Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.08.2018 року у справі №347/1276/17

Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 347/1276/17

провадження № 61-40200св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі Державного підприємства «Кутське лісове господарство»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Національний природний парк «Гуцульщина»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Бойчука І. В., Мелінишин Г. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У липні 2017 року заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури Медведчук Д. П. в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Кутське лісове господарство» (далі - ДП «Кутське лісове господарство») звернувся в суд із позовом до ОСОБА_1 , третя особа на стороні позивача - Національний природний парк «Гуцульщина» (далі - НПП «Гуцульщина»), про звільнення та повернення самовільно зайнятої земельної ділянки, приведення земельної ділянки у придатний для використання стан та стягнення шкоди, заподіяної внаслідок зайняття земельної ділянки, у розмірі 46 758,97 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 на території Вербовецької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області, за межами населеного пункту, в період з червня 2009 року по жовтень 2013 року без будь-яких правовстановлюючих документів на право власності чи користування землею, зайняв земельну ділянку, яка відповідно до матеріалів лісовпорядкування знаходиться на біогалявині другого естетичного класу кварталу № 10 ділянки № 9 Косівського лісництва ДП «Кутське лісове господарство» і відноситься до господарської зони земель природно-заповідного фонду НПП «Гуцульщина». На вказаній земельній ділянці відповідач здійснив незавершене будівництво житлового будинку та господарської споруди.

Вироком Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2014 року у справі № 347/2817/14-к ОСОБА_1 притягнуто до кримінальної відповідальності за самовільне зайняття вказаної земельної ділянки та за здійснення на ній самовільного будівництва будівель та споруд.

Самовільно зайнявши земельну ділянку площею 0,1463 га, ОСОБА_1 заподіяв матеріальну шкоду державі в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі ДП «Кутське лісове господарство» у розмірі 46 758,97 грн, яку позивач просив стягнути на користь останнього.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 15 березня 2018 року у задоволенні позову заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі ДП «Кутське лісове господарство» відмовлено.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що в задоволенні позову слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності, оскільки ДП «Кутське лісове господарство» достовірно знало про порушення свого права з початку досудового розслідування по кримінальному провадженню щодо ОСОБА_1 за частиною другою статті 1971, частиною четвертою статті 1971 Кримінального кодексу України (далі - КК України), також в судовому засіданні прокурором було підтверджено факт самовільного зайняття земельної ділянки ОСОБА_1 у період з червня 2009 року по жовтень 2013 року, проте із позовом до суду звернувся 11 липня 2017 року, тобто після закінчення загальної позовної давності у три роки, та не порушував питання про поновлення позовної давності за власним позовом, не зазначав жодних причин, що доводили б поважність пропуску цього строку.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Івано-Франківської області задоволено, рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 15 березня 2018 року скасовано та постановлено нове рішення. Позов заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, ДП «Кутське лісове господарство» задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 звільнити та повернути державі в особі постійного землекористувача ДП «Кутське лісове господарство» земельну ділянку площею 0,1463 га, яка є частиною біогалявини другого естетичного класу у кварталі № 10 ділянці № 9 Косівського лісництва ДП «Кутське лісове господарство». Зобов`язано ОСОБА_1 привести самовільно зайняту земельну ділянку у придатний для використання стан, шляхом знесення (демонтажу) розміщених на ній будівель і споруд. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі ДП «Кутське лісове господарство» шкоду, заподіяну внаслідок зайняття земельної ділянки, у розмірі 46 758,97 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Івано-Франківської області сплачений судовий збір при подачі позову до суду першої інстанції у сумі 4 800,00 грн та сплачений судовий збір при подачі апеляційної скарги у сумі 7 200,00 грн.

Апеляційний суд при прийнятті своєї постанови виходив з того, що відповідач ОСОБА_1 не набув права власності чи права користування земельною ділянкою, тобто самовільно зайняв земельну ділянку, яка відноситься до господарської зони земель природно-заповітного фонду НПП «Гуцульщина» та здійснив на ній самочинне будівництво житлового будинку.

