ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2017 року Справа № 910/17426/16

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Самусенко С.С.,розглянувши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київстар"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 (головуючий суддя Зубець Л.П., судді Алданова С.О., Мартюк А.І.)та рішенняГосподарського суду міста Києва від 15.11.2016 (суддя Головатюк Л.Д.)у справі№ 910/17426/16 Господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Українська залізниця" доПриватного акціонерного товариства "Київстар"прозобов'язання вчинити дії та стягнення 34992,72 грн.,

за участю представниківпозивачаПонько Ю.І.,відповідачаСавченко А.В.,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.11.2016 у справі №910/17426/16, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017, провадження у справі в частині стягнення 34992,72 грн. припинено, решту позовних вимог задоволено. Зобов'язано відповідача забрати у позивача майно зі зберігання, а саме: телекомунікаційне обладнання стільникового зв'язку (контейнер 1; зовнішній кондиціонер 1; антенно-фідерні пристрої 1 комплект), яке знаходиться за адресою: Київська область, с. Борова, вул. Польова, 26, р/р вежа Південно-Західної залізниці. Присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору в розмірі 2756,00 грн.

Не погоджуючись із зазначеними рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. ч. 2 ст. 938 ЦК України. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору не надали належної оцінки тому, що умовами договору зберігання сторони не передбачили дати закінчення строку його дії, а тому позивач повинен зберігати річ до пред'явлення вимоги про її повернення поклажодавцем. На думку скаржника, сума плати за зберігання майна та порядок її внесення після закінчення договору сторонами не визначалася, а тому позивач вніс плату за зберігання згідно договору, а висновки суду щодо припинення договору є помилковими. Також заявник касаційної скарги вважає, що суд вийшов за межі позовних вимог щодо зміни змісту позовної вимоги та ціни позову, що є порушенням норм ст. ст. 4-2, 4-3, 55, 65, 83 ГПК України.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами, 03.03.2009 (01.06.2009) між Державним територіальним галузевим об'єднанням "Південно-Західна залізниця", правонаступником якого є позивач, як зберігачем та Приватним акціонерним товариством "Київстар" як поклажодавцем укладено договір зберігання №ПЗ/ШЧ1-095814/НЮ (далі - Договір).

Відповідно до пп. 1.1 Договору в порядку та на умовах, визначених договором, згідно з актом прийому-передачі обладнання (додаток №1), що є невід'ємною частиною Договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне оплатне зберігання телекомунікаційне обладнання стільникового зв'язку (далі - майно). Під строковим зберіганням сторони домовилися розуміти виконання всіх заходів для забезпечення схоронності майна згідно з договору протягом терміну його дії.

Умовами п. 1.3 Договору передбачено місце зберігання майна: р/р вежа Південно-Західної залізниці, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Борова, вул. Польова, 26.

Сторони у п. п. 1.4, 1.5. Договору погодили, що моментом передачі майна на відповідальне зберігання є момент підписання сторонами акта прийому-передачі обладнання на зберігання, цей акт підписується з Київською дистанцією сигналізації та зв'язку Південно-Західної залізниці.

У п. 1.5 Договору визначено, що функцію зберігача від імені ДТГО "Південно-Західна залізниця" здійснює відокремлений підрозділ - Київська дистанція сигналізації та зв'язку.

Як передбачено сторонами в п. п. 2.5.1, 2.5.2 Договору, зберігач має право вимагати від поклажодавця виконання зобов'язань за договором та вимагати від поклажодавця своєчасну плату за зберігання майна.

Пунктом 3.1.2 Договору сторони погодили, що поклажодавець зобов'язаний після закінчення строку дії договору забрати у зберігача майно.

Відповідно до п. п. 4.1 за зберігання майна поклажодавець сплачує зберігачу кошти у розмірі 3888,08 грн., в тому числі ПДВ 20% 648,01 грн., на місяць відповідно до додатку 2 до Договору. Вартість послуг визначена за 1 місяць разом з ПДВ і сплачується поклажодавцем до 25-го числа поточного місяця.

Пунктом 4.4 Договору передбачено, що якщо поклажодавець після закінчення строку договору не забрав майно, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання.

На виконання умов Договору відповідач передав, а позивач прийняв на зберігання обладнання за актом від 29.05.2009.

Строк дії договору погоджено в п. п. 7.1, 7.3, 7.4 Договору з моменту його підписання до 01.12.2009.

Пунктом 7.3. Договору сторони погодили, що у разі відсутності заперечень/заяв сторін щодо припинення договору в строк згідно з п.7.1 за один місяць до моменту збігання строку дії договору, договір вважається продовженим на той же строк та на тих же умовах.

Крім того пунктом 7.4 Договору передбачено, що договір може бути розірваний в односторонньому порядку будь-якою із сторін у разі невиконання або неналежного виконання умов договору іншою стороною, шляхом направлення письмового попередження за один календарний місяць до дати розірвання.

Листом №1996 від 22.10.2015 позивач повідомив відповідача про припинення дії, зокрема, договору зберігання №ПЗ/ШЧ1-095814/НЮ від 01.06.2009 на зберігання майна на р/р вежі Південно-Західної залізниці, що знаходиться за адресою: Київська область, с. Борова, вул. Польова, 2-б,та про просив відповідача в термін до 12.12.2015 демонтувати та вивезти обладнання з території об'єктів, на яких вони зберігаються.

У відповідь листом вих.№30071/01 від 18.11.2015 відповідач повідомив позивача про те, що він не вбачає підстав для припинення дії, зокрема, договору зберігання №ПЗ/ШЧ1-095814/НЮ від 01.06.2009 до моменту його переоформлення з позивачем.

Предметом даного спору є вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за час зберігання майна (за грудень 2015 року, січень-серпень 2016 року), що складає 34992,72 грн., та зобов'язання забрати майно зі зберігання (телекомунікаційне обладнання стільникового зв'язку).

Відповідно до ст. 193 ГК України та ст. 526 ЦК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).

За приписами ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Положеннями ч. 2 ст. 938 ЦК України встановлено, що якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання (ст. 946 ЦК України).

Місцевий господарський суд, встановивши, що Приватне акціонерне товариство "Київстар", після подання даного позову, сплатило позивачу розмір заборгованості за Договором у сумі 34992,72 грн. платіжним дорученням №883166 від 07.10.2016 з призначенням платежу "оплата зг. дог. на надання послуг з розм. обл. №ПЗ/ШЧ-1-095814/НЮ від 03.03.2009 за 12/2015-08/2016, у т. ч. ПДВ - 5832,12 грн.", правомірно припинив провадження на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України в частині позовних вимог про стягнення заборгованості за зберігання майна в період з грудня 2015 року по серпень 2016 року за відсутністю предмету спору.

У наведеному в позовній заяві розрахунку плати за весь фактичний час зберігання майна позивачем зазначено, що станом на 01.09.2016 заборгованість відповідача складає 34992,72 грн., при цьому в прохальній частині викладені вимоги про стягнення 34992,43 грн.

Проаналізувавши наявні у справі докази, зокрема Додаток №2 до Договору зберігання, в якому викладено калькуляцію вартості послуг зберігання з ПДВ, що становить 3888,08 грн. на місяць, врахувавши загальний період прострочення, що складав 9 місяців, що у підсумку дає суму до сплати на користь позивача у розмірі 34992,72 грн., а також розрахунок боргу в тексті позовної заяви, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачем були заявлені вимоги про стягнення з відповідача саме 34992,72 грн. а в прохальній частині позивачем була допущена описка та зазначено замість цифр "34992,72" цифри "34992,43".

Доводи скаржника про вихід судом за межі позовних вимог стосовно заявлених позовних вимог про стягнення плати за фактичний час зберігання майна судом касаційної інстанції відхиляються, оскільки судом хоч і допущено процесуальне порушення, однак враховуючи встановлений судами розмір заборгованості відповідача в сумі 34992,72 грн. за зберігання майна та сплату відповідачем заборгованості в сумі 34992,72 грн., припинення судом провадження в цій частині позовних вимог на суму 34992,72 грн., а не на суму 34992,43 грн. не призвело до прийняття неправомірного рішення в цій частині позовних вимог, в т. ч. з урахуванням незначущості вказаної вище різниці.

При цьому судами з огляду умови п. 4.4 Договору, положення ст. 946 ЦК України, правомірно не прийнято до уваги доводи відповідача щодо зазначення ним в призначенні платежу у платіжному дорученні №883166 від 07.10.2016 про плату за зберігання за Договором, а не відшкодування витрат на зберігання, оскільки умовами договору передбачено внесення поклажодавцем плати за зберігання майна і після закінчення строку дії договору за весь фактичний час зберігання майна.

Стосовно вимог позивача про зобов'язання відповідача забрати передане позивачу за Договором зберігання майно судами встановлено таке.

З урахуванням умов п. п. 7.1, 7.2, 7.3 Договору строк дії договору встановлено з 03.03.2009 до 01.12.2009 з можливістю його продовження за спільною згодою сторін чи у разі відсутності заперечень/заяв сторін, щодо припинення договору в строк, згідно п. 7.1, за один місяць до моменту збігання строку дії договору.

За відсутності заперечень (заяв) сторін щодо припинення Договору зберігання його дія була пролонгована на той же строк та на тих же самих умовах до 01.09.2010, до 01.06.2011, до 01.03.2012, до 01.12.2012, до 01.09.2013, до 01.06.2014 до 01.03.2015 та до 01.12.2015.

Оскільки позивач, не пізніше визначеного договором місячного строку для висловлення заперечень щодо подальшого продовження дії договору, заявив (листом №1996 від 22.10.2015) про припинення з 02.12.2015 дії Договору, як це передбачено п. 7.3 Договору, тобто висловив свої заперечення щодо подальшої пролонгації правочину та просив в термін до 12.12.2015 демонтувати та вивезти обладнання з території об'єкту, суди дійшли вірного висновку про припинення дії договору з 02.12.2015.

