ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2017 року Справа № 922/3142/16

Вищий господарський суд України у складі: суддя Палій В.В. - головуючий (доповідач), судді Бондар С.В. і Селіваненко В.П.

розглянув касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області, м. Харків,

на рішення господарського суду Харківської області від 01.11.2016

та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.01.2017

зі справи № 922/3142/16

за позовом заступника керівника Чугуївської місцевої прокуратури Харківської області (далі - Прокурор), м. Зміїв, в інтересах держави в особі Відділу освіти Зміївської районної державної адміністрації (далі - Відділ освіти), м. Зміїв та Зміївської районної ради Харківської області (далі - Рада), м. Зміїв,

до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - Підприємець), м. Зміїв,

про визнання недійсним договору оренди приміщень та повернення майна.

Судове засідання проведено за участю представників:

прокуратури - Красножон О.М. прокурор

позивачів - не з'явився

відповідача - не з'явився

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Прокурор звернувся до господарського суду Харківської області в інтересах Відділу освіти та Ради з позовом до Підприємця про: визнання недійсним договору оренди частини нежитлових приміщень від 19.04.2016, який укладений Відділом освіти з Підприємцем, та спонукання Підприємця до повернення майна Раді.

Рішенням господарського суду Харківської області від 01.11.2016 у справі № 922/3142/16 (суддя Пономаренко Т.О.), яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 23.01.2017 (судді Хачатрян В.С. -головуючий, Ільїн О.В., Россолов В.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю з посиланням на їх необґрунтованість.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Прокурор просить судові акти попередніх судових інстанцій зі справи скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових актів з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представника прокуратури, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі, зокрема, встановлено, що:

- 19.04.2016 Відділом освіти як орендодавцем та Підприємцем як орендарем укладено договір оренди частини нежитлових приміщень, який зареєстровано у виконавчому апараті Зміївської районної ради 22.04.2016 за № 28, за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування частину нежитлового приміщення загальною площею 192,2 кв.м, яка розташована в будівлі за адресою: Харківська обл., майдан Соборний (колишній майдан Радянський), буд. 6 (майно), що знаходиться на балансі Відділу освіти Зміївської районної державної адміністрації, склад і вартість якого визначена згідно зі звітом з незалежної оцінки станом на 17.03.2016 року і становить 150 070,00 грн. Майно передається в оренду з метою розміщення ресторану з нічним режимом роботи (пункт 1.2 Договору оренди);

- у відповідності до пункту 2.2 Договору оренди передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишаються територіальні громади сіл, селищ, міста району, а орендар користується ним протягом строку оренди;

- згідно з пунктом 3.1 Договору оренди орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку та порядку використання плати за оренду майна, що знаходиться у спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міста району, затвердженої рішенням LXX сесії VI скликання Зміївської районної ради від 05.06.2015 і становить за перший місяць оренди 2016 року 3715,75 грн. Ставка орендної плати становить 30% за рік;

- у пункті 10.1 Договору оренди сторони передбачили, що договір укладено строком на 2 роки 11 місяців та діє з 19 квітня 2016 року до 18 березня 2019 року включно;

- на виконання умов Договору оренди 20.04.2016 Відділом освіти та Підприємцем підписано акт приймання-передачі частини нежитлового приміщення, що належить до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міста Зміївського району в уособленні Зміївської районної ради, загальною площею 192,2 кв.м, за адресою: Харківська обл., майдан Соборний (колишній майдан Радянський), буд. 6;

- орендована частина нежитлового приміщення, що знаходиться на балансі Відділу освіти та перебуває у спільній власності територіальної громади Зміївського району, є складовою частиною приміщення, в якому на 1-му поверсі розташований КЗ "Зміївський краєзнавчий музей" Зміївської районної ради Харківської області, на 2-му поверсі - Зміївська дитячо-юнацька спортивна школа.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним договору оренди частини нежитлових приміщень від 19.04.2016 та спонукання Підприємця до повернення майна Раді. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір укладено з порушенням законодавства про освіту, оскільки законом забороняється передача в оренду об'єктів освіти, що фінансуються з бюджету, для використання, що не пов'язано з навчально-виховним процесом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій виходили, зокрема з того, що з метою отримання додаткових джерел фінансування, в оренду можуть бути надані приміщення відповідного закладу, що технологічно не пов'язані з навчальним та науковим процесом. Прокурором не доведено обставин, які б свідчили про те, що спірний об`єкт оренди безпосередньо використовувався у навчальному процесі, і внаслідок укладення договору оренди не може використовуватися за призначенням або укладення даного договору погіршує соціально-побутові умови осіб, які навчаються чи працюють у цьому навчальному закладі. Також, суди зазначили про відсутність доказів, які б свідчили про спричинення перешкод або унеможливлення надання освітніх послуг чи зменшення обсягу цих послуг внаслідок укладання договору (та яким саме способом). В оренду передано не об'єкт, не підрозділ та не цілісний майновий комплекс, а частина нежитлових приміщень, які безпосередньо не використовувалися в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності. Зазначені обставини, з огляду на висновки судів попередніх інстанцій, спростовують твердження прокурора щодо відношення спірного об`єкта (частини приміщення) до об`єктів освіти та використання даного приміщення у навчальному процесі.

