ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2014 року Справа № 43/241 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Полякова Б.М. - головуючого, Коваленка В.М. (доповідач у справі), Короткевича О.Є.,розглянувши касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Міндоходів у м. Києвіна постанову та постановувід 21.01.2014 р. Київського апеляційного господарського суду від 06.08.2013 р. господарського суду м. Києвау справі№ 43/241 господарського суду м. Києваза заявою боржникатовариства з обмеженою відповідальністю "Ринок "Айлен", м. Київ провизнання банкрутомліквідаторарбітражний керуючий Статецький С.Л.

представники сторін в судове засідання не з'явилися

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою господарського суду м. Києва від 05.04.2006 року порушено провадження у справі № 43/241 про банкрутство товариства з обмеженою відповідальністю "Ринок "Айлен" (далі - Боржник, Товариство) за заявою останнього в порядку норм ст. 51 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції до набрання чинності з 19.01.2013 року внесених змін, далі - Закон про банкрутство).

Постановою господарського суду м. Києва від 06.08.2013 року (суддя - М.В. Пасько) Товариство визнано банкрутом, відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру, а ліквідатором Боржника призначено арбітражного керуючого Статецького С.Л., якого зобов'язано здійснити відповідні дії у ліквідаційній процедурі.

Не погодившись із цією постановою суду, Державна податкова інспекція у Солом'янському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві (далі-Інспекція) звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати постанову господарського суду м. Києва від 06.08.2013 року та припинити провадження у справі.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2014 року (головуючий суддя - Верховець А.А., судді: Пантелієнко В.О., Шипко В.В.) апеляційну скаргу залишено без задоволення, а постанову господарського суду м. Києва від 06.08.2013 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів попередніх інстанцій, Державна податкова інспекція у Солом'янському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати як постанову господарського суду м. Києва від 06.08.2013 року, так і постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2014 року та припинити провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема ст. 51 Закону про банкрутство, ст.ст. 1, 95 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону України від 22.12.2011 року, ст. 20 Закону України "Про господарські товариства", ст.ст. 41, 102 Податкового кодексу України, ст.ст. 104, 105, 110, 111 Цивільного кодексу України, ст. 60 Господарського кодексу України, а також норм процесуального права.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Ухвалюючи рішення про визнання Товариства банкрутом, місцевий суд вказав, що закінчився строк процедури розпорядження майном та повноважень розпорядника майна, однак щодо подальшої процедури у справі жодних клопотань та рішень не надходило, а тому суд вважає за власною ініціативою винести постанову про визнання Боржника банкрутом з призначенням ліквідатора. Підтримуючи ці висновки, апеляційний суд додав, що справу в порядку норм ст. 51 Закону про банкрутство порушено обґрунтовано.

Однак суд касаційної інстанції не погоджується із вказаними висновками судів, оскільки вони зроблені з грубим порушенням як норм матеріального, так і норм процесуального права.

Так, як вбачається з матеріалів справи, Боржник, обґрунтовуючи в своїй заяві підстави для порушення справи про банкрутство стосовно себе, послався, зокрема на норми ст.ст. 6, 7 Закону про банкрутство та вказав на перевищення встановленого ч. 3 ст. 6 вказаного закону розміру кредиторських вимог ТОВ "Фурик-Дизайн". При цьому жодних посилань на норми ст. 51 Закону про банкрутство, а також на дотримання порядку досудової процедури ліквідації боржника, відповідно до якої власники боржника мають прийняти рішення про припинення та звернення із заявою про порушення справи про банкрутство, Товариством у вказаній заяві не згадується та не зазначається.

Між тим, ухвалою від 05.04.2006 року провадження у даній справі було порушено, а оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з посиланням саме на норми ст. 51 Закону про банкрутство. При цьому слід зазначити, що в своїй постанові апеляційний суд дослідив та надав правову оцінку порядку дотримання Боржником досудової процедури порушення справи в порядку норм означеної статті, застосувавши приписи ст.ст. 105, 110, 111 Цивільного кодексу України.

Суд же першої інстанції в своїй постанові надавав правову оцінку підставам для визнання Боржника банкрутом за загальною процедурою, застосувавши при цьому неправомірно та всупереч приписів п. 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 року норми останнього.