Оскільки чинним законодавством передбачено спеціальний порядок набуття права власності і права користування земельними ділянками, а самовільне зайняття особами земельних ділянок є незаконним і не породжує у таких осіб прав на ці ділянки, на думку апеляційного суду, правопорушення в зазначених правовідносинах є триваючими, і позовна давність до цих правовідносин не застосовується. Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин позовну давність і неправильно відмовив у позові з названих підстав, а тому відповідно до положень частини першої статті 376 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувану постанову скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Разом із касаційною скаргою заявник подав клопотання про зупинення виконання оскаржуваної постанови до закінчення касаційного провадження.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

? в оскаржуваній постанові не наведено аргументів, які є підставою для скасування рішення суду першої інстанції;

? відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку щодо пропуску позивачем позовної давності;

? перед судовими дебатами представник позивача заявив клопотання про долучення до матеріалів справи довідки, із змісту якої вбачається, що ДП «Кутське лісове господарство», в інтересах якого звернувся з позовом заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури, достеменно було відомо про те, що заявник користується спірною земельною ділянкою з 2009 року, але ДП «Кутське лісове господарство» не вчиняло будь-яких дій щодо відновлення свого порушеного права;

? знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності. Апеляційний суд, задовольняючи позов в частині зобов`язання привести самовільно зайняту земельну ділянку у придатний для використання стан шляхом знесення (демонтажу) розміщених на ній будівель і споруд, порушив вимоги статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що регулює питання знесення самочинно збудованих об`єктів.

У жовтні 2018 року до Верховного Суду від першого заступника прокурора Івано-Франківської області надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому, посилаючись на її безпідставність, позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову- без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою. Інших відзивів станом на дату розгляду справи Верховним Судом не надходило.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями провадження № 61-40200ск18 призначено судді-доповідачу Погрібному С. О.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2018 року (після усунення недоліків згідно з ухвалою Верховного Суду від 26 липня 2018 року) відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано матеріали справи із Косівського районного суду Івано-Франківської області, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання оскаржуваної постанови, встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року провадження № 61-40200св18 призначено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судамивстановлено, що вироком Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2014 року у справі № 347/2817/14-к ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 1971 КК України та частиною четвертою статті 1971 КК України. На підставі частини першої статті 70 КК України визначено ОСОБА_1 остаточне покарання, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, у виді позбавлення волі на строк 1 рік. На підставі пункту в) статті 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» звільнено ОСОБА_1 від відбування призначеного покарання.

У мотивувальній частині вироку у справі № 347/2817/14-к зазначено, що:

· ОСОБА_1 на території Вербовецької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області, за межами населеного пункту, в період із червня 2009 року по жовтень 2013 року, діючи умисно, самовільно, без будь-яких документів, що посвідчують право власності чи користування землею, в порушення статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), шляхом посадки живоплоту, плодових дерев, складування будівельних матеріалів, виконанню робіт по викопуванні каналізаційного відводу та криниці, будівництва будівель та споруд, здійснив зайняття земельної ділянки площею 0,1379 га, ринковою вартістю 65 340,00 грн, яка відповідно до матеріалів лісовпорядкування, погоджених із органами місцевого самоврядування, знаходиться на біогалявині другого естетичного класу, кварталу № 10 , ділянки № 9 , Косівського лісництва ДП «Кутське лісове господарство» і відноситься до господарської зони земель природно-заповітного фонду НПП «Гуцульщина» без вилучення у землекористувача, тобто особливо цінних земель;

· ОСОБА_1 на території Вербовецької сільської ради Косівського району Івано-Франківської області, за межами населеного пункту, в період із червня 2009 року по жовтень 2013 року, діючи умисно, самовільно, без будь-яких документів, що надають право будівництва, на біогалявині другого естетичного класу, що у кварталі № 10 , ділянці № 9 , Косівського лісництва ДП «Кутське лісове господарство» господарської зони земель природно-заповідного фонду, що відносяться до особливо цінних земель, здійснив незавершене будівництво житлового будинку та господарської споруди на самовільно зайнятій земельній ділянці;

