П О С Т А Н О В А

Іменем України

31 січня 2019 року

м. Київ

Справа № 800/186/17

Провадження № 11-1203заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

Головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - СергійчукЛ.Ю.,

представника позивача - ОСОБА_4,

представника Вищої ради правосуддя - ЛіходійО.О.,

представників Міністерства юстиції України - ЧікованіО.В., ІвановоїЮ.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Міністерства юстиції України та Вищої ради правосуддя на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючий суддя Коваленко Н. В., судді: Анцупова Т. О., Гімон М. М., Мороз Л. Л., Кравчук В. М.) від 18 вересня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_8 до Вищої ради правосуддя, третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання незаконними та скасування рішень,

УСТАНОВИЛА:

04 травня 2017 року ОСОБА_8 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом, у якому з урахуванням заяви про зміну позовних вимог просив: визнати незаконним та скасувати рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади»; скасувати ухвалу ВРП від 23 травня 2017 року № 1223/0/15-17 про залишення без розгляду заяви ОСОБА_8 про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 травня 2017 року відкрив провадження у цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.

На підставі підп. 5 п. 1 розд. VII «Перехідні положення» КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII) позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ураховуючи наведене вище, позовну заяву ОСОБА_8 було передано на розгляд до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду рішенням від 18 вересня 2018 року задовольнив позов. Визнав незаконним та скасував рішення ВРП від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади». Скасував ухвалу ВРП від 23 травня 2017 року № 1223/0/15/-17 про залишення без розгляду заяви ОСОБА_8 про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку.

Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, Міністерство юстиції України (далі - Мін'юст) та ВРП подали апеляційні скарги, у яких просили скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове про відмову в задоволенні позову. На обґрунтування апеляційних скарг зазначили, що суд першої інстанції не дослідив усі докази та неповно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Задовольняючи позовні вимоги, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що відповідач порушив конституційне право ОСОБА_8 на відставку, збереження звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку, а також право на пенсійне забезпечення та довічне грошове утримання судді, оскільки за наявності його заяви про звільнення з посади судді у відставку ВРП звільнила позивача за критерієм, що має більш негативні наслідки, а саме у зв'язку із здійсненням заходів з люстрації щодо посади, яку він обіймав, а не усунення від посади на підставі заявленого добровільного наміру. За позицією суду першої інстанції такі висновки ВРП є непропорційними та не відповідають встановленню справедливого балансу між захистом демократичного суспільства, з одного боку, та захистом індивідуальних прав, з іншого.

Дослідивши наведені в апеляційних скаргах доводи та перевіривши матеріали справи, ВеликаПалата Верховного Суду встановила таке.

ОСОБА_8 з червня 1987 року по січень 1991 року працював народним суддею Літинського районного народного суду Вінницької області, з січня 1991 року по квітень 1995 року - суддею Вінницького обласного суду. У період з 11 квітня 1995 року по 25 квітня 2017 року позивач перебував на посаді судді Верховного Суду України.

З матеріалів справи вбачається, що за час роботи на посаді судді Верховного суду України, ОСОБА_8 неодноразово обирався до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія). Зокрема, 16 вересня 2010 року був призначений до складу ВККС головою Державної судової адміністрації, і цього ж дня був обраний головою Комісії.

З набранням чинності 11 квітня 2014 року Законом України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII) повноваження членів ВККС, зокрема й ОСОБА_8, припинені (п. 3 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення»).

15 жовтня 2014 року ВККС прийняла рішення № 14/зп-14, яким задовольнила заяву ОСОБА_8 та припинила його повноваження як члена Комісії з 10 жовтня 2014 року.

Разом з цим, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII), згідно з ч. 3 ст. 1 якого протягом десяти років посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у ч. 1, 2, 4 та 8 ст. 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону.

Статтею 4 Закону № 1682-VII передбачено, що особи, які перебувають, зокрема, на посаді, визначеній у п. 6 ч. 1 ст. 2 цього Закону (члена ВККС), подають керівнику або органу, зазначеному у ч. 4 ст. 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють, що до них застосовуються заборони, визначені ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону, або повідомляють, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява). Така заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено п. 3 ч. 2 ст. 5 цього Закону. Неподання заяви у строк, передбачений ч. 2 цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 цього Закону.

Розпорядженням Голови Верховного Суду України від 17 листопада 2014 року № 52/0/19-14 визначено дату початку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3, 4 ст. 1 вказаного Закону, стосовно суддів Верховного Суду України - 01 грудня 2014 року. Однак, з матеріалів справи вбачається, що позивач не подав зазначеної заяви у встановлений строк, про що В.о. Голови Верховного Суду України БарбараВ.П. листом від 11 грудня 2014 року за вхідним № 3080/0/8-14 повідомив Мін'юст.

09 вересня та 19 листопада 2015 року до Вищої ради юстиції (далі - ВРЮ) надійшли звернення Мін'юсту від 03, 09 вересня і 13 листопада 2015 року про порушення вимог щодо несумісності суддею Верховного Суду України ОСОБА_8., у яких зазначено, що позивач обіймав посаду члена ВККС з 16 вересня 2010 року по 11 квітня 2014 року, а також не подав заяву, передбачену ч. 1 ст. 4 Закону № 1682-VII, у зв'язку із чим до нього застосовується заборона, передбачена ч. 3 ст. 1 цього Закону. З огляду на вказане Мін'юст, як суб'єкт звернення щодо подання про звільнення суддів відповідно до Закону № 1682-VII, просило визнати порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності та звернутися до Верховної Ради України з поданням про звільнення його з посади судді.

19 листопада 2015 року дисциплінарна секція ВРЮ, розглянувши матеріали перевірки, ухвалила рекомендувати ВРЮ прийняти рішення про відкриття провадження за зверненнями Мін'юсту щодо порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності, визначених Законом № 1682-VII.

У подальшому, а саме 11 липня 2016 року ОСОБА_8 подав до ВРЮ заяву про звільнення його з посади судді Верховного Суду України у відставку на підставі п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України та ст. 120 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI).

09 вересня 2016 року секція ВРЮ з питань призначення суддів на посади та звільнення їх з посад склала висновок про відкладення розгляду заяви ОСОБА_8 про звільнення з посади судді у відставку у зв'язку з перебуванням на розгляді ВРЮ звернень Мін'юсту стосовно порушення суддею вимог щодо несумісності.

30 вересня 2016 року набрали чинності Закони України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон № 1401-VIII) та № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), а 05 січня 2017 року - Закон України від 21 грудня 2016 року

№ 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII), на виконання положень яких проведено реорганізацію ВРЮ шляхом перетворення її у ВРП.

Відповідно до п. 15 розд. ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 1798-VIII заяви про порушення вимог законодавства щодо несумісності, у тому числі звернення Мін'юсту, подані відповідно Закону № 1682-VII, передаються ВРП для розгляду та прийняття рішень у порядку, визначеному цим Законом для розгляду справ щодо несумісності.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону № 1798-VIII до повноважень Вищої ради правосуддя належить ухвалення рішення стосовно порушення суддею вимог щодо несумісності.

Ухвалення рішення про відкриття справи щодо несумісності згідно з ч. 5 ст. 39 Закону № 1798-VII здійснюється членом ВРП, визначеним для розгляду відповідної заяви.

14 лютого 2017 року член ВРП ВолковицькаН.О. постановила ухвалу про відкриття дисциплінарної справи щодо несумісності стосовно ОСОБА_8, за результатами розгляду якої ВРП рішенням від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 визнала порушення позивачем вимог щодо несумісності та звільнила його з посади судді Верховного Суду України.

На обґрунтування такого рішення ВРП зазначила, що перебування судді ОСОБА_8 на посаді члена ВККС понад рік у період, визначений п. 6 ч. 1 ст. 3 Закону № 1682-VII, та неподання ним заяви, передбаченої ч. 1 ст. 4 цього ж Закону, є підставою застосування щодо нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII, що є несумісним із перебуванням на посаді професійного судді і є підставою для звільнення ОСОБА_8 з посади судді згідно з п. 4 ч. 5 ст. 126 Конституції України (у редакції, чинній на момент звернення Мін'юсту) та п. 2 ч. 6 ст. 126 чинної редакції Основного Закону.

