним судом.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не дотримався принципу пропорційності, поклавши на відповідача непропорційний та надмірний тягар у вигляді позбавлення права на єдине житло.

У червні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Микуш Д. М., у якому заявниця просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 01 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2025 року (після усунення недоліків)відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Яворівського районного суду Львівської області матеріали цивільної справи № 460/5795/18; зупинено виконання рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У червні 2025 року матеріали справи № 460/5795/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2026 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення,

а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власницею житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

16 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Яворівського РВ ГУ МВСУ у Львівській області із заявою, у якій просила вжити заходів щодо її сина ОСОБА_2 , який проживає разом з нею. У заяві зазначила, що син неодноразово виганяв її з будинку, нищив її майно, ображав та погрожував фізичною розправою.

Згідно з висновком від 18 квітня 2015 року, наданим за заявою ОСОБА_1 , затвердженим виконувачем обов`язків начальника Яворівського РВ ГУ МВСУ у Львівській області, Максимишину І. В. винесено офіційне попередження про недопустимість вчинення насильства в сім`ї у майбутньому.

Вироком Яворівського районного суду Львівської області від 28 листопада 2016 року у справі № 460/4044/16-к, що набрав законної сили 29 грудня 2016 року, ОСОБА_2 визнано винним у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 КК України, та призначено покарання у виді громадських робіт на сто годин.

У зазначеній справі суд встановив, що 08 серпня 2016 року о 23 год 30 хв ОСОБА_2 , перебуваючи в помешканні за місцем свого проживання за адресою АДРЕСА_1 , під час конфлікту, який виник на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків зі своєю матір`ю ОСОБА_1 , умисно почергово наніс декілька ударів її головою та спиною об стінку будинку, після чого наніс кулаком правої руки один удар в ділянку обличчя, спричинивши їй два садна на носі, синяк на правій половині голови і синяк на правому передпліччі. Крім того, в цей же день, продовжуючи свою злочинну діяльність, умисно наніс своїй сестрі ОСОБА_3 декілька ударів кулаком правої руки в ділянку голови та обличчя, спричинивши їй синяк на лівій половині обличчя.

Ухвалою Яворівського районного суду Львівської області від 03 червня 2020 року у справі № 460/1726/18 ОСОБА_2 звільнено від кримінальної відповідальності за частиною першою статті 125 КК України у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

В ухвалі зазначено, що 21 квітня 2018 року о 20 год 00 хв ОСОБА_2 , перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, знаходячись на території господарства за місцем свого проживання в АДРЕСА_1 , під час конфлікту, який виник на ґрунті тривалих неприязних стосунків, маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень, умисно наніс своїй матері ОСОБА_1 удар кулаком правої руки в ділянку грудної клітки, в результаті чого остання, тримаючись рукою за металеву сітку, впала разом з сіткою на покладену цеглу, внаслідок чого отримала садно на носі і синець на правому стегні, які відносяться до легкого тілесного ушкодження.

Відповідно до актів від 20 березня 2019 року, від 20 березня 2020 року,

від 01 лютого 2022 року, складених створеною на підставі розпорядження міського голови м. Яворова комісією, при виході до будинковолодіння за адресою:

АДРЕСА_1 , встановлено, що кімната, у якій, за словами заявниці, проживає її син ОСОБА_2 , заставлена меблям, частина з яких розібрана, та іншими речами. Кладова, яка закрита на ключ сином заявниці, завалена побутовим непотребом, що унеможливлює вільний доступ до неї. Земельна ділянка за цією адресою не приватизована, знаходиться у занедбаному стані. На ній хаотично розміщені самовільно встановлені господарські споруди, накриття. Син заявниці не впорядкував різні будівельні матеріали (цегла, дошки) та будівельне сміття. Подвір`я захаращене великою кількістю металобрухту. Зі слів ОСОБА_2 , добровільно звільнити земельну ділянку від захаращення він наміру не має, оскільки вважає, що має на це право.

Згідно з актом обстеження від 24 січня 2024 року, складеним на підставі розпорядження міського голови м. Яворова за завою ОСОБА_1 , при виході за адресою: АДРЕСА_1 , комісією встановлено, що вихід з двору будинковолодіння на вулицю заблокований автомобілем, власником якого є ОСОБА_2 , що унеможливлює виведення корови на пасовище. Подвір`я з усіх сторін захаращене різними видами відходів та металобрухтом, що накритий шифером та нічим не прикріплений. На дорозі вздовж огорожі ОСОБА_2 припаркував шість автомобілів, чим перешкоджає двосторонньому руху транспорту на вул. Я. Мудрого.

Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб № 335, виданою 26 лютого 2024 року Виконавчим комітетом Яворівської міської ради, у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована ОСОБА_3 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом позову у цій справі є вимога про виселення відповідача з належного позивачці житлового будинку на підставі частини першої статті 116 Житлового кодексу України (назва Кодексу в редакції Закону України від 21 квітня 2022 року № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України» (далі - ЖК України))), з підстав антигромадської поведінки відповідача, систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим їх спільне проживання, а заходи запобігання та громадського впливу, вжиті щодо відповідача, виявилися безрезультатними та не призвели до припинення протиправної поведінки.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Підстави виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення визначені статтею 116 ЖК України.

За положеннями частини першої статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Отже, цивільно-правова відповідальність за статтею 116 ЖК України настає при руйнуванні чи псуванні житлового приміщення, або використанні його не за призначенням, або систематичному порушенні правил співжиття. Під систематичністю розуміється вчинення двох і більше правопорушень. При цьому необхідно, щоб така поведінка винної особи була предметом розгляду органів місцевого самоврядування, поліції, прокуратури, суду, громадських організацій тощо, а застосовані заходи попередження, громадського впливу виявились безрезультатними.

Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.

У всіх трьох випадках до винних осіб повинні попередньо вживатись заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).

Закон встановлює як умови виселення осіб, винних у руйнації або псуванні житлового приміщення, наявність фактів про те, що ці дії носили систематичний характер, а до винного в цьому випадку були застосовані заходи попередження і суспільного впливу, які виявилися безрезультатними (наприклад, його поведінка була предметом розгляду органів міліції, прокуратури, суду, громадських організацій). Передбачається, що руйнація або псування здійснювалися із вини наймача.

Виселенню підлягають лише конкретно винні в цьому особи - наймач такого приміщення чи хто-небудь із членів його сім`ї, що сумісно проживають із ним, опікуни, попечителі, піднаймачі та інші, які спільно проживають.

Під систематичністю необхідно розуміти скоєння двох і більше таких правопорушень. При цьому необхідно, щоб до винної особи попередньо були застосовані міри попередження суспільного впливу.

До таких підстав відноситься і систематичне порушення правил суспільного співжиття, чим створюються неможливі умови для проживання інших в одній квартирі чи одному домі.

Протиправна винна поведінка - це навмисні дії особи, безпосередньо пов`язані не тільки з явною неповагою до звичайних правил спільного проживання (скандали, дебоші, образи, заподіяння тілесних ушкоджень), але також навмисне ігнорування встановлених правил користування житловими і підсобними приміщеннями, невиконання вимог про дотримання тиші в квартирах і на подвір`ї, а також інші навмисні дії, що перешкоджають нормальному проживанню в квартирі або житловому будинку.

Виселення через неможливість спільного проживання може мати місце лише при систематичному порушенні винним правил суспільного співжиття.

При вирішенні справ про виселення на підставі статті 116 ЖК України осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, належить виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ тощо.

За умовами норми статті 116 ЖК України підставою виселення вказаних осіб може стати не будь-яке порушення правил співжиття, а лише таке, котре відбувається в жилому приміщенні і стосується відносин щодо користування жилими приміщеннями осіб, які проживають у них. Тому для виселення за цією підставою необхідно встановити систематичність протиправних дій і безрезультатність застосування до правопорушника заходів попередження і громадського впливу.

Одні лише факти звернення до відповідних органів зі скаргами різного змісту, крім порушення правил співжиття, без застосування до винного заходів впливу цими органами, які врешті повинні бути безрезультатними, не є підставою для виселення (постанова Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 712/277/23, на яку посилається відповідач у касаційній скарзі).

Європейський суд з прав людини у рішенні «Левчук проти України» зазначив, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших осіб (рішення у справах «Опуз проти Туреччини», пункт 144, «Єремія проти Республіки Молдова», пункт 52, та «Володіна проти Росії», пункт 86). Більше того, у контексті статті 2 Конвенції суд зазначив, що у справах про домашнє насильство права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачка неодноразово зверталася до Яворівського РВ ГУ МВСУ у Львівській області з проханням вжити заходів реагування щодо її сина ОСОБА_2 , який постійно провокує сварки, погрожує їй фізичною розправою, вчиняє дрібні крадіжки з будинку.

За результатами розгляду такої заяви позивачки від 16 квітня 2015 року Яворівським РВ ГУ МВСУ у Львівській складений висновок, у якому зазначено, що у діях ОСОБА_2 відсутні ознаки кримінального правопорушення, однак наявні порушення вимог Закону України «Про попередження насильства в сім`ї», за які передбачена відповідальність, встановлена статтею 173-2 КУпАП.

З огляду на зазначене ОСОБА_2 було винесене офіційне попередження про недопустимість вчинення насильства в сім`ї у майбутньому.

08 серпня 2016 року відповідач вчинив стосовно позивачки кримінальне правопорушення, передбачене частиною першою статті 125 КК України, за що був притягнений до кримінальної відповідальності у виді громадських робіт на строк 100 годин (справа № 460/4044/16-к).

Надалі, розглянувши звернення позивачки стосовно вчинення ОСОБА_2 щодо неї та ОСОБА_3 протиправних дій від 30 серпня 2018 року, тимчасово виконувач обов`язків начальника Яворівського ВП ГУ НП у Львівській області Луньо Р. Б. повідомив заявницю про те, що перевіркою встановлено відсутність ознак кримінального правопорушення у діях її сина, та зазначив, що стосовно нього буде складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене частиною першою статті 173-2 КУпАП.

Таким чином, установивши, що відповідач систематично протягом тривалого часу вчиняє насильство стосовно матері та порушує правила співжиття, що є достатньою підставою для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні належним їй будинком шляхом виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

У контексті наведеного доводи ОСОБА_2 про те, що суд апеляційної інстанції не спростував його аргументів про те, що після притягнення до кримінальної відповідальності він почав уникати спілкування з матір`ю та сестрою, однак позивачка продовжила звертатися до правоохоронних органів та міської ради із безпідставними заявами щодо конфлікту між ним, є безпідставними та спростовуються встановленими судами обставинами справи.

Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій урахували, що виселення є найбільш крайнім заходом втручання у право людини на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції, однак таке втручання в особисті права може бути необхідним для захисту здоров`я та прав інших осіб і у контексті статті 2 Конвенції права кривдників не можуть переважати права жертв, зокрема, на фізичну та психологічну недоторканність, та дійшли обґрунтованого висновку про те, що за обставинами цієї справи (позивачка є особою похилого віку (72 роки), а отже не має змоги фізично протистояти відповідачу, який вчиняє щодо неї фізичне та психологічне насильство) припинення права користування відповідачем спірним житлом шляхом його виселення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій помилково посилалися на ухвалу Яворівського районного суду Львівської області від 03 червня 2020 року у справі 460/1726/18, оскільки суди не обґрунтовували оскаржувані судові рішення посиланням на зазначену ухвалу, а лише вказали про постановлення такої ухвали.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, є необґрунтованими.

Із матеріалів справи відомо, що в апеляційній скарзі заявник зазначив зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 06 вересня 2024 року він отримав нарочно в суді апеляційної інстанції 10 вересня 2024 року.

17 січня 2025 року суд апеляційної інстанції надіслав відповідачу судову повістку-повідомлення на поштову адресу: АДРЕСА_1 , яку він зазначив у апеляційній скарзі.

27 січня 2025 року поштове відправлення було повернуто до суду апеляційної інстанції із зазначенням «адресат відсутній за місцем проживання».

Відповідно до частини шостої статті 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур`єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

За змістом пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки, зокрема, є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи.

Таким чином, у розумінні наведених норм процесуального права, ОСОБА_2 вважається таким, що належно повідомлений про дату, час і місце судового засідання.

Доказів на підтвердження того, що поштова кореспонденція у м. Яворів з 2025 року не доставляється адресатам, відповідач не надав.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів щодо їх оцінки, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень касаційного суду.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій загалом дійшли правильного висновку про задоволення позову, аргументи касаційної скарги, в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Щодо поновлення виконання оскаржуваного судового рішення

Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Зважаючи на те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, то відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення.

Керуючись статтями 141 400 410 409 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 лютого 2025 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Яворівського районного суду Львівської області від 10 червня 2024 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк