Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.04.2019 року у справі №2-588/10
Постанова ВП ВС від 26.06.2019 року у справі №2-588/10

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2019 року

м. Київ

Справа № 2-588/10 (755/18438/16-ц)

Провадження № 14-275цс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Лященко Н. П.,

суддів Антонюк Н. О., Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації Публічного акціонерного товариства «Родовід банк» (далі - уповноважена особа, Фонд, ПАТ «Родовід банк» відповідно), подану від імені ПАТ «Родовід банк», на рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року (судді Прокопчук Н. О., Саліхов В. В., Семенюк Т. А.) у цивільній справі за позовом ПАТ «Родовід банк» до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Алєгро» (далі - ТОВ «Алєгро») про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2009 року ПАТ «Родовід банк» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 21 січня 2008 року між ним і ТОВ «Алєгро» укладено кредитний договір, відповідно до умов якого межа загальної суми кредиту, що надається товариству, становить 500 тис. доларів США, а конкретна сума кредиту та проценти за користування ним визначаються додатковими угодами до цього договору, які є його невід'ємною частиною. Строки користування кожним окремим кредитом визначаються відповідною додатковою угодою. Заборгованість за кредитами має бути погашена в строки, вказані у відповідних угодах, але не пізніше 21 січня 2010 року. Процентні ставки за користування кредитами визначаються додатковими угодами за кожним окремим кредитом (траншем). За умовами додаткової угоди № 1, укладеної сторонами 21 січня 2008 року, банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 525 000 грн строком до 21 січня 2010 року, процента ставка за користування яким визначена у розмірі 17 % річних. 9 червня 2008 року сторони уклали додаткову угоду до кредитного договору № 1.1, якою змінили проценту ставку за користування кредитом, встановивши її у розмірі 19 % з 1 червня 2008 року.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 21 січня 2008 року між ПАТ «Родовід банк» і ОСОБА_1 укладено договір поруки.

У зв`язку з невиконанням позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором станом на 7 жовтня 2009 року виникла заборгованість у розмірі 2 908 844,25 грн, що складається з 2 525 000 грн заборгованості за кредитом, 358 826,73 грн заборгованості за процентами, 25 017,52 грн пені за прострочення сплати процентів, яку позивач просив стягнути з відповідачів солідарно.

Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 2 квітня 2010 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 і ТОВ «Алєгро» на користь ПАТ «Родовід банк» заборгованість за кредитним договором в сумі 2 908 844,25 грн, а також судові витрати в сумі 1 820 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у зв`язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору виникла заборгованість, яку слід стягнути з нього та поручителя солідарно на користь кредитора.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 7 лютого 2017 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього ж суду від 2 квітня 2010 року залишено без задоволення.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року частково задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 2 квітня 2010 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Родовід банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено. Провадження в частині позовних вимог ПАТ «Родовід банк» до ТОВ «Алєгро» про стягнення заборгованості за кредитним договором закрито.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що банк за згодою боржника, але без згоди поручителя збільшив проценту ставку за кредитним договором, що призвело до збільшення обсягу відповідальності ОСОБА_1 , а тому правовідносини між банком і поручителем є припиненими. Крім того, існують розбіжності в номерах кредитного договору, який укладено між банком і ТОВ «Алєгро», та кредитного договору, зазначеного в договорі поруки. Суд першої інстанції безпідставно прийняв до провадження спір, що виник між юридичними особами (ПАТ «Родовід банк» до ТОВ «Алєгро») і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянув його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства. Законом не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства.

У червні 2017 року уповноважена особа Фонду на здійснення тимчасової адміністрації ПАТ «Родовід банк» від імені банку звернулася з касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суд апеляційної інстанції помилково закрив провадження у справі в частині позовних вимог, пред`явлених банком до юридичної особи, оскільки у випадку виникнення солідарного обов`язку фізичної та юридичної особи позов може бути пред`явлено до обох боржників у порядку цивільного судочинства. У частині вимог до поручителя ПАТ «Родовід Банк» послався на помилковість висновків суду про припинення поруки з огляду на умови договору поруки.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Учасники справи наданим їм процесуальним законом правом надання заперечень не скористалися.

У зв`язку з набранням чинності 15 грудня 2017 року Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII) касаційну скаргу передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 17 квітня 2019 року - передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 403 ЦПК України з огляду на те, що касаційна скарга містить доводи про порушення апеляційним судом правил юрисдикції.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року справу прийнято та призначено до розгляду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 389, частиною шостою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Суди встановили, що 21 січня 2008 року між ПАТ «Родовід банк» і ТОВ «Алєгро» (позичальник) укладено кредитний договір № 22.1/20-КЛТМ-08 (далі - Кредитний договір), яким установлено мету, порядок та умови видачі (надання) банком у майбутньому кредитів (траншів) позичальнику в межах загальної суми кредиту - 500 тис. доларів США на основі додаткових угод про надання кредиту (траншу) до цього договору, які є його невід`ємною частиною (пункт 1.1 Кредитного договору).