У зв'язку із викладеним касаційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції при порушенні провадження у даній справі з власної ініціативи обрав процедуру, за якою буде здійснюватись провадження у справі, що суперечить вимогам ст.ст. 47, 82, 83 ГПК України. Однак вже у подальшому - при винесенні ухвали від 14.04.2006 року - за результатами проведення підготовчого засідання та від 18.10.2006 року - за результатами проведення попереднього засідання (а.с. 22-23, 96-97), винесення яких взагалі не передбачено нормами ст. 51 Закону про банкрутство, а також при винесенні оскаржуваної постанови про визнання банкрутом продовжив - без будь-яких окремих судових рішень - здійснювати провадження за загальною процедурою в порядку норм Закону про банкрутство як в редакції до набрання чинності з 19.01.2013 року внесених змін, так і в порядку норм нової редакції згаданого закону. Апеляційний суд, повністю підтримавши висновки в постанові місцевого суду та залишивши її без змін, на вказане уваги не звернув, але застосував, як було вказано вище, ще й норми ст.ст. 105, 110, 111 Цивільного кодексу України та ст. 51 Закону про банкрутство одночасно із нормами ст.ст. 27, 114 цього ж закону в редакції від 22.12.2011 року.

У зв'язку із викладеним касаційний суд дійшов висновку про невизначенність судів обох інстанції щодо процедури, за якою порушувалось та здійснювалось провадження у даній справі, а також щодо норм редакції Закону про банкрутство (до або після набрання чинності з 19.01.2013 року внесених в нього змін), які при цьому були застосовані.

Поряд з викладеним колегія суддів звертає увагу на те, що з моменту винесення місцевим судом ухвали за результатами проведення попереднього засідання у справі - 18.10.2006 року і до винесення ним оскаржуваної постанови минуло майже сім років. Отже в стадії розпорядження майном з моменту її відкриття ухвалою від 14.04.2006 року і до визнання Боржника банкрутом постановою від 06.08.2013 року останній перебував більше семи років, що є грубим порушенням норм ч. 11 ст. 11 Закону про банкрутство.

Що ж до підстав, вказаних Боржником в своїй заяві про порушення провадження у справі про банкрутство, з посиланням на норми ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство, колегія суддів зазначає про таке.

Так, відповідно до вказаних норм вимагається необхідність дотримання таких загальних умов щодо порушення справи про банкрутство: окрім необхідного розміру кредиторських вимог - в 300 мінімальних розмірів заробітної плати (про що зазначив в своїй заяві боржник), також обов'язковим є одночасна наявність та підтвердженність належними доказами вказаних грошових вимог кредитора до боржника, та безспірність цих вимог, що відповідно до Закону про банкрутство складає предмет спору у відповідній справі про банкрутство.

Обґрунтовуючи наявність кредиторських вимог до Товариства в сумі 3 003 200 грн. 50 коп., останнє послалося на свої зобов'язання перед ТОВ "Фурик-Дизайн" за векселем від 15.11.2005 року, копія якого була надана у справу (а.с. 11), та вчинення нотаріусом на цьому векселі, у зв'язку з його неоплатою, виконавчого напису.

Виходячи ж з правового аналізу норм ст.ст. 16, 67, 68, 75, 76, 77 Уніфікованого закону про прості векселі та переказні векселі, ст.ст. 4, 7 Закону України "Про обіг векселів в Україні" у разі дослідження правовідносин, що виникли між сторонами за векселем та дослідженні обставин, чи виникли зобов'язання за таким векселем, господарському суду у матеріали справи або для огляду має надаватись оригінал векселю.

Таким чином, за відсутністю дослідження з боку місцевого суду саме оригіналу вказаного векселю, спростовується підтвердженність грошових вимог до Боржника, що є порушенням з боку судів обох інстанцій норм ст.ст. 47, 32-34, 43 ГПК України та ст. 1, ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство.

Також, суд касаційної інстанції звертає увагу на порядок застосування норм ст. 1 та ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство щодо визначення безспірності вимог кредиторів та доказів, що можуть відповідно до законодавства підтверджувати такі вимоги до боржника.

Так, положеннями абз. 8 ст. 1 Закону про банкрутство встановлено, що безспірними вимогами кредиторів являються вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Саме з цього моменту грошові вимоги переходять в категорію безспірних.

Норми ст. 1071 Цивільного кодексу України визначають підстави списання банком грошових коштів з рахунка клієнта.

За приписами ч. 1 цієї статті банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.

Без такого розпорядження грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом (ч. 2 вказаної статті).

Враховуючи те, що списання коштів з рахунків боржника в безспірному порядку здійснюється державною виконавчою службою, то порушення справи про банкрутство можливе лише після відкриття останньою виконавчого провадження.

Таким чином, без порушеного щодо боржника виконавчого провадження відсутні докази безспірності вимог до такого боржника.

Між тим, порушуючи та здійснюючи провадження у даній справі про банкрутство, місцевий суд не врахував, що до заяви про порушення такої справи щодо Товариства не були додані докази відкриття виконавчого провадження про примусове стягнення з Боржника заборгованості за згаданим векселям на загальну суму 3 003 200 грн. 50 коп. Надана ж у справі копія протесту нотаріуса про неоплату векселя від 16.12.2005 року (а.с. 13) не є виконавчим документом у розумінні наведених норм законодавства, а тому не підтверджує факт безспірності кредиторських вимог до Боржника за визначеною ним в заяві заборгованістю.

Отже, виходячи з вказаного, на момент порушення та під час здійснення провадження у даній справі, а також на момент ухвалення місцевим судом постанови про визнання Боржника банкрутом відсутній факт порушення виконавчого провадження щодо стягнення із Товариства визначеної останнім у даній справі заборгованості, а його кредиторські вимоги не були безспірними у розумінні викладених приписів Закону про банкрутство.

Зазначене вище свідчить про те, що справа про банкрутство Товариства була порушена за відсутністю передбачених ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство підстав для її порушення.

За приписами ж положень п. 36 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 15 "Про судову практику в справах про банкрутство" Законом про банкрутство не врегульовано подальшого перебігу провадження у справі у випадках, коли у встановленому законодавством порядку виявлено безпідставність вимог кредитора (кредиторів), за заявою якого (яких) було порушено справу про банкрутство боржника, або коли порушено провадження у справі про банкрутство підприємств, стосовно яких діє законодавча заборона порушувати справи про банкрутство. У таких випадках судам слід припиняти провадження у справі на підставі пункту 7 частини першої статті 40 Закону (за відсутності інших підстав для такого припинення) та пункту 1-1 частини першої статті 80 ГПК України (за відсутністю предмету спору).

Отже, обставини справи, які свідчать про безпідставність порушення провадження у справі про банкрутство, можуть бути підставою для оскарження у встановленому законом порядку судових рішень у такій справі, а провадження у цій справі може бути припинене як безпідставно порушене за результатами здійснення апеляційного або касаційного перегляду у цій справі - незалежно від стадії, на якій триває провадження у такій справі.

Таким чином, у зв'язку із відсутністю підстав для порушення та подальшого здійснення провадження у справі про банкрутство Товариства (із визнанням його банкрутом), провадження у такій справі підлягає припиненню на підставі норм п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України - за відсутністю предмету спору.

У зв'язку із цим касаційний суд вважає, що висновок місцевого суду про визнання Боржника банкрутом, який неправомірно був підтриманий апеляційним судом, є таким, що зроблений всупереч дійсних обставин справ та з грубим порушенням наведених норм законодавства.

За таких обставин справи та керуючись повноваженнями, передбаченими ч. 4 ст. 1119 ГПК України, касаційний суд вирішив, що оскаржувані постанови підлягають скасуванню, як незаконні, а провадження у справі про банкрутство Товариства - припиненню.

З урахуванням викладеного та керуючись нормами ст.ст. 1, 6, 7, 11, 22, Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції до набрання чинності з 19.01.2013 року внесених змін), п. 11 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції із змінами, внесеними Законом України від 22.11.2012 року), ст.ст. 16, 67, 68, 75, 76, 77 Уніфікованого закону про прості векселі та переказні векселі, ст.ст. 4, 7 Закону України "Про обіг векселів в Україні", ст. 1071 Цивільного кодексу України та ст.ст. 41, 47, 43, п. 1-1 ч. 1 ст. 80, ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Солом'янському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві задовольнити.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.01.2014 р. та постанову господарського суду м. Києва від 06.08.2013 р. у справі № 43/241 скасувати.

3. Провадження у справі № 43/241 припинити.

Головуючий Б.М. Поляков

Судді В.М. Коваленко

О.Є. Короткевич

Постанова виготовлена та підписана 20.03.2014 року.