Історія справи

Ухвала КАС ВП від 24.01.2019 року у справі №9901/37/19
Ухвала ВП ВС від 05.02.2020 року у справі №9901/37/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 9901/37/19

Провадження № 11-30заі20

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача - адвоката Міськевич Анни Володимирівни, подану в інтересах ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року (судді Кравчук В. М., Єзеров А. А., Гімон М. М., Коваленко Н.

В., Стародуб О. П. ) в адміністративній справі № 9901/37/19 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС, Комісія) про визнання протиправним і нечинним рішень та зобов'язання прийняти рішення, і

ВСТАНОВИЛА:

1.18 січня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила:

- визнати протиправним та нечинним рішення ВККС від 07 червня 2018 року № 127/зп-18 у частині затвердження результату іспиту ОСОБА_1 за виконання практичного завдання - 57 балів;

- визнати протиправним та нечинним рішення Комісії у пленарному складі від 05 листопада 2018 року № 1926/ко-18, яким відмовлено судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 у перегляді рішення ВККС від 07 червня 2018 року № 127/зп-18 щодо результатів виконаного практичного завдання у межах процедури кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді;

визнати протиправним та нечинним рішення ВККС від 21 грудня 2018 року № 1986/ко-18.

- зобов'язати Комісію у пленарному складі переглянути рішення ВККС від 07 червня 2018 року № 127/зп-18 щодо результатів виконаного учасником іспиту ОСОБА_1 практичного завдання відповідно до абзацу четвертого частини 2 статті 85 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - ~law21~).

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що рішення Комісії в частині затвердження результату іспиту ОСОБА_1 не містить параметрів оцінювання (встановлення) рівня практичних навичок та умінь у правозастосуванні, які стали підставою для встановлення невідповідності практичного завдання показникам методики оцінювання його результатів, визначених пунктом 3 глави 2 Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16 (далі - Положення).

Підставою для звільнення судді з посади є виявлення за результатами оцінювання невідповідності судді займаній посаді, яке має відбуватися за конкретно визначеними критеріями: або компетентності, або професійної етики, або доброчесності. Ненаведення у рішенні мотивів його ухвалення не дає можливості визначити, за яким з критеріїв позивачка визнана такою, що не здатна здійснювати правосуддя у відповідному суді.

2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 19 грудня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовив повністю.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що законом, який був чинним на час проходження ОСОБА_1 процедури кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді та складання іспиту, не було передбачено можливість перегляду рішення, прийнятого палатою чи колегією щодо результатів виконаного учасником іспиту практичного завдання, а тому в Комісії не було правових підстав для здійснення такого перегляду.

Вимоги позивачки стосовно зобов'язання ВККС у пленарному складі переглянути ще раз рішення від 07 червня 2018 року № 127/зп-18 є безпідставними, оскільки Комісія такий розгляд здійснила 05 листопада 2018 року. Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання протиправним та нечинним рішення від 05 листопада 2018 року № 1926/ко-18 та зобов'язання відповідача у пленарному складі переглянути рішення від 07 червня 2018 року № 127/зп-18.

Незгода ОСОБА_1 з виставленими балами за виконане нею в рамках конкурсу практичне завдання не може свідчити про протиправність дій та рішень відповідача під час оцінювання її роботи. Відповідно до пункту 1 глави 6 розділу II Положення встановлення відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання здійснюється членами Комісії за їх внутрішнім переконанням відповідно до результатів кваліфікаційного оцінювання. Показники відповідності судді критеріям кваліфікаційного оцінювання досліджуються окремо один від одного та у сукупності.

У підсумку суд дійшов висновку, що члени ВККС оцінюють виконане суддею анонімне практичне завдання шляхом його перевірки за внутрішнім переконанням на відповідність цього завдання показникам методики, що само по собі не свідчить про протиправність, дискримінацію чи свавілля.

3. ОСОБА_1 не погодилася із зазначеним рішенням та подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року та прийняте нове рішення про задоволення позовних вимог.

На обґрунтування своєї позиції покликається на те, що суд першої інстанції всупереч гарантованих положеннями статей 6,13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) не здійснив судовий контроль за дискреційними актами суб'єкта владних повноважень, не дослідив їх на предмет об'єктивності та обґрунтованості висновків.

Покликається також на те, що суд хибно визначив предмет спірних відносин, оскільки позивачка не оскаржувала критеріїв кваліфікаційного оцінювання практичного завдання, виконаного суддею в межах процедури проходження кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді. Натомість ненаведення мотивів прийнятих рішень Комісії не дає змоги встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов таких висновків, та не дає можливості надати їм правову оцінку і встановити законність, обґрунтованість та пропорційність рішень.

Вважає, що посилання ВККС лише на засоби встановлення відповідності судді займаній посаді та кількість виставлених за результатами кваліфікаційного оцінювання балів не дозволяє встановити дійсних підстав, з яких виходила ВККС під час ухвалення рішення, мотивів їх прийняття, що є підставою для скасування оскаржуваних актів.

Перегляд рішень, прийнятих колегією чи пленарним складом ВККС щодо результатів виконаного учасником іспиту практичного завдання, є правом виключно самого учасника іспиту. Тому висновок суду про надання такого права Комісії є помилковим, та свідчить про неправильне застосування положень часини другої ~law22~.

Оскільки законодавство не передбачає повноважень Комісії приймати рішення про відмову в перегляді рішення, прийнятого колегією щодо результатів виконаного учасником іспиту практичного завдання, то рішення ВККС від 05 листопада 2018 року № 1926/ко-18 є протиправним.

Зазначає про інші істотні порушення вимог процесуального закону, зокрема, про: ухвалення неповноважним складом ВККС рішення від 21 грудня 2018 року № 1986/ко-18; порушення права на перегляд рішення, прийнятого колегією щодо результатів виконаного учасником іспиту практичного завдання; суб'єктивність, упередженість та необґрунтованість виставлення балів окремими членами колегії ВККС.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 22 січня 2020 року відкрила апеляційне провадження у цій справі та ухвалою від 18 лютого 2020 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.

4. У судове засідання сторони не з'явились. Представник позивачки - адвокат Міськевич А. В. подала клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю догляду та лікування дитини після оперативного втручання. На підтвердження додала до заяви копію виписки з медичної амбулаторної карти дитини, яка хворіла.

До цього часу справа за апеляційною скаргою судді ОСОБА_1 упродовж тривалого періоду не знаходила свого вирішення. Справа призначалася до розгляду неодноразово. До початку першого судового засідання, призначеного на 29 квітня 2020 року, позивачка ОСОБА_1 просила відкласти розгляд справи через установлення постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" карантину та обмежувальних заходів, пов'язаних з поширенням коронавірусної хвороби. Такі ж причини стали підставою для відкладення судових засідань, призначених на 24 червня, 09 вересня, 20 жовтня 2020 року.

Через хворобу позивачки та її представника розгляд справи не відбувся 18 листопада 2020 року. Про дату, час та місце наступного судового засідання учасники справи були повідомлені заздалегідь.

Відповідно до частини 1 статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Повертаючись до останнього клопотання адвоката Міськевич А. В. про відкладення розгляду справи через необхідність догляду за її дитиною (2011 року народження), що знаходиться на амбулаторному лікуванні (після знаходження на стаціонарі лікувального закладу з 18 по 21 січня 2021 року), треба визнати, що за певних обставин названа в заяві причина може бути віднесена до поважних для відкладення розгляду справи.