23 травня 2017 року на підставі п. 15.7 Регламенту ВРП ухвалою № 1223/0/15-17 залишила без розгляду заяву ОСОБА_8 про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку у зв'язку з прийняттям 25 квітня 2017 року рішення про його звільнення.

Не погоджуючись із рішенням ВРП від 25 квітня 2017 року про його звільнення з посади судді за Законом № 1682-VII («Про очищення влади») та з ухвалою ВРП від 23 травня 2017 року про залишення без розгляду його заяви про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку, ОСОБА_8 звернувся до суду з адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. При цьому позивач не оскаржує законність припинення його повноважень, як члена (Голови) ВККС на підставі Закону № 1188-VII («Про відновлення довіри до судової влади в Україні»).

Судове рішення за наслідками розгляду зазначеного позову є предметом перегляду в апеляційному порядку в цьому судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційних скарг та надані на противагу їм аргументи ОСОБА_8, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні скарги підлягають задоволенню з огляду на таке.

Розглядаючи цей спір, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку щодо правомірності застосування до ОСОБА_8 заборони, передбаченої Законом № 1682-VII, оскільки його перебування на посаді члена ВККС понад рік у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, а також неподання ним заяви про застосування до нього заборони, визначеної ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону, або про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо нього, є підставою застосування до нього заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону № 1682-VII.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з такою позицією суду першої інстанції з огляду на таке.

Законом № 1682-VII ч. 1 ст. 53 Закону № 2453-VI було викладено в такій редакції: «Перебування на посаді судді є несумісним із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом, а також якщо суддя є особою, до якої застосовуються заборони, передбачені статтею 1 Закону України «Про очищення влади».

Подібна норма була закріплена й Законом України від 12 лютого 2015 року

№ 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (чинний з 28 березня 2015 року) та викладено в новій редакції Закон № 2453-VI, зокрема ч. 1 ст. 54, згідно з якої «Перебування на посаді судді несумісне із зайняттям посади в будь-якому іншому органі державної влади, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. Перебування на посаді судді також несумісне із наявністю заборони такій особі обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади в порядку, передбаченому Законом України «Про очищення влади».

З аналізу зазначених вище законодавчих норм вбачається, що перебування ОСОБА_8 на посаді судді несумісне з наявністю встановленої для нього заборони обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади, оскільки реалізація приписів Закону № 1682-VII спрямована, у першу чергу, на недопущення подальшого перебування членів ВККС на посадах суддів.

Також Велика Палата Верховного Суду вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність неодноразового застосування до позивача заходів відповідальності фактично за тих самих підстав, адже припинення повноважень ОСОБА_8 на підставі п. 3 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1188-VII, як члена ВККС, не є заходом юридичної відповідальності, так як являють собою не санкцію за конкретне протиправне діяння, а спрямовані на оновлення, зокрема, кадрового складу Комісії. Такі заходи не стосувались індивідуально визначених осіб.

При цьому ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що Мін'юст та ВРП у своїх апеляційних скаргах в цій частині рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року не оспорюють. З такими висновками погодився й ОСОБА_8, оскільки апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції не подавав.

Право на доступ до публічної служби не є абсолютним. Про це неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини. У разі, коли є конфлікт декількох прав, кожне з яких гарантоване Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), варто зважити всі інтереси, що поставлені на карту. У разі якщо держава зобов'язана однаково забезпечувати права, гарантовані Конвенцією і між якими існує конфлікт, та якщо захист одного права призведе до втручання в інше право, саме держава покликана обрати адекватний засіб для того, щоби відповідне втручання у право було пропорційним і таким, що переслідує легітимну мету. Втручання може вважатись необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає невідкладній соціальній потребі і здійснені національними органами засоби є відповідними та достатніми (див. mutatis mutandis п. 123, 124 рішення у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» від 12 червня 2014 року).