Цього ж дня, 21 січня 2008 року, між ПАТ «Родовід банк» і ТОВ «Алєгро» укладено додаткову угоду № 1 до Кредитного договору (далі - додаткова угода № 1), відповідно до якої банк надав позичальнику кредит (транш) у розмірі 2 525 000 грн. Ставка за користування кредитом становить 17 %. ТОВ «Алєгро» зобов`язалося повернути кредит у повному обсязі до 21 січня 2010 року згідно з графіком його погашення.

9 червня 2008 року між ПАТ «Родовід банк» і ТОВ «Алєгро» укладено додаткову угоду № 1.1, якою внесено зміни до додаткової угоди № 1, а саме: ставку за користування кредитом з 1 червня 2008 року встановлено у розмірі 19 % та зазначено, що вона підлягає коригуванню банком в односторонньому порядку при збільшенні офіційного курсу Національного банку України у певному обсязі.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 21 січня 2008 року між ПАТ «Родовід банк» і ОСОБА_1 (поручитель) укладено договір поруки № 22.1/20-П-08 (далі - Договір поруки), згідно з яким поручитель зобов`язався у повному обсязі, на тих же умовах та в ті ж строки, що й позичальник, відповідати перед банком за своєчасне та повне виконання ТОВ «Алєгро» зобов`язань за кредитним договором від 21 січня 2008 року № 22.1/20?КЛТМ-07 (пункти 1.1, 1.3 Договору поруки).

Позичальник належним чином не виконує свої зобов`язання, у зв`язку із чим, станом на 7 жовтня 2009 року виникла заборгованість у розмірі 2 908 844,25 грн, яка складається з 2 525 000 грн заборгованості за кредитом, 358 826,73 грн заборгованості за процентами, 25 017,52 грн пені за прострочення сплати процентів.

Перевіряючи законність рішення апеляційної інстанції про закриття провадження в справі в частині вимог до юридичної особи (боржника), Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Аналогічна норма закріплена у частині першій статті 19 ЦПК України у чинній редакції.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Проте разом з предметним критерієм для визначення юрисдикції має враховуватися також суб`єктний критерій.

Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена позивачем у справі, яка переглядається, до боржника та поручителя, пов`язаних солідарним обов`язком.

Відповідно до частини першої статті 541 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, установлених договором або законом, зокрема в разі неподільності предмета зобов`язання.

Наслідки солідарного обов`язку боржників передбачені статтею 543 ЦК України, основний з яких зазначено в частині першій цієї статті, а саме: у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Крім того, ЦК України передбачає і гарантії для боржника, який виконав солідарний обов`язок, на зворотну вимогу.

Тому з огляду на солідарний обов`язок боржника за основним зобов`язанням і поручителя кредитор має право вибору звернення з вимогою до них разом чи до будь-кого з них окремо.

Частиною першою статті 1 та статтями 2, 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, що була чинною на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, передбачено, що справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Отже, за правилами ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій) не передбачалося можливості розгляду справи в порядку господарського судочинства в одному провадженні як стосовно вимог до позичальника - юридичної особи, так і поручителя - фізичної особи, яка є стороною договору, укладеного на забезпечення виконання основного зобов`язання, та має солідарні з позичальником зобов`язання, що випливають з договорів кредиту та поруки.

Зі змісту статті 15 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) можна зробити висновок про можливість розгляду таких вимог саме в порядку цивільного судочинства.

Тобто критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Згідно зі статтею 16 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не допускається об`єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом. Тобто цей припис унеможливлював розгляд в одному провадженні вимог, які за предметом належать до юрисдикції різних судів.

Вимога про стягнення заборгованості за кредитним договором була заявлена у цій справі юридичною особою (ПАТ «Родовід банк») до юридичної особи (ТОВ «Алєгро») як позичальника за кредитним договором, а також до поручителя (фізичної особи), який за умовами договору поруки погодився солідарно відповідати з позичальником за наслідки невиконання останнім зобов`язань за кредитним договором.

Стаття 1 ГПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)обмежувала участь фізичних осіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких не було віднесено спори щодо виконання умов кредитного договору між кредитором, юридичною особою - боржником за основним зобов`язанням і поручителем - фізичною особою.

При цьому ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій) не містив обмежень щодо розгляду спорів з таким предметом залежно від суб`єктного складу учасників процесу.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Крім того, вирішення такого спору за правилами господарського судочинства в частині позовних вимог до боржника, який є юридичною особою, а за правилами цивільного судочинства - в частині позовних вимог до поручителя, який є фізичною особою та несе солідарну з боржником відповідальність, порушуватиме принцип повноти, всебічності й об`єктивності з`ясування обставин справи, що випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 10 ЦПК України (у редакції, що була чинною на час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), оскільки дослідження того ж самого предмета, а також тих самих підстав позову здійснюватиметься судами різних юрисдикцій.

Отже, критеріями розмежування справ цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин. Позовні вимоги до кількох відповідачів, серед яких є хоча б одна фізична особа, мають розглядатися в одному провадженні, якщо такі вимоги однорідні, нерозривно пов`язані між собою та від вирішення однієї з них залежить вирішення інших вимог.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що захист прав кредитора у справі за його позовом до боржника й поручителя в межах одного виду судочинства є більш прогнозованим і відповідає принципу правової визначеності, оскільки не допускає роз`єднання вимог кредитора до сторін солідарного зобов`язання залежно від суб`єктного складу останнього.

Таку правову позицію Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово висловлювала у постановах від 13 березня 2018 року (провадження № 14-40цс18), 21 березня 2018 року (провадження № 14-41цс18), 25 квітня 2018 року (провадження № 14-74цс18), 30 травня 2018 року (провадження № 14?123цс18), 14 листопада 2018 року (провадження № 14-258цс18), 24 квітня 2019 року (провадження № 14-159цс19) та інших.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає, що цей спір, ініційований у суді на підставі процесуальних норм, які діяли до 15 грудня 2017 року, підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

З дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону № 2147-VIII господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених на забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про необхідність закриття провадження у справі в частині позовних вимог, заявлених до ТОВ «Алєгро».

Щодо оскарження рішення апеляційного суду в частині позовних вимог до поручителя Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.

Згідно із частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

За змістом указаних норм матеріального права поручитель хоч і пов`язаний з боржником певними зобов`язальними відносинами, але є самостійним суб`єктом у відносинах з кредитором. Поручитель, зокрема, має право висувати заперечення проти кредитора і в тому разі, коли боржник від них відмовився або визнав свій борг (частина друга статті 555 цього Кодексу).

За положеннями частини першої статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

До припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення його обсягу відповідальності. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає в разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; встановлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Таким чином, у зобов`язаннях, у яких беруть участь поручителі, збільшення кредитної процентної ставки навіть за згодою банку та боржника, але без згоди поручителя або відповідної умови в договорі поруки, не дає підстав покладення на останнього відповідальності за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх зобов`язань перед банком.

Висновок про припинення поруки на підставі частини першої статті 559 ЦК України залежить від установлених судом обставин щодо обсягу зобов`язання, на виконання якого надано поруку, та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок зміни без його згоди забезпеченого зобов`язання. Для цього судам необхідно дослідити відповідні умови кредитного договору та договору поруки щодо порядку погодження поручителем змін до основного зобов`язання.

Натомість апеляційний суд дійшов висновку про припинення правовідносин поруки між банком і поручителем, допустивши суттєву неповноту в з'ясуванні дійсних обставин справи, прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах, не надавши оцінки умовам Кредитного договору та Договору поруки щодо обсягу зобов`язання, умови якого (в тому числі щодо процентної ставки) встановлюються додатковими угодами.

Крім того, висновок апеляційного суду про те, що Кредитний договір банку з ТОВ «Алєгро» має № 22.1/20-КЛТМ-08, а згідно з Договором поруки ОСОБА_1 поручився за виконання зобов`язань ТОВ «Алєгро» за кредитним договором з № 22.1/20-КЛТМ-07, тому поручитель зобов`язався забезпечувати виконання зобов`язань за іншим за номером кредитним договором, є передчасним. Апеляційна скарга ОСОБА_1 , описова та мотивувальна частина рішення апеляційного суду не містять доводів і заперечень поручителя щодо укладення ним цього Договору поруки саме на забезпечення Кредитного договору.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про стягнення заборгованості за Кредитним договором з позичальника та поручителя, ПАТ «Родовід банк» послався на невиконання ТОВ «Алєгро» своїх зобов`язань за цим договором, та на те, що ОСОБА_1 уклав з банком Договір поруки, відповідно до умов якого зобов`язався відповідати перед банком за своєчасне та повне виконання позичальником зобов`язань саме за цим Кредитним договором, невід'ємною частиною якого є додаткові угоди. Для вирішення таких вимог необхідно встановити, зокрема, дійсний обсяг відповідальності зобов`язаних сторін.

Ці позовні вимоги взаємопов`язані між собою, а тому спільний розгляд вимог кредитора до боржника за основним зобов`язанням і до поручителя за акцесорним зобов`язанням в межах однієї справи одним судом необхідний для забезпечення всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доводів сторін, а також гарантує ефективний захист прав та інтересів позивача, що вплине, зокрема, на ефективність виконання відповідного рішення суду із забезпеченням прав усіх учасників відповідних правовідносин.

Згідно зі статтею 440 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З огляду на обмежений обсяг процесуальних повноважень Верховного Суду та на те, що апеляційний суд не перевірив й не встановив ті фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення позовних вимог, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню як в частині вирішення позовних вимог до боржника за основним зобов`язанням, так і в частині вирішення позовних вимог до поручителя,з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку справа направляється на розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 141, 402-404, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації публічного акціонерного товариства «Родовід банк», подану від імені публічного акціонерного товариства «Родовід банк», задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 25 травня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н. П. Лященко Судді: Н. О. Антонюк О. Р. Кібенко Т. О. Анцупова В. С. Князєв С. В. Бакуліна Л. М. Лобойко В. В. Британчук О. Б. Прокопенко Ю. Л. Власов В. В. Пророк М. І. Гриців Л. І. Рогач Д. А. Гудима О. М. Ситнік В. І. Данішевська О. С. Ткачук Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич О. С. Золотніков О. Г. Яновська