Між тим у рамках цього судового провадження зазначена причина не може бути визнана такою для чергового (шостого) відкладення розгляду справи. Зі змісту заяви, долучених до неї документів, відомостей про попередні причини відкладення розгляду справи з ініціативи самої скаржниці, хоч саме позивачка мала б бути зацікавлена в розгляді її апеляційної скарги, можна побачити, що скаржниця певним чином зволікає з переглядом справи. Представник позивачки вже раз покликалася на свій хворобливий стан здоров'я, у зв'язку з яким не з'явилась на судове засідання 18 листопада 2020 року. Тоді суд відклав розгляд справи через цю причину, наступне засідання призначив на 27 січня 2021 року. Про день і час судового засідання сторони були завчасно повідомлені. Час між цими датами засідань був достатній для того, щоб скаржниця мала можливість з'явитися на судове засідання або обрати свого представника, який за станом здоров'я чи своїми сімейними обставинами зможе виконувати обов'язки представництва. Але позивачка і її представник знову не з'явились на судове засідання. Остання повідомила, що тепер хворіє її дитина і потребує догляду. При цьому не інформувала, що дитина зовсім залишається без стороннього догляду, що у дитини немає батька, когось з близьких родичів, які би не могли доглянути за нею на час представництва інтересів позивачки в суді.

Варто зазначити, що скаржниця та її представник не виявили бажання реалізувати право на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Сама позивачка ОСОБА_1 на судове засідання не з'явилась, причин неявки не повідомила, будь-яких дій, спрямованих на забезпечення участі іншого представника не вчинила.

Згідно із частиною 2 статті 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

5. З огляду на викладені обставини Велика Палата Верховного Суду вважає, що неявка позивачки та її представника на апеляційний перегляд справи з названих причин, беручи до уваги те, що в апеляційній скарзі викладені мотиви незгоди з оскарженим судовим рішенням в обсязі, достатньому для ухвалення відповідного судового рішення, - уможливлюють апеляційний перегляд справи за відсутності судді ОСОБА_1 та її представника.

На судове засідання не з'явився також представник відповідача.

На підставі пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неявки в судове засідання сторін.

6. Велика Палата Верховного Суду дослідила матеріали справи і дійшла висновку про таке.

Президент України Указом від 15 квітня 2008 року № 362/2008 призначив ОСОБА_1 суддею Дніпропетровського окружного адміністративного судустроком на п'ять років, а постановою Верховної Ради України від 18 квітня 2013 року № 207-VII її обрано на посаду судді цього ж суду безстроково.

Рішенням ВККС від 01 лютого 2018 року №8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання 1790 суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1.

Комісія рішенням від 07 червня 2018 року № 127/зп-18 затвердила результати іспиту та визначила, що ОСОБА_1 за результатами складення анонімного письмового тестування отримала 70,875 бала, за виконання практичного завдання - 57 балів.

ОСОБА_1 10 жовтня 2018 року звернулася до ВККС із заявою про перегляд рішення, прийнятого за результатами виконання практичного завдання, складеного в межах іспиту.

Того ж дня Комісія оголосила перерву на засіданні щодо розгляду питання про визначення результатів кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді за результатами складення іспиту суддею ОСОБА_1 та вирішення питання допуску її до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді "Дослідження досьє та проведення співбесіди".

Рішенням від 05 листопада 2018 року №1926/ко-18 ВККС відмовила у перегляді рішення від 07 червня 2018 року №127/зп-18 щодо результатів виконаного практичного завдання ОСОБА_1.

Комісія рішенням від 21 грудня 2018 № 1986/ко-18 вирішила:

- визначити, що суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 не склала іспит для суддів місцевих та апеляційних судів, призначений рішенням Комісії від 02 березня 2018 року № ЗЗ/зп-18;

- відмовити судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 у допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді "Дослідження досьє та проведення співбесіди", призначеного рішенням Комісії від 01 лютого 2018 року № 8/зп-18, за результатами іспиту суддів місцевих та апеляційних судів;

- визнати суддю Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді;

- внести до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду ОСОБА_1.