· представник юридичної особи ДП «Кутське лісове господарство», яка є потерпілим, - юрисконсульт Бойчук І. М. , суду пояснив, що ОСОБА_1 самовільно, без будь-яких документів, зайняв земельну ділянку і здійснив будівництво житлового будинку та господарської споруди на самовільно зайнятій земельній ділянці, яка відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2009 року, це біогалявина площею 0,2 га другого естетичного класу, що відноситься до земель природно-заповідного фонду без вилучення у землекористувача. При цьому ДП «Кутське лісове господарство» згоду на вилучення вказаної земельної ділянки із земель лісового фонду ОСОБА_1 не надавало та не передавало у користування. Внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки завдано шкоду, яка полягає у незаконному зайнятті земельної ділянки під будівлі та споруди, неможливості використання її землекористувачем.

Згідно з рішенням Вербовецької сільської ради від 31 березня 2011 року ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на відведення земельних ділянок пл. 0,05 га в АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку у зв`язку з тим, що ділянка відноситься до складу земель лісового фонду.

Довідкою ДП «Кутське лісове господарство» від 24 травня 2017 року № 01-3/223, актами перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом - земельної ділянки від 23 червня 2017 року № 4.5-12/23 та актом обстеження земельної ділянки від 23 червня 2017 року № 4.5-13/3, складеними державним інспектором Микитюком М. І. , у присутності відповідача ОСОБА_1 , підтверджується, що самовільно зайнята відповідачем ОСОБА_1 земельна ділянка знаходиться на біогалявині другого естетичного класу, кварталу № 10 , ділянки № 9 Косівського лісництва ДП «Кутське лісове господарство», і відноситься до господарської зони земель природно-заповідного фонду НПП «Гуцульщина».

Згідно з розрахунком, здійсненим відповідно до Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 року № 963 розмір шкоди, заподіяної ОСОБА_1 внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки площею 0,1463 га, що належить до природно-заповідного фонду, становить 46 758,97 грн.

Заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі ДП «Кутське лісове господарство» з позовом до ОСОБА_1 про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки та стягнення заподіяної шкоди звернувся 11 липня 2017 року.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо звільнення та повернення земельної ділянки

Згідно з частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право держави витребувати земельну ділянку, з огляду на встановлену в ході досудового розслідування кримінального провадження незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичних осіб передбачене у чинному законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

Згідно зі статтями 317, 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Щодо позовної давності

Під час розгляду цієї справи у суді першої інстанції відповідачем подано заяву про застосування позовної давності (а. с. 88-89).

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17): (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами вказаних статей, а стаття 268 цього Кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

ЄСПЛ у рішенні від 18 березня 2008 року в справі «Dacia S.R.L.» проти Молдови» (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави. ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 ЦПК України (частина четверта статті 56 ЦПК України).

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Колегія суддів вважає, що якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц та від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду слід встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Щодо приведення самовільно зайнятої земельної ділянки у придатний для використання стан та стягнення шкоди, заподіяної внаслідок її зайняття

Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Згідно з частиною першою, другою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками зокрема є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки спірна земельна ділянка вибула без волі її власника - держави Україна в особі Державного агентства лісових ресурсів України в особі ДП «Кутське лісове господарство» та перебуває у володінні недобросовісного набувача - ОСОБА_1 , тому позовні вимоги заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури про її звільнення та повернення державі, приведення у придатний для використання стан шляхом знесення (демонтажу) розміщених на ній будівель і споруд та стягнення заподіяної шкоди у розмірі 46 758,97 грн, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову заступника керівника Коломийської місцевої прокуратури, помилково зазначив, що при розгляді кримінального провадження ДП «Кутське лісове господарство» достовірно знало, що йому завдано шкоду, проте своїм правом на пред`явлення цивільного позову до обвинуваченого не скористалося, виходячи з тексту мотивувальної частини вироку Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2014 року у справі № 347/2817/14-к. На думку суду першої інстанції, у задоволенні позову з цих підстав слід відмовити, оскільки ДП «Кутське лісове господарство» достовірно знало про порушення свого права з початку досудового розслідування по кримінальному провадженню щодо ОСОБА_1 за частиною другою статті 1971, частиною четвертою статті 1971 КК України, також в судовому засіданні прокурором було підтверджено факт самовільного зайняття земельної ділянки ОСОБА_1 у період з червня 2009 року по жовтень 2013 року, проте із позовом до суду він звернувся 11 липня 2017 року, тобто після закінчення загальної позовної давності у три роки, та не порушував питання про поновлення позовної давності за власним позовом, не зазначав жодних причин, що доводили б поважність пропуску цього строку.