ВеликаПалата Верховного Суду також вважає, що суд першої інстанції правильно не врахував доводи адміністративного позову щодо необхідності застосування до спірних правовідносин практики Європейського суду з прав людини у справах «Турек проти Словаччини» від 14 лютого 2006 року, «Матиєк проти Польщі» від 24 квітня 2007 року, «Бобек проти Польщі» від 17 липня 2007 року та «Любох проти Польщі» від 15 січня 2008 року.

У цих справах йшла мова про застосування люстрації як одного із заходів з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем, а обмеження прав заявників здійснювалося як наслідок їх зв'язку з органами державної безпеки колишніх комуністичних республік. Відтак, обставини цих справ, що розглядалися Європейським судом з прав людини, та справи № 800/186/17, в якій позивач не подав заяву відповідно до Закону № 1682-VII та не працював в органах державної безпеки, є суттєво відмінними.

Водночас, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку про порушення ВРП принципу пропорційності, оскільки позивач мав намір самостійно відсторонитися від здійснення державної влади, що вже було б результатом, на який спрямована люстраційна процедура. Тобто, за позицією суду першої інстанції в даному випадку втручання у права особистості (звільнення позивача на підставі порушення вимог щодо несумісності) не виправдовують мету люстраційного процесу, «рівновагу не було досягнуто», і такі висновки визнані судом достатніми для скасування рішення ВРП від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади» та ухвали ВРП від 23 травня 2017 року № 1223/0/15-17 про залишення без розгляду заяви ОСОБА_8 про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку.

На противагу цьому, Мін'юст і ВРП у своїх апеляційних скаргах зазначають, що твердження суду щодо порушення конституційного права позивача на відставку не відповідає обставинам справи, оскільки ВРП дотримала вимоги законодавства в цій частині.

ВеликаПалата Верховного Суду приймає таку позицію скаржників та вважає за доцільне зазначити наступне.

Законом № 1682-VII установлено єдиний порядок самоусунення суб'єкта люстрації - повідомити компетентні органи у заяві про те, що до нього застосовуються заборони, визначені ч. 3 або 4 ст. 1 цього Закону, а саме: протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), (…) не можуть обіймати особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 ст. 4 цього Закону.

ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що ОСОБА_8 не подав у встановленому Законом № 1682-VII порядку заяву до 01 грудня 2014 року (у строк, визначений розпорядженням Голови Верховного Суду України від 17 листопада 2014 року № 52/0/19-14). У подальшому така заява також не була ним подана.

Неподання позивачем заяви, визначеної ч. 1 ст. 4 Закону № 1682-VII, є підставою для застосування до нього заборони, визначеної ч. 3 ст. 1 цього Закону, оскільки така законодавча норма є імперативною.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що 11 липня 2016 року позивач подав до ВРЮ заяву про звільнення його з посади судді Верховного Суду України у відставку, тобто цю заяву подано вже після надходження до ВРЮ звернень Мін'юсту про визнання порушення ОСОБА_8 вимог щодо несумісності, і їх розгляд розпочався в установленому законом порядку.

Отже, підстави для вирішення питання про визнання порушень ОСОБА_8 вимог щодо несумісності і, як наслідок, звільнення його з посади судді, виникли раніше, ніж позивач виявив бажання звільнитись у відставку. Тому ВРЮ правомірно відклала розгляд його заяви від 11 липня 2016 року до розгляду зазначених вище звернень Мін'юсту, що узгоджується з п. 53 Регламенту ВРЮ, затвердженого її рішенням від 30 липня 2015 року № 355/0/15-15 (далі - Регламент ВРЮ).

ВеликаПалата Верховного Суду також вважає за необхідне зазначити, що право на відставку може бути використане суддею, якщо до подання такої заяви ним не допущено дій, які зумовлюють прийняття компетентними органами рішення про його звільнення з посади судді з інших підстав.

Це зумовлено тим, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді (ч. 5 ст. 109 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та не зберігається у разі звільнення з інших підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 120 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) заява про відставку подається суддею безпосередньо до ВРЮ, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади. Однак така норма не позбавляє ВРЮ (або її правонаступника - ВРП) можливості реалізовувати інші повноваження, передбачені Конституцією і законами України.

Зокрема, згідно з вимогами ч. 4 ст. 23 Закону України від 15 січня 1998 року

№ 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у процесі розгляду заяви ОСОБА_8 від 11 липня 2016 року про звільнення його з посади судді у відставку секція ВРЮ з питань призначення суддів на посади та звільнення їх з посад 09 вересня 2016 року дійшла висновку про необхідність відкладення розгляду цієї заяви у зв'язку з перебуванням на розгляді ВРЮ звернень Мін'юсту стосовно порушення суддею вимог щодо несумісності.

Тобто, оскаржуване рішення відповідає п. 53 Регламенту ВРЮ, а відкладення розгляду зазначеної заяви позивача спрямоване на виконання вимог п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України, ст. 23, 24 Закону № 22/98-ВР у межах наданих ВРЮ компетенції та повноважень.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що тривалий розгляд ВРЮ та ВРП заяви ОСОБА_8 про звільнення у відставку пов'язаний також і з проведенням масштабної судової реформи в Україні (див. mutatis mutandis п. 147-148 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Куликов та інші проти України»), зокрема, з реорганізацією ВРЮ у ВРП відповідно до вимог Законів № 1401-VIII, № 1402-VIII та № 1798-VIII, під час якої зазначені органи не діяли.

Ураховуючи викладене, твердження суду першої інстанції щодо порушення ВРП конституційного права позивача на відставку не відповідає обставинам справи та не узгоджується із положеннями Конституції та законів України.

ВеликаПалата Верховного Суду погоджується і з твердженнями скаржників стосовно відсутності порушень ВРП принципу пропорційності під час звільнення ОСОБА_8 за Законом № 1682-VII, і щодо легітимності мети обмеження прав позивача з огляду на таке.

З аналізу змісту Законів № 1682-VII та № 1188-VII вбачається, що їх основною метою є проведення в Україні процедури очищення влади, у першу чергу задля відновлення довіри громадян до влади, у тому числі і підвищення авторитету судової влади. Одним із заходів відновлення довіри законодавець визначив припинення повноважень членів ВРЮ (крім тих, які перебувають у цьому органі за посадою) та ВККС.

З огляду на викладене, позивач як член Комісії підпадав під зазначені заходи в силу членства в такому органі у визначений Законом № 1682-VII проміжок часу.

Заходи з очищення влади (люстрація) є проявом концепції демократії, здатної захистити себе. Парламент несе відповідальність перед народом щодо створення ефективного державного апарату, який може захистити демократію, верховенство права та гарантувати права людини. Проте концепція демократії, здатної захистити себе, у світлі питань моралі права не дає державі повноважень ігнорувати права людини.

Відповідно до п. 1 ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного життя. Органи державної влади згідно з п. 2 цієї статті не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві, зокрема, для захисту прав і свобод інших осіб.

ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами апеляційної скарги ВРП, що у цій справі обмежено право позивача обіймати посаду судді, що в контексті практики Європейського суду з прав людини становить аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого ст. 8 Конвенції. Проте, втручання в таке право здійснено на підставі законодавчо встановленої вимоги і з метою захисту прав і свобод інших осіб, а саме відновлення довіри громадян до влади та суддівського корпусу, тобто з дотриманням положень ч. 2 ст. 8 Конвенції.

При цьому, обмеження права позивача обіймати посаду судді здійснено відповідно до вимог Закону № 1682-VII, конституційність положень якого станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду не спростована Конституційним Судом України.

Той факт, що Закон № 1682-VII перебуває (з 20 листопада 2014 року до теперішнього часу) на розгляді у Конституційному Суді України на предмет визнання його положень неконституційними, не може бути використаний при розгляді цієї справи для самостійної оцінки судом вказаних положень на предмет можливості їх застосування в силу того, наскільки ці правові норми відповідають Основному Закону, адже таку оцінку можна надати лише після постановлення Конституційним Судом України відповідного рішення.

ВеликаПалата Верховного Суду звертає увагу, що провадження в цій справі було зупинене ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року саме до вирішення Конституційним Судом України звернення Верховного Суду України та конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо конституційності положення п. 6 ч. 1 п. 2, 13 ч. 2, ч. 3 ст. 3 Закону № 1682-VII.

Однак, за апеляційною скаргою ОСОБА_8 Велика Палата Верховного Суду постановою від 17 травня 2018 року скасувала зазначене вище судове рішення, прийнявши доводи скаржника, що суд, зупиняючи провадження у цій справі, не розпочав розгляд по суті та не дослідив належним чином обставини справи, а тому був позбавлений можливості встановити причинно-наслідковий зв'язок між наданими позивачем доводами та положеннями Закону № 1682-VІІ, що розглядаються в порядку конституційного провадження.

Дійсно, при оцінці правомірності обмеження права особи мати суддівський статус важливим є з'ясування того, чи є відповідне обмеження передбачене законом, чи переслідує легітимну мету та чи є пропорційним цій меті.

Для дотримання принципу пропорційності застосоване обмеження прав, що передбачене нормативно-правовим актом і переслідує легітимну мету, має бути співрозмірним з такою метою, що виражається у співвідношенні між результатом, який досягається за допомогою відповідного обмеження права, та шкодою, яка може бути завдана.

Згідно з преамбулою до Закону № 1682-VII цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Для досягнення зазначеної мети Законом № 1682-VII запроваджується проведення процедури перевірки осіб, які є суб'єктами перевірки на відповідність визначеним законопроектом критеріям, з метою вирішення питання щодо можливості їх подальшого перебування на відповідній посаді.

Відтак, мета застосування Закону № 1682-VII для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а таке застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.

В аспекті цієї справи Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на таке.

Суддя зобов'язаний виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду (п. 2 ч. 7 ст. 56 Закону № 1402-VIII).

Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов'язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов'язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади (п. 4.2 Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23).

Згідно зі ст. 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого ХІ черговим з'їздом суддів України 22 лютого 2013 року суддя повинен бути, зокрема, прикладом неухильного додержання вимог закону.

Суддя має докладати всіх зусиль для того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною (ст. 3 Кодексу суддівської етики).

Відтак, особа, яка має статус судді, повинна підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності. Передусім, це виявляється у неухильному дотриманні вимог законодавства, зокрема, тих обов'язків та обмежень, які покладаються на суддю.

Відтак, неподання ОСОБА_8 заяви, визначеної ч. 1 ст. 4 Закону № 1682-VII, свідчило про невиконання ним вимог Закону № 1682-VII всупереч п. 4.2 Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та СоціальноїРади ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, ст. 1, 3 Кодексу суддівської етики.

Таким чином, з урахуванням викладеного, оцінивши в сукупності отримані в судовому засіданні докази, зваживши на всі аргументи та доводи сторін, Велика Палата Верховного Суду встановила, що ВРП, приймаючи рішення від 25 квітня 2017 року № 988/0/15-17 «Про визнання порушення суддею Верховного Суду України ОСОБА_8. вимог щодо несумісності та звільнення його з посади» та ухвалу від 23 травня 2017 року № 1223/0/15-17 про залишення без розгляду заяви ОСОБА_8 про звільнення з посади судді Верховного Суду України у відставку, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з дотриманням принципу пропорційності.

Рішення ВРП від 25 квітня 2017 року містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов вірного висновку про необхідність визнання порушення ОСОБА_8 вимог щодо несумісності та звільнення його з посади судді Верховного Суду України, а тому відсутні підстави для його скасування. Як наслідок, апеляційні скарги Мін'юсту та ВРП на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року підлягають задоволенню.

З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду знаходить, що рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального права, а тому вбачаються підстави для його скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 317 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 308, 310, 315, 317, 321, 322 КАС України, ВеликаПалата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги Міністерства юстиції України та Вищої ради правосуддя задовольнити.

Рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18 вересня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: В. С. Князєв

Суддя-доповідач: І.В.Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Л.М. Лобойко

С. В. Бакуліна Н.П. Лященко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

О. С. Золотніков В.Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О.Г. Яновська