Будучи переконаною, що Комісія протиправно ухвалила оскаржувані рішення і тим самим втрутилася в її право вважатися такою, що відповідає займаній посаді судді, ОСОБА_1 звернулася до суду із цим позовом.

7. За частиною 1 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Основного Закону юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За частиною 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому частиною 1 статті 5 КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до статтею 55 Конституції України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС.

Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.

8. Згідно зі ~law23~ кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.

За ~law24~ за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених ~law25~.

Кваліфікаційне оцінювання проводиться прозоро та публічно, у присутності судді, який оцінюється, та будь-яких заінтересованих осіб. У розгляді питання про кваліфікаційне оцінювання судді можуть бути присутніми представники органу суддівського самоврядування.

Згідно із ~law26~ ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді. Суддя, який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.

За частиною третьою цієї статті рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Згідно із ~law27~ рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених ~law28~, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

9. Якщо ще раз повернутись до змісту ~law29~, то вона говорить, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов'язкової умови, - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією.

Встановлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом вправі розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.

Верховний Суд вважає, що на інше розуміння положень ~law30~ не повинні впливати висновки ВККС, які передували ухваленню рішення щодо надання рекомендації, як-от: визнання того, що суддя не склав іспиту для суддів місцевих та апеляційних судів; відмова судді у допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді. Ці висновки складають основу, підґрунтя рішення щодо надання рекомендації і повинні оцінюватися та розглядатися разом з останнім рішенням.

10. За змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII "Про Вищу раду правосуддя" (далі - ~law32~) прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар'єри судді, є обов'язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього "кваліфікаційного" провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах "кваліфікаційного" провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об'єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов'язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

У зв'язку зі сказаним Верховний Суд вважає за потрібне послатися на положення статті 17 Закону України від 23 червня 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", за якими суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

Так, ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року ЄСПЛ у справі "Перетятка та Шереметьєв проти України").

Також у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України" ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

11. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Ужите в цій нормі формулювання "не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства" треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й ті, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Для оскарження рішення ВККС щодо надання рекомендації такою подією чи фактором є рішення, ухвалене за відповідною рекомендацією, тобто тільки після ухвалення відповідним органом (ВРП) рішення, яким буде задоволено рекомендацію про звільнення, у позивача виникне право для звернення до суду за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Узагальнюючи наведене, можна констатувати, що рішення Комісії від 07 червня 2018 року № 127/зп-18, від 05 листопада 2018 року № 1926/ко-18, від 21 грудня 2018 року № 1986/ко-18 є тими рішеннями, які на стадії підведення підсумків кваліфікаційного оцінювання ВККС не можуть бути окремим (самостійним) предметом судового розгляду. Ці обставини унеможливлюють подальший розгляд справи й ухвалення рішення по суті спору, а є підставами для закриття провадження у справі, оскільки її не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний підхід щодо застосування означеної норми права у разі звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення ВККС із рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом має право розглядати подану рекомендацію та ухвалювати за нею відповідне остаточне рішення, висловлене в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 9901/637/18.

12. Частиною 1 статті 239 КАС України передбачено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої Частиною 1 статті 239 КАС України, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

У цій справі такої потреби немає, оскільки мотивами для закриття провадження у справі стали не стільки порушення правил предметної підсудності, скільки передчасне звернення суб'єкта адміністративного права до адміністративного суду, якому за процесуальним законом підсудний цей спір.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково та у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Відповідно до частини 6 статті 139 КАС України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду не змінює судове рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись пунктом 1 частини 1 статті 238, статтями 243, 245, 266, 315, 319, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2019 року скасувати, а провадження у справі закрити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: Т. О. Анцупова Л. М. Лобойко

В. В. Британчук К. М. Пільков

Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко

І. В. Григор'єва В. В. Пророк

В. І. Данішевська Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік

Л. Й. Катеринчук В. М. Сімоненко

В. С. Князєв І. В. Ткач

Г. Р. Крет С. П. Штелик