Разом з тим, із пояснень представника потерпілого - ДП «Кутське лісове господарство», які зазначені у вироку Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2014 року у справі № 347/2817/14-к, неможливо встановити, коли саме ДП «Кутське лісове господарство» стало відомо про самовільне зайняття ОСОБА_1 спірної земельної ділянки та здійснення ним будівництва житлового будинку та господарської споруди на ній.

Згідно з відомостями у позовній заяві (а. с. 3-9) та запереченнях (а. с. 120-122) позивача досудове розслідування кримінального провадження № 42014090190000014 було розпочато 29 серпня 2014 року, що відповідачем не спростовано.

При цьому згідно з мотивувальною частиною вироку Косівського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2014 року у справі № 347/2817/14-к: (1) ОСОБА_1 в судовому засіданні свою вину у пред`явленому обвинуваченні визнав повністю, щиро розкаявся, просив суворо не карати і застосувати щодо нього амністію, (2) обвинувачений ОСОБА_1 в судовому засіданні визнав себе винним у повному обсязі, та повністю підтвердив обставини вчинених ним кримінальних правопорушень, у скоєному щиро розкаюється, просить суворо не карати, запевнив, що більше не буде вчиняти кримінальні правопорушення.

Отже, визнання ОСОБА_1 своєї вини, що встановлено преюдиційним рішенням суду від 11 грудня 2014 року, у розумінні частини першої статті 264 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, вказує на переривання перебігу позовної давності у спірних правовідносинах.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частина третя статті 264 ЦК України).

Оскільки позов у справі подано 11 липня 2017 року, то позовна давність за позовними вимогами у справі, що переглядається, не спливла.

Із зазначених підстав не можуть бути прийняті аргументи касаційної скарги заявника щодо пропуску позивачем позовної давності.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що апеляційний суд, дійшовши правильного висновку про скасування рішення суду першої інстанції, не врахував, що позовна давність має застосовуватися до спірних правовідносин.

Оскільки не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань та апеляційний суд у підсумку дійшов правильного висновку про необхідність задоволення позову, то Верховний Суд вважає за необхідне залишити його постанову без змін.

Посилання ОСОБА_1 у касаційній скарзі на довідку, із змісту якої вбачається, що ДП «Кутське лісове господарство», в інтересах якого звернувся з позовом заступник керівника Коломийської місцевої прокуратури, достеменно було відомо про те, що заявник користується спірною земельною ділянкою з 2009 року, але ДП «Кутське лісове господарство» не вчиняло будь-яких дій щодо відновлення свого порушеного права, не підтверджується матеріалами справи та в цілому зводиться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд, задовольняючи позов в частині зобов`язання привести самовільно зайняту земельну ділянку у придатний для використання стан шляхом знесення (демонтажу) розміщених на ній будівель і споруд, порушив вимоги статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що регулює питання знесення самочинно збудованих об`єктів, відхиляються з огляду на встановлені судами фактичні обставини у справі та положення статті 212 ЗК України.

При цьому, які правильно зазначив суд апеляційної інстанції, будь-яких заперечень щодо правильності проведеного позивачем розрахунку відповідачем суду не надано.

Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що в оскаржуваній постанові не наведено аргументів, які є підставою для скасування рішення суду першої інстанції, не заслуговують на увагу, оскільки постанова суду апеляційної інстанції містить висновки щодо сукупності доказів, оцінки цих доказів, визначення правовідносин, що виникли між сторонами, та застосування норм матеріального і процесуального права, а тому відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.

Інші доводи касаційної скарги аналогічні доводам, зазначеним в апеляційній скарзі відповідача, зводяться до незгоди з висновками суду стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги). Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, що можуть бути підставою для скасування постановленого у справі судового рішення.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року № 63566/00).

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 08 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков О. В. Ступак Г. І. Усик