В ст. 948 Цивільного кодексу України передбачено, що поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.

Таким чином з вказаної дати (з 02.12.2015) у відповідача в порядку ст. 948 ЦК України, умов п. 3.1.2 Договору виник обов'язок забрати майно у зберігача.

За таких обставин суди дійшли вірного висновку про виникнення обов'язку у відповідача забрати майно у позивача як зберігача з 02.12.2015 та правомірно відхилили доводи відповідача щодо необхідності пред'явлення ним вимоги про повернення обладнання за Договором зберігання як необхідної передумови для повернення майна, оскільки положення ч. 2 ст. 938 ЦК України застосовуються у випадку невстановлення строку зберігання у договорі та неможливості його визначення виходячи з умов договору, а в даному випадку строк дії договору чітко встановлений його умовами, як і порядок пролонгації, а отже після закінчення дії договору відповідач (як поклажодавець) був зобов'язаний забрати своє майно у позивача, а тому посилання скаржника на норму ч. 2 ст. 938 ЦК України є безпідставними.

За таких обставин суди дійшли вірного висновку про задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача забрати у позивача зі зберігання майно.

Стосовно тверджень заявника касаційної скарги про те, що суд вийшов за межі позовних вимог, задовольнивши вимоги про зобов'язання повернення зовнішнього кондиціонеру в кількості 1 шт., в той час як позивач в прохальній частині позову просив повернути зовнішній контейнер в кількості 1 шт., колегія суддів зауважує, що виходом за межі позовних вимог вважається вирішення незаявленої вимоги або задоволення вимоги в більшому розмірі, ніж було заявлено тощо, у зв'язку з чим неідентичне формулювання резолютивної частини рішення вимогам позивача та формалістичний підхід відповідача у скарзі не свідчить про порушення п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України, а саме про вихід за межі позовних вимог судом першої інстанції.

Приймаючи рішення у справі, суд виходив із заявлених позивачем вимог про зобов'язання відповідача забрати зі зберігання майно, яке було передане на зберігання, враховував підстави та зміст позовних вимог, що ґрунтуються на Договорі зберігання, надані сторонами докази, зокрема акт від 29.05.2009 приймання-передачі обладнання до Договору від 03.03.2009 № №ПЗ/ШЧ-1-095814/НЮ, укладений між сторонами. За таких обставин допущення позивачем описки в прохальній частині позову та зазначення слова "контейнер" замість "кондиціонер" не свідчить про заявлення ним вимог щодо зобов'язання відповідача забрати зі зберігання інше майно ніж те, яке було передане на зберігання позивачу.

Відтак, задовольнивши вимогу позивача про зобов'язання відповідача забрати зі зберігання майно відповідача, а саме: контейнер - 1 шт.; зовнішній кондиціонер - 1 шт.; антенно-фідерні пристрої - 1 комплект, місцевий господарський суд задовольнив вимогу, яка заявлялась позивачем, у заявленому розмірі та не вийшов за межі позовних вимог.

При цьому суди вірно відзначили, що допущення позивачем описки в прохальній частині позову, та зазначення слова "контейнер" замість "кондиціонер" не свідчить про заявлення ним вимог щодо зобов'язання відповідача забрати зі зберігання інше майно ніж те, яке було передане на зберігання позивачу.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок судів про наявність правових підстав для припинення провадження у справі в частині вимог про стягнення боргу та про задоволення заявлених позовних вимог в частині зобов'язання відповідача забрати майно зі зберігання є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Згідно із ст. 1211 ГПК України суд касаційної інстанції за заявою сторони чи прокурора або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення господарського суду до закінчення його перегляду в порядку касації. Про зупинення виконання судового рішення виноситься ухвала. Після закінчення перегляду оскарженого судового рішення господарський суд може поновити виконання судового рішення, про що виноситься ухвала.

У абз. 4 п. 8 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ-1 Господарського процесуального кодексу України" № 11 від 24.10.2011 зазначено, що за змістом ч. 3 ст. 1211 ГПК України питання про поновлення виконання судового рішення має вирішуватися судом касаційної інстанції під час прийняття постанови за результатами перегляду справи в касаційному порядку. В залежності від конкретних обставин справи відповідне питання може бути вирішено після перегляду оскаржуваного судового рішення, про що виноситься ухвала.

У зв'язку із закінченням перегляду оскаржуваного рішення місцевого господарського суду в порядку касації, виконання рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2016, яке було зупинено ухвалою Вищого господарського суду України від 23.03.2017, підлягає поновленню.

Колегія суддів касаційної інстанції вказує, що ухвалу Вищого господарського суду України від 23.03.2017 в частині зупинення виконання рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2016 та постанови Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі №910/17426/16 необхідно вважати такою, що втратила чинність.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Київстар" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 15.11.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.02.2017 у справі №910/17426/16 - без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець С.С. Самусенко