Проте, наведені висновки судів попередніх інстанцій є передчасними та такими, що не узгоджуюся із приписами Закону України "Про освіту" з огляду на таке.

Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, укладений сторонами Договір за своєю правовою природою є договором оренди.

Згідно з приписами частини першої статті 759 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

У відповідності до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як вбачається з підпункту 2.7 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє.

При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Якщо господарське зобов'язання припиняється лише на майбутнє, господарським судам слід виходити з того, що у відповідних випадках і неможливості повернення одержаного за зобов'язанням у натурі правові наслідки такої недійсності визначаються відповідно до статті 216 ЦК України та частини другої статті 208 ГК України.

Згідно з приписами частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно з приписами частини другої статті 208 ГК України у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Відповідно до статті 53 Конституції України держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Відповідно до статті 28 Закону України "Про освіту" (далі - Закон) система освіти складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Згідно з приписами статті 29 зазначеного закону структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту.

У відповідності до статей 38, 39 Закону позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовуються на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному визначенні.

Позашкільна освіта та виховання здійснюються навчальними закладами, сім'єю, трудовими колективами, громадськими організаціями, товариствами, фондами і грунтуються на принципі добровільності вибору типів закладів, видів діяльності.

Держава забезпечує умови для одержання учнями і молоддю позашкільної освіти.

До позашкільних навчальних закладів належать: палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Для здійснення навчально-виховної роботи позашкільним навчальним закладам надаються спортивні об'єкти, культурні, оздоровчі та інші заклади безкоштовно та на пільгових умовах. Порядок їх надання визначається місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Фінансування державних навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Додатковими джерелами фінансування є, зокрема доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання (частини перша та четверта статті 61 Закону).

Згідно з пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" передбачена можливість надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.

У відповідності до приписів частин першої та п'ятої статті 63 Закону матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Отже, вирішальним в аспекті неухильного дотримання приписів частини п'ятої статті 63 Закону є обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісна пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі, на умовах оренди). Положення постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" підлягають застосуванню з урахуванням приписів частини п'ятої статті 63 Закону, який має вищу юридичну силу. Зазначене не було враховано у вирішенні спору судами попередніх інстанцій.

Прокурор посилався на те, що спірна орендована частина приміщення (підвальне приміщення), яка знаходиться на балансі Відділу освіти та належить до комунальної власності, є складовою частиною приміщення Зміївської дитячо-юнацької спортивної школи, відповідно, з огляду на статус та призначення орендованих приміщень, останні за своїм призначенням повинні використовуватися названою школою для навчально-виховної роботи.

Суди попередніх інстанцій встановили, що на другому поверсі відповідної будівлі розміщується Зміївська дитячо-юнацька спортивна школа, на першому поверсі розташований КЗ "Зміївський краєзнавчий музей" Зміївської районної ради Харківської області, а в оренду за спірним договором для розміщення ресторану передано підвальне приміщення зазначеної будівлі з окремим входом.

Проте, для правильного вирішення зазначеного спору судам, насамперед, належало встановити правовий статус нежитлової будівлі за адресою: Харківська обл., майдан Соборний (колишній майдан Радянський), буд. 6, а саме чи є зазначене майно (вцілому або його частина) матеріально-технічною базою об'єкта освіти, чи була надана зазначена будівля вцілому або у певній частині органом місцевого самоврядування Зміївській дитячо-юнацькій спортивній школі для здійснення навчально-виховної роботи, яким чиною здійснюється фінансування зазначеного закладу, до якої форми власності належить останній. У залежності від наведеного з'ясувати, чи має орендоване приміщення відповідної будівлі як її частина статус майна об'єкта освіти, та відповідно, чи розповсюджуються на спірні правовідносини приписи частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту".

При цьому, посилання судів попередніх інстанцій на те, що в оренду було передано не об'єкт освіти вцілому, а частина приміщень, у той час як приписи частини п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" не містять обмежень щодо можливості використання частини приміщень, є довільним тлумаченням судами приписів зазначеної статті Закону, яке не відповідає її (статті) дійсному змісту.

Перевіривши у відповідності до частини другої статті 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що апеляційний та місцевий господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 ГПК України, розглядаючи справу, не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, неповно встановили фактичні обставини справи, внаслідок чого їх висновки за результатами вирішення спору не є законними та обґрунтованими.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Керуючись статтями 1117, 1119-11112 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Харківської області від 01.11.2016 та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 23.01.2017 зі справи № 922/3142/16 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Суддя В. Палій

Суддя С. Бондар

Суддя В. Селіваненко