Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2017 року Справа № 904/6090/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Бакуліної С.В. (доповідач),суддів :Поляк О.І., Яценко О.В.розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скаргиФізичної особи - підприємця ОСОБА_4на постановуДніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.12.2016у справі№ 904/6090/16Господарського суду Дніпропетровської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Технології мереж"доФізичної особи - підприємця ОСОБА_4простягнення 69272,21грн

в судовому засіданні взяли участь представники :від позивача: від відповідача:не з'явились не з'явилисьВ С Т А Н О В И В :

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області (суддя Воронько В.Д.) від 15.09.2016, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду (головуючий суддя - Подобєд І.М., судді - Широбокова Л.П., Іванов О.Г.) від 14.12.2016, у справі №904/6090/16 позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технології мереж" основний борг у сумі 35102,99грн, три проценти річних у сумі 2645,80грн, інфляційних нарахувань у сумі 30790,70грн та витрати по сплаті судового збору в сумі 1363,42грн; в решті позову відмовлено.

В касаційній скарзі Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст.13, 14, 267, 530 Цивільного кодексу України (далі ЦК України), ст.43 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України).

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Сторони не скористалися правом на участь в засіданні суду касаційної інстанції.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, Вищий господарський суд України дійшов до висновку, що касаційна скарга не належить до задоволення з огляду на таке.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Технології мереж" (далі - позивач, ТОВ "Технології мереж") звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі - відповідач), у якій заявило вимоги (з урахуванням пояснень від 01.08.2016, наданих позивачем до місцевого суду 08.08.2016) про стягнення основного боргу у сумі 35102,99грн, інфляційних нарахувань у сумі 31523,42грн та 3% річних у сумі 2645,80грн, нарахованих позивачем з посиланням на неоплату відповідачем поставленої йому продукції за накладними №ТС-0014123 від 25.12.2013, №ТС-0014210 від 30.12.2013 та №ТС-0015199 від 21.03.2014.

Частково задовольняючи позовні вимоги, попередні судові інстанції правомірно виходили з такого.

Відповідно до видаткових накладних №ТС-0014123 від 25.12.2013, №ТС-0014210 від 30.12.2013 та №ТС-0015199 від 21.03.2014 ТОВ "Технології мереж" поставило Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_4 продукцію на загальну суму 35102,99грн. Отримання продукції Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 підтверджується його підписом і печаткою на накладних та не заперечується самим відповідачем.

Згідно ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини (п.1 ч.2 ст.11 ЦК України).

Стаття 181 Господарського кодексу України (далі ГК України) визначає загальний порядок укладання господарського договору. За частиною першою цієї статті господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до приписів ст.205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (ч.1 ст.207 ЦК України).

У письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу. (п.2 ч.1 ст.208 ЦК України).

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору (ч.1 ст.641 ЦК України).

Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом (ч.2 ст.642 ЦК України).

В даному випадку сторонами було укладено в простій письмовій формі договір поставки, оскільки продукція була поставлена позивачем і прийнята відповідачем, що зафіксовано у змісті накладних про вчинення сторонами відповідних дій, про що вірно відзначили попередні судові інстанції.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України).

В силу ч.2 ст.530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ч.1 та ч.2 ст.692 ЦК України на покупця покладено обов'язок оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.

При цьому, підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і, яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 ЦК України.

Враховуючи, що сторонами укладено договір поставки у спрощений спосіб, з урахуванням ст.692 ЦК України, відповідач як покупець був зобов'язаний оплатити вартість товару негайно після прийняття від позивача.

Отже, за наведених обставин справи і правових норм позовні вимоги щодо стягнення суми заборгованості є цілком обґрунтованими.

Апеляційним судом встановлено, що після пред'явлення позивачем до господарського суду позову, який розглядається в цій справі, відповідач добровільно перерахував позивачеві грошові кошти в загальній сумі 35102,99грн, а саме: в сумі 10102,99грн - 09.09.2016, в сумі 5000,00грн - 19.09.2016, в сумі 5000,00грн - 22.09.2016, в сумі 9000,00грн - 08.12.2016, в сумі 6000,00грн - 08.12.2016, що підтверджено копіями відповідних платіжних доручень відповідача, наданою відповідачем банківською квитанцією та звітами про дебітові і кредитові операції по рахунку позивача, які наявні в матеріалах даної справи.

Таким чином, грошові зобов'язання відповідача перед позивачем зі сплати суми 35109,99грн основного боргу, що виникли у спірних правовідносинах за фактом поставки означеного вище товару, на час розгляду справи судом апеляційної інстанції були виконані.

Разом із цим доказів добровільного задоволення решти вимог позивача про сплату інфляційних нарахувань та трьох процентів річних відповідач суду не надав.

Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У випадку відсутності зазначення в договорі розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошових зобов'язань настає на підставі вимог закону.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник на вимогу кредитора у випадку прострочення грошового зобов'язання повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи зазначені приписи, встановлений судами факт неналежного виконання зобов'язань відповідачем щодо своєчасного розрахунку за поставлений товар, а також здійснений судами перерахунок заявлених до стягнення сум, висновок про обґрунтованість стягнення з відповідача 2645,80грн - трьох процентів річних та 30790,70грн - інфляційних втрат, колегія суддів вважає правомірним.

Щодо посилань відповідача на відсутність підстав для сплати додаткових нарахувань інфляційних втрат та трьох процентів річних через неможливість сплатити борг у зв'язку зі зміною позивачем реквізитів свого банківського рахунку, то колегія суддів виходить із того, за загальним правилом, встановленим ч.1 ст.532 ЦК України, місце виконання зобов'язання встановлюється в договорі. Тому, враховуючи на укладення між сторонами договору в спрощеній формі, оплата за товар мала відбуватись за банківськими реквізитами позивача, зазначеними в видаткових накладних, а зміна реквізитів сторін може вважатися відкладальною умовою для виконання грошового зобов'язання лише у разі надання відповідачем (платником) доказів ініціювання платежу та виникнення перешкод у цьому (відмова банку в проведенні такого платежу).

Втім, в попередніх судових інстанціях відповідачем не доведено за допомогою належних та допустимих доказів реальних перешкод для виконання свого грошового зобов'язання перед позивачем за банківськими реквізитами позивача, які були визначені в момент отримання товару відповідачем.

Крім того, з огляду на такі посилання, відповідач не був позбавлений можливості виконати свої зобов'язання в порядку, визначеному приписами ч.1 ст.532 ЦК України

Стосовно доводів відповідача, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив його клопотання про відкладення розгляду справи, чим позбавив останнього можливості надати докази про часткову оплату боргу, колегія суддів виходить із приписів ч.1 ст.77 ГПК України, яка визначає, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні, та що такими обставинами, зокрема, є: нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; неподання витребуваних доказів; необхідність витребування нових доказів.

Як вбачається із матеріалів справи, звертаючись із клопотанням про відкладення справи, відповідач не був позбавлений можливості зазначити про обставини та вказати про намір подати суду відповідні докази на їх підтвердження, про які не зазначено у відзиві на позов, та які, на думку відповідача, необхідно було врахувати під час вирішення даного спору, однак, мотивом відкладення розгляду справи відповідачем була зазначена лише неможливість забезпечити явку уповноваженого представника.

За наведених вище обставин колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив відповідачу у клопотанні про відкладення розгляду справи, керуючись повноваженнями, передбаченими ст.77 ГПК України, та здійснив розгляд справи за наявними в ній доказами.

Відтак, враховуючи належне повідомлення судом відповідача про дату та час розгляду справи, а також те, що на момент прийняття рішення місцевим господарським судом матеріали справи не містили доказів про часткове погашення відповідачем заборгованості та доказів неможливості їх вчасного подання, посилання скаржника на порушення місцевим господарським судом процесуального законодавства щодо створення необхідних умов для реалізації прав сторін та прийняття рішення у справі без з'ясування всіх обставин спору, колегія суддів вважає безпідставними.

При цьому, враховуючи встановлення апеляційним господарським судом дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття рішення у справі за наявними в ній станом на 15.09.2016 доказами, сам по собі факт оплати відповідачем частини заборгованості 09.09.2016 без подання суду таких доказів, не є підставою для скасування судового акту в розумінні приписів ст.104 ГПК України.

Крім того, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, пред'являючи до виконання наказ господарського суду, виданий у відповідності до судового рішення, яке оскаржене в цій справі, позивач має зазначити органу Державної виконавчої служби про дійсний розмір заборгованості відповідача, яка буде залишатися несплаченою останнім на момент пред'явлення такого наказу до виконання, а відповідач зі своєї сторони не позбавлений можливості надати державному виконавцю докази добровільного виконання судового рішення, а в разі необхідності та відповідних підстав, звернутися до суду першої інстанції про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню в порядку ст.117 ГПК України.

Наведене свідчить, що під час прийняття рішення та постанови у справі суди першої та апеляційної інстанцій не припустились порушень або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для їх скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.

Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1118, п.1 ч.1 ст.1119, ст.11111 ГПК України, Вищий господарський суд України ,-

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.12.2016 у справі №904/6090/16 залишити без змін.

Головуючий-суддя С. Бакуліна

Судді О. Поляк

О. Яценко