Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" березня 2014 р. м. Київ К/800/21234/13

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі

суддів: Мороз Л.Л.,

Горбатюка С.А.,

Логвиненка А.О.,

розглянула у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського районного суду м. Одеси від 08.12.2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси, Пенсійного фонду України про визнання відмови протиправною та зобов'язання призначити пенсію,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до Пенсійного фонду України і УПФ України в Київському районі м. Одеси про визнання відмови в призначенні пенсії протиправною та зобов'язання призначити пенсію.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 08.12.2011 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2012 року, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подала до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу у якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргц належить частково задовольнити з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 мешкала у місті Одесі та протягом 1966-1991 років працювала у різних установах міста, має трудовий стаж 25 років. На обліку в Управлінні пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси не перебувала та пенсію не отримувала. У 1992 році ОСОБА_3 виїхала до США для постійного проживання.

29.08.2011 року ОСОБА_3 звернулась до Пенсійного Фонду України з заявою про призначення пенсії за віком. Вказану заяву мотивовано тим, що у відповідності до рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп\2009 року, згідно якого положення п.2 ч. 1 ст. 49, с т. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (які обмежували право громадян України, що проживають за кордоном, на отримання пенсії) визнані неконституційними та втратили силу з моменту прийняття Конституційним судом України рішення.

У вересні 2011 року ОСОБА_3 отримала відповідь УПФ України, у якій було повідомлено, що рішення конституційного суду № 25рп\2009 поширюється на осіб, які виїхали на постійне місце проживання за межі України після 07.10.2009 року.

ОСОБА_3, не погоджуючись з рішенням суб`єкта владних повноважень та, вважаючи свої конституційні права щодо пенсійного забезпечення порушеними, звернулась з позовом до суду.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.

Частиною 3 статті 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав. Позивач, як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і на пенсійне забезпечення, а тому за відсутності законодавчих перешкод для призначення пенсії відповідачі зобов'язані призначити та здійснювати виплату пенсії позивачу.

Частиною 3 статті 22 Конституції України передбачено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до пункту 3.3 Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року, вказаними нормами Закону (статті 51) конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.

Отже, право громадянина на призначення та одержання пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні. Держава, відповідно до конституційних принципів, зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, з 07.10.2009 року відсутні норми, які унеможливлювали призначення та виплату пенсії громадянам України, які проживають за кордоном.

Як вбачається зі змісту відмови, заява позивача про призначення пенсії за віком по суті відповідачами не розглянута, тому зобов`язавши Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси призначити та виплатити ОСОБА_3 пенсію за віком за межі України, як того просить позивач, суд вийде за межі наданих йому повноважень.

Колегія суддів вважає, що у Пенсійного фонду України були відсутні підстави для направлення позивачу листа з роз'ясненнями про те, що рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 поширюється лише на тих осіб, які виїхали за межі України після 07.10.2009 року.

Разом з тим, до компетенції Пенсійного фонду України не належить прийняття рішення про призначення пенсії, адже, у відповідності до ч. 1 ст. 44 Закону № 1058-IV, заява про призначення пенсії та необхідні документи подаються до територіального органу Пенсійного фонду або до уповноваженого ним органу чи уповноваженій особі в порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.

Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про звернення громадян", якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

Таким чином, Пенсійний фонд України, отримавши заяву ОСОБА_3 про призначення пенсії, зобов'язаний був направити її за належністю до Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси.

Відповідно до частини 2 статті 11 КАС України, суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Тому, з метою належного захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі вимог позовної заяви та зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси, у встановленому законом порядку, розглянути заяву ОСОБА_3, яка була подана 29.08.2011 року, про призначення та виплату пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

На думку колегія суддів, позовні вимоги є частково обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у відповідній частині.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржені рішення судів першої та апеляційної інстанції - скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.

Керуючись ст.220, 222, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського районного суду м. Одеси від 08.12.2011 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20.12.2012 року скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Пенсійного фонду України щодо не пересилання уповноваженому територіальному органу заяви ОСОБА_3 про призначення та виплату пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Зобов`язати Управління Пенсійного фонду України в Київському районі м. Одеси, у встановленому законом порядку, розглянути заяву ОСОБА_3 від 22.01.2011 року про призначення та виплату пенсії за віком, відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

У решті позовних вимог відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: