Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2014 року Справа № 908/2768/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяХодаківська І.П.,суддіФролова Г.М., Яценко О.В.розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного малого підприємства - фірми "Ялос"на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 рокуу справі№ 908/2768/13господарського судуЗапорізької областіза позовомПриватного малого підприємства - фірми "Ялос"до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Юженергомонтаж", 2. Приватного підприємства "МКЗ Груп"провизнання недійсним договору про відступлення права вимоги

В засіданні взяли участь представники:

- позивача:Волошина Є.В. дов. б/н від 25.02.2014 року,- відповідачів:ТОВ "Юженергомонтаж": не з'явився, ПП "МКЗ Груп": не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Приватне мале підприємство - фірма "Ялос" (далі за текстом - ПМП - фірма "Ялос") звернулось до господарського суду Запорізької області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Юженергомонтаж" (далі за текстом - ТОВ "Юженергомонтаж") та приватного підприємства "МКЗ Груп" (далі за текстом - ПП "МКЗ Груп") про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 14.10.2013 року у задоволенні позовних вимог ПМП - фірми "Ялос" - відмовлено.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ПМП - фірма "Ялос" звернулось до Донецького апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 14.10.2013 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 року у справі № 908/2768/13 апеляційну скаргу ПМП - фірма "Ялос" залишено без задоволення, а рішення господарського суду Запорізької області від 14.10.2013 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, ПМП - фірма "Ялос" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 14.10.2013 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 року у справі № 904/6364/13 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 9 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", ст. ст. 203, 215, 227, 1077, 1079 Цивільного кодексу України та ст. ст. 43, 82 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.02.2014 року, на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, розгляд касаційної скарги відкладено до 27.02.2014 року, у зв'язку з неявкою представників сторін.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами попередніх інстанцій досліджено, що 07.12.2011 року ПМП - фірма "Ялос" уклало із ТОВ "Юженергомонтаж" договір про надання тимчасової поворотної фінансової допомоги № 14.

05.01.2013 року ТОВ "Юженергомонтаж" уклало договір про відступлення права вимоги з ПП "МКЗ Груп", згідно умов якого ТОВ "Юженергомонтаж" передає належне йому право вимоги згідно з договором № 14 від 07.12.2011 року укладеним між ТОВ "Юженергомонтаж" та ПМП - фірма "Ялос". Новий кредитор приймає право вимоги, що належне Первісному кредитору за Основним договором.

Положеннями п. п. 1.2., 2.1. Договору про відступлення права вимоги передбачено, що новий кредитор займає місце первісного кредитора в зобов'язаннях, що виникли з Основного договору в обсязі та на умовах, що існують на момент укладання Договору. За передане право вимоги до Боржника за Основним договором Новий кредитор сплачує Первісному кредитору певну суму.

Згідно п. 3.2.1. Договору Новий кредитор зобов'язаний сплатити суму зазначену в пункті 2.1. цього Договору.

За приписами ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права і обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також з дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права і обов'язки.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є зокрема, договори та інші правочини.

Положеннями ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України закріплено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальними правилами викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. ч. 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Верховним Судом України у п. 8 постанови пленуму "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року № 9 вказано, що відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 Цивільного кодексу України, саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України закріплено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином.

Положеннями ч. 1 ст. 514 Цивільного кодексу України передбачено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. ч. 1 - 3 ст. 333 Господарського кодексу України фінанси суб'єктів господарювання є самостійною ланкою національної фінансово-кредитної системи з індивідуальним кругообігом коштів, що забезпечує покриття витрат виробництва продукції (робіт, послуг) і одержання прибутку. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання включає грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжну діяльність у сфері фінансів і страхування. Фінансовим посередництвом є діяльність, пов'язана з отриманням та перерозподілом фінансових коштів, крім випадків, передбачених законодавством. Фінансове посередництво здійснюється установами банків та іншими фінансово-кредитними організаціями.

Загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг встановлено Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", згідно п. 1 ч. 1 ст. 1 якого фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, пов'язані з наданням фінансових послуг.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.

Фінансові послуги, вказані в Законі України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", надаються фінансовими установами на ринку фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів.

Згідно ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду вважає за необхідне зазначити, що визначення місця договору факторингу в системі цивільно-правових договорів, що опосередковують передачу права вимоги, має суттєве значення, оскільки, поміж іншого, таке розмежування визначає необхідність дотримання спеціальних вимог щодо особи, яка виступає фактором.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного суду України в постанові від 10.07.2007 року у справі № 26/347-06-6531

Отже, обґрунтованим є висновок судів, що предметом спірного договору є заміна кредитора у зобов'язанні іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), що передбачено ст. 512 Цивільного кодексу України. При цьому йдеться про передачу вже існуючого права, а тому такий правочин є відмінним від договору факторингу, до якого законом застосовуються додаткові вимоги.

Також, колегія суддів касаційної інстанції вважає обґрунтованим висновок судів про безпідставність посилань скаржника на рішення господарського суду Запорізької області від 04.11.2013 року у справі № 908/3373/13, оскільки предметом розгляду у справі є договір факторингу від 05.01.2013 року, укладений між ПП "МКЗ Груп" та ТОВ "Юженергомонтаж".

Отже, обґрунтованим є висновок судів про те, що оспорюваний договір за своєю правовою природою є договором уступки вимоги, що не є фінансовою послугою та спірний договір не є договором факторингу.

Згідно ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Всі інші доводи скаржника не спростовують висновків суду апеляційної інстанцій та зводяться до переоцінки доказів, яким вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи місцевим та апеляційним господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарськими судами вірно застосовані норми права, а доводи скаржника не спростовують законності прийнятих у справі судових актів.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу приватного малого підприємства - фірми "Ялос" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 року у справі № 908/2768/13 залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 26.11.2013 року у справі № 908/2768/13 залишити без змін.

Головуючий суддяІ.П. Ходаківська СуддіГ.М. Фролова О.В